ПОИСК
Життєві історії

Артем Чех: "Я рад, что попал в штурмовой взвод"

7:15 4 серпня 2015
Інф. «ФАКТІВ»
Тридцатилетний украинский писатель, не служивший в армии, в мае получил повестку, прошел подготовку и на днях в составе 9-го мотопехотного батальона отправится в зону АТО

Книги этого автора группа поэтов, с которыми я ездила в Луганскую область, передавали в библиотеки в зоне АТО со словами: «Артем получил повестку. Теперь он — солдат украинской армии». От этого интерес к его произведениям явно повышался у библиотекарей и читателей городов Сватово, Старобельск, Лисичанск. Сам же Артем с первых дней пребывания в учебке стал описывать свои ощущения и публиковать их в «Фейсбуке». Получается своеобразный дневник. В данный момент Артем находится на полигоне под Николаевом. Со дня на день подразделение, в которое попал Чех, отправят на линию огня. Писатель, который не имел боевого опыта, ни дня не служил в армии и до этой весны не держал оружия в руках, тем не менее готов защищать Родину.

— У меня было огромное желание попасть в армию, — говорит Артем Чех. — Еще зимой хотел пойти добровольцем. Но от решающего шага меня удержала семья. С женой Ирой Цилик, тоже писательницей, и своими родителями не раз обсуждал такую возможность. И мы договорились: если придет повестка, сразу же отправлюсь в военкомат. Когда это произошло, и мама, и супруга не сказали ни слова против. Но я понимаю: они до сих пор не свыклись с тем, что я нахожусь в армии.

— Пятилетний сын знает, где отец?

— Мы ему рассказали правду: папа должен сейчас защищать страну. И мне очень льстит, что сын гордится мной.


*Артем Чех c сыном (фото из семейного альбома)

РЕКЛАМА

Когда его спрашивают, где папа, он отвечает: «Тато зараз у війську!» И произносит это с особенной интонацией.

«Коли прийшла повістка, ми на кілька хвилин обидва замовкли, — написала на своей страничке в „Фейсбуке“ Ирина Цилик, жена Артема. — Насправді, це було те, на що ми довго підсвідомо чекали (а дехто і бігав до військкомату кілька разів, сам просився, хоча ніколи не служив раніше). Я не зразу змогла вирішити, як я до цього ставлюся (і досі визначаюся). Але Артем сказав: „Циль, ну ти сама в глибині душі знаєш, якщо я зараз відкошу, ми обидва не зможемо мене поважати“. І це правда. Попри всю неоднозначність ситуації в країні, попри безкінечну цинічну муть на всіх фронтах нашої армії, попри очевидну розмитість стимулів, цілей та перспектив, у цьому питанні ми з Чехом дивимося в одному напрямку. І я дуже рада, що його врешті попустило після закономірного стресу від учебки, і тепер, в батальйоні, в нього з’явилися нові справжні друзі, і якоюсь мірою з’являється новий справжній він. А все інше… Що ж, будемо якось лупати сю скелю».

— Когда я попал в учебный лагерь в Ровенской области, в первые же дни жестоко разочаровался, — продолжает Артем. — Все напоминало цыганский табор. Не было порядка, офицеры не заинтересованы в том, чтобы готовить новобранцев, многие мобилизованные только и делают, что ищут возможность выпить. Учебка давалась с большим трудом. Но она помогла мне свыкнуться с тем, что жизнь изменилась, принять новые правила. Когда же я попал в штурмовой взвод, все стало на свои места. Здесь я встретил отличных ребят, понимающих, куда они пришли и зачем.

РЕКЛАМА

— Почему вас, человека не опытного в военном деле, определили в подразделение, которое должно выполнять самые сложные задачи?

— Честно говоря, еще до получения повестки я ходил в военкомат и просил меня взять в армию журналистом. Я же работал и на телевизионных каналах, и занимался тем, что наполнял информацией Интернет-ресурсы. Думал, что могу пригодиться на войне именно в таком качестве. Но мне объяснили, что тогда придется пройти дополнительную проверку. Она займет много времени. И я сказал: ждать не хочу, забирайте солдатом. В нашем штурмовом взводе разные люди. Есть те, кто, как и я, не служил. А есть десантники, которые нас учат, объясняют, как действовать в той или иной ситуации. Ничего сложного. Когда три месяца говоришь о войне, носишь бронежилет и каску, не расстаешься с автоматом, начинаешь воспринимать все естественно.

РЕКЛАМА

— Сейчас можно услышать, что уже нет такого душевного порыва защищать страну, какой был год назад. И что мобилизованные стараются найти причины, чтобы уклониться от службы…

— Среди тех, кто получил повестки, достаточно людей, которые морально готовы воевать. У них мотивация высокая. Они и других направляют в нужное русло. Но есть и такие, кто только и надеется, что год службы как-нибудь пройдет, что их не пошлют на передовую. Для них материальная поддержка была бы весомым аргументом.

Из блога Артема Чеха:

«Завтра місяць, як я військовослужбовець. За цей час встиг полюбити та зненавидіти окремі аспекти служби. Але для мене досі залишається загадкою питання зарплати. Уявіть собі середньостатистичного киянина, який в місяць на сім'ю витрачає 10—12 тисяч гривень. Включно з платою за квартиру, звісно. Ну це так, щоб не надто ходити по ресторанах і не купувати одяг в магазинах. І от мобілізують такого киянина, вдома в нього залишається дружина, син і зйомна квартира, а за місяць служби йому заплатили… 296 гривень 97 копійок.

Ок, у мобілізованого киянина та його сім'ї є певні заощадження. Але ж могло б і не бути… Ще в учебці я вистояв у чергах за приватівською карткою три дні. І все для того, аби дізнатися, що у частині ці картки не фуричать і треба робити нові, ощадбанківські. І про це ми дізналися за добу до відправки. Добре, що серед нас виявилася людина з чудовими організаторськими здібностями, яка зібрала нас і повела до банку, де за дві години ми з усім впоралися.

А за учебку держава мені винна ще 1200 гривень. Сподіваюся, що до кінця липня їх отримаю. Це якраз та сума, яку сім'я мобілізованого киянина витрачає на піврічний запас кави або на ортопедичні сандалики для сина. Або виплачує за десять днів проживання у зйомній квартирі. Або рік користується послугами мобільного зв’язку".

— У вас в батальоне позывной «Шарли». Почему именно такой?

— Сначала меня называли «Журналист». Командир роты и сейчас так ко мне обращается. Но в батальоне ко мне как-то подошел один из бойцов: «Буду называть тебя „Шарли“ — как журнал, в редакции которого устроили теракт». Это имя быстро прижилось. Меня оно устраивает. У нас много интересных позывных. «Центурион» — видный статный громкоголосый мужчина. Есть еще «Пластилин». На тактических учениях он выгнул ногу таким невероятным способом, что кто-то заметил: «Да ты пластилиновый». «Тигр» получил такой позывной не потому, что он смелый или крадущийся, а за то, что… храпит.

Из блога Артема Чеха:

«Найкраще, що є тут, — люди. Буквально за два тижні мій взвод став для мене сім'єю. Одним допомагаєш ти, інші допомагають тобі. Все чесно. „Син полка“, Женя, завжди зустрічає з посмішкою: „О, господин журналист!“ Леонідович ходить селом, зриває вишні та шовковицю і варить смачні компоти. Петрович бурчить у вуса і будить на пробіжку. „Центуріон“ ганяє митися, обзиваючи скунсами, й тягає гирю…»

— Чех — это же не ваша настоящая фамилия, а псевдоним.

— Да. История его появления уходит в детство. В 1996 году мама купила мне путевку в Чехию. Меня там все поразило. Я вернулся под таким впечатлением, что во дворе только о поездке и рассказывал. После чего меня прозвали Чехом. Так и пошло. И первую свою публикацию я подписал этим псевдонимом.

— Когда вы начали писать?

— Еще в школе. С детства сочинял стишки, затем — рассказы про одноклассников.

— Но ведь последние шесть лет вы ничего не публиковали…

— Появилась семья, ребенок. Не хватало времени. Я работал над документальными проектами о спорте, об Украине. Да и мне, я это чувствовал, нужен был период, чтобы перерасти, выйти на другой уровень. Подростковые книги, как детская корь, оставались в прошлом. И этой зимой начал писать новое произведение. Чтобы его окончить, требовалось еще месяца полтора…


*Война на Донбассе коснулась почти каждого в Украине. Режиссер телевизионного культурного проекта «Остання барикада» Оксана Коробчук, которая держит книгу Артема (их привезли волонтеры в библиотеки Луганской области), говорит, что ее двоюродного брата забрали в армию в июне этого года. А поэт Любовь Якимчук — родом из Первомайска, сейчас разрушенного и захваченного боевиками. Ее родители покинули город в феврале этого года (фото Татьяны Давиденко, специально для «ФАКТОВ»)

Артем работал и над книгой «Війна очима ТСН», которая несколько недель назад появилась в продаже.

— Ее я тоже не успел довести до конца. Теперь же описываю свои впечатления в блогах «Фейсбука». Время для этого находится. Все же мы не копаем целыми днями окопы. Несколько Интернет-изданий предложили писать для них колонки.

Из блога Артема Чеха:

«Інтереси змінюються. Нещодавно я переймався, як мені зараз здається, якимись прозаїчними речами. Нові шорти, нові книги, оновлення улюбленої онлайн-гри, бодибілдинг, свіжий кліп Кургана. За два місяці я став повністю армійською людиною. Розмови цивільних викликають у мене позіхання — я думаю про армію. Я думаю про те, чим і як я можу полегшити життя мужиків зі своєї роти/взводу, відправляю десятки кілограмів вантажу „Новою поштою“… Пакую, збираю, зідзвонююсь з людьми, що допомагають або пропонують допомогу. Це мене хвилює більше, ніж, скажімо, написання книги».

— У вас есть несколько снимков змей, под которыми написано, что вы их едите… Это не шутка?

— Нет. В Херсонской области множество ползучих гадов. У нас в подразделении есть змеелов. Он их ловит и знает, как готовить. Это же деликатес. По вкусу змеиное мясо похоже на курятину, но сладковатое. Мы готовим змей с разными добавками: чесноком, перцем, медом…

— Не раз вы рассказывали о том, что в армии по-прежнему многого не хватает.

— В данный момент у нас есть все. Но когда вас отправляют на позицию с топором и пятью банками тушенки, начинаешь обращаться ко всем за помощью. Потому что реально выжить и обустроиться в лагере без поддержки из дому было бы невозможно. Недавно нам передали генератор. Думаю, он пригодится и в зоне АТО. Сейчас пытаемся раздобыть для нашего подразделения автомобиль. Пусть старый. Да хоть какой-нибудь. Нам нужны колеса, которые будут ездить. Когда мы отправимся на фронт, машина станет необходима. А в нашем штурмовом взводе нет ни одного маневренного автомобиля.

— За эти несколько месяцев вы изменились?

— Я будто нахожусь в какой-то другой жизни. Научился приспосабливаться к самым разным условиям. Чувствую, что перемены со мной происходят. Но пока не могу определить точно, какие. Когда изредка вижу свое лицо в зеркале, отмечаю — черты лица выглядят острее. Сам же стал резче, нетерпимее. Столичная либеральность куда-то улетучилась. Исчезли оттенки жизни. Все теперь только белое или черное. Есть еще несколько цветов: красный, синий и зеленый.

Из блога Артема Чеха:

«Досі не можу до кінця звикнути до свого солдатського життя. Три роки тому я жив у селі, писав книгу про мотоспорт та слухав радіотрансляції з Євро-2012. Два роки тому відпочивав у Криму, пив вино і грав у „Актівіті“. А вже рік тому почав готувати себе до необхідності стати солдатом або, принаймні, взяти до рук зброю».

— Недавно вы на несколько дней приезжали домой…

— Мысли о родных — самые тяжелые. Особенно скучаю по сыну. Разлука с семьей оставляет давящее впечатление. Но это у каждого по-своему. Некоторые целыми днями беседуют с родными по скайпу. А кто-то общается раз в неделю. Иные по телефону постоянно выясняют отношения, ругаются. Есть случаи, когда люди и разводились на расстоянии.

Из блога Артема Чеха:

«Це як з Майданом. Поки ти там — все добре, зрозуміло, паніка відсутня. Вдома тепло, вдома дружина і син, диван і гаряча вода, смачна вечеря, врешті. Але дивишся новини, нервуєш, пориваєшся вдягнутися і стрибнути у першу-ліпшу маршрутку, що їде до центру.

Так само і зараз. Вдома рідні, любов, домашня їжа, зручна постіль, але не відпускає відчуття, що ти прогуляв кілька днів школи, і от вже твоїм батькам телефонує класуха.

Півтора дні провів удома на голках, терміново викликали, повернувся. Тривога відійшла, хвилювання відпустило.

Я в частині, п’ю каву «3 в 1″ і готуюся до сну».

Фото в заголовке из «Фейсбука»

3160

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів