Культура СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ

Іван Дзюба: «Ти поспішив, Іване! У тебе попереду було ще багато роботи»

8:00 27 июня 2018   352
Иван Драч
Ольга СМЕТАНСКАЯ, «ФАКТЫ»

Поезія Івана Драча увійшла до золотої скарбниці української літератури. Знають її й далеко за межами України, адже його твори перекладені багатьма мовами світу. Також Іван Драч відомий як кінодраматург. Він — автор сценаріїв фільмів «Камінний хрест», «Криниця для спраглих» та інших. А ще Івана Драча називають одним із творців історії незалежної України. Разом з В’ячеславом Чорноволом, Дмитром Павличком та іншими відомими громадськими діячами в 1989 році вони створили Народний рух України, який Іван Драч очолював до 1992 року. Тричі він обирався народним депутатом України. З 1995 року був головою Конгресу української інтелігенції. Своїм життєвим кредо вважав робити добрі справи, які, на його думку, продовжують жити і після того, як людини не стане. За самовіддане служіння українському народу, втілене у поетичному слові та відстоюванні ідеалів свободи й демократії, у 2006 році Іван Драч був удостоєний звання Героя України.

Серце видатного поета та громадського діяча перестало битися на 82 році після тривалої хвороби. Поховали Івана Федоровича за його заповітом у рідному селі Теліженці на Київщині поряд із сином Максимом.

Про те, якою людиною був Іван Драч, в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповів його друг відомий український літератор і громадський діяч, академік Національної академії наук України Іван Дзюба.

— Іван Драч — ціла епоха, — розповідає Іван Дзюба. — В останню путь його проводжало багато людей — на жаль, в основному старшого покоління, молоді було мало. А ввечері я ввімкнув телевізор і, зізнаюсь, був здивований. Про похорон видатного поета в новинах говорили мало. Скажімо, на одному з телевізійних каналів значно більше уваги приділили темі, як депутати позбавляються животів, готуючись до відпочинку на закордонних пляжах. І на інших каналах достойних програм, присвячених Драчеві, так і не було. І ніхто не додумався послати знімальну групу на похорон у село Теліженці, де зібралися земляки із сусідніх сіл і гідно провели в останню путь Поета… Для мене смерть Івана Федоровича — велика особиста втрата. Ми дружили і працювали в літературі більш як півстоліття.


* Іван Дзюба: «З Іваном Федоровичем ми дружили і працювали в літературі більш ніж півстоліття»

— Пам'ятаєте, як познайомилися?

У «Літературну газету» прийшов молодий, нікому не знайомий поет. Хоча я не був членом редакції (працював тоді у журналі «Вітчизна»), мені дали почитати його вірші, які викликали сумніви своєю незвичністю. Я відразу ж сказав: це майбутнє української поезії!

— А після того, як в одній з газет був надрукований цикл віршів «Теліженське літо», в рідне село поета надіслали телеграму Андрій Малишко та його дружина Любов Забашта. Як розповідав мені Іван Федорович, на пошті піднявся переполох: адже його, 26-річного юнака, привітали корифеї української поезії! При тому написали, що будуть раді з ним познайомитися особисто!

— Так, Івана стали друкувати, але багатьох, насамперед представників старшого покоління, його лірика обурювала. Особливо бурхливою була дискусія після того, як у «Літературній газеті» тодішній її редактор Павло Архипович Загребельний, чутливий до всіляких новацій, відважився надрукувати поему «Ніж у Сонці» — викличну і за формою, і за змістом. Драча звинувачували у зухвалості. Звідусіль почалися нападки. Поезія Івана Драча не була солодкоспівною. Один з поетів старшого покоління звернувся до молодих читачів: «Не любиш нас — ковтай Драчеві терпуги». Терпуг — металевий інструмент для того, щоб знімати стружку, шліфувати. Нападки здійснювались не тільки на Драча, але і на Миколу Вінграновського. У нього був вірш, де юнак, розмовляючи по телефону з коханою, каже: «В мене з горла ростуть троянди». Боже мій, скільки було насмішок! Мовляв, як він горло не подере шипами? Багато хто не розумів метафор і все сприймав буквально.

— А Драч вважав, що «художнику немає скутих норм, він — норма сам, він сам в своєму стилі».

Й прогресивна молодь підтримала поета. Пригадується, як на початку 1960-х років до Києва приїхав Євген Євтушенко. Він тоді був кумиром і безумовним авторитетом. Виступав у Жовтневому палаці. У величезному залі — маса людей. А перед цим встиг поспілкуватися з молодими українськими поетами. Я познайомив його з Драчем. На вечорі в Жовтневому палаці Євтушенко прочитав свій переклад вірша Івана Драча «Соняшник», який став тоді знаменитим. А після прочитання звернувся зі сцени: «Ваня, где ты?» Іван же сидів високо на гальорці, піднявся… Пролунав дружній сміх, потім — овації. Поступово Драч завойовував авторитет. Він багато працював над собою, виростав як поет, прагнучи до максимальної виразності образів у своїх віршах. З іншого боку, парадоксальним чином стимулював цей ріст і такий негативний момент як тиск офіціозу. Доводилося удосконалювати мистецтво, переборюючи та «перехитрюючи» цензуру. Ми ще не дуже добре знаємо творчість Драча. Літературознавцям ще вивчати його і вивчати, а для поціновувачів поезії добре було б перевидати його твори масовим тиражем.

— Поетичні образи Івана Драча неординарні. Наприклад, цибулина-стриптизерка у «Баладі золотої Цибулі». А чого вартувала «Балада про випрані штани», де є такі слова: «Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани». За ті штани на партійних зборах Івана Драча ледве не розіп’яли. Врятувало заступництво Дмитра Павличка. У той час не кожний наважився б на такі сміливі метафори, як Іван Драч. За своє вільнодумство одного разу ледь не поплатився виключенням з університету. Врятувало те, що відразу ж написав твір «Смерть Шевченка». Розповідаючи про це, Іван Федорович говорив: «Знаєте, кажуть: «Не той козак, що переміг, а той, що викрутився».

— І все ж пізніше Іван був виключений з університету. Згодом навчався у Москві на Вищих курсах сценаристів і режисерів. Велика частина його творчості — це кіно. Він дуже багато зробив для українського кінематографа.

— Які моменти вашого спілкування згадуються з особливою теплотою? Читала, що з вашими дружинами ви познайомилися у Львові практично в один і той же час.

— Так, це було, коли в 1962 році ми з Драчем і Вінграновським поїхали виступати до Львова. Там досить відкрито говорили про політичні проблеми, про становище у літературі та мові. У Львові познайомилися з майбутніми дружинами. Я — з моєю Мартою, Іван — зі своєю Марійкою. У свій час Драч навіть у мене жив. Було це, коли у Києві він ще не мав власного житла, а у мене була вже малесенька кімнатка в комунальній квартирі на вулиці Інститутській. Я, до речі, теж довгий час був без житла — оселився прямо в редакції журналу, де працював.


* Поезія Івана Драча відома не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Фото Сергія ТУШИНСЬКОГО, «ФАКТИ»

— Яким Іван Федорович був у побуті? Чи міг, наприклад, смачно готувати?

— Ми тоді побуту не надавали особливого значення. Харчувалися в їдальнях, кафе. Ну, а потім, коли одружилися, звичайно, було по-іншому.

— Кажуть, як і Євген Євтушенко, Іван Драч у молоді роки мав дуже екстравагантний вигляд. Його син Максим згадував, як на початку 1980-х, коли він навчався у медуніверситеті, ректор вузу його попередив: мовляв, твій батько як хоче, так хай і ходить — хоч у джинсах з латками, хоч розпатланий, а ти мусиш бути як всі.

— Іван одягався досить недбало і при цьому артистично. Але це не було для нього головним.

— Кілька років тому я була у Івана Федоровича на дачі в Кончі-Озерній. Вразила величезна бібліотека. Усюди були стелажі з книгами. Іван Федорович мріяв все це систематизувати: на одній полиці, скажімо, вірменська література, на іншій — єврейська, на третій — біографічна…

— Правду кажучи, я не був у нього на дачі, але уявляю цю бібліотеку. У мене та ж історія. Хоча дружина Марта говорить, що це не бібліотека, а книжковий склад. Книг там навалом, нікуди вже їх складати, вони все витісняють. І при цьому, коли терміново потрібна якась книжка і я точно знаю, що вона у мене є, мені легше поїхати в бібліотеку і взяти її там, ніж шукати вдома.

— У Івана Федоровича було чудове почуття гумору. Пригадується, як він розповідав про свого улюбленого собаку Рекса і сусідів-письменників. Бувало, приходили до нього обурені: «Іване, тут пишуться класичні твори, а ваш пес все гавкає та гавкає!» А він їм у відповідь: «Хіба я винен, що ваші коти до нього в гості ходять? Він же має якось виражати свої емоції!»

— Іван Федорович дійсно мав гарне почуття гумору. У нього не було догматизму, застиглості і вузького погляду на речі, який часом буває у людей.

— Згадується його розповідь про те, як одного разу Андрій Малишко навесні вивіз їх з Дмитром Павличком, тоді ще зовсім молодих, на своїй машині у поле слухати жайворів. Милуючись пташиним співом, Малишко сказав: «Ось, хлопці, дивіться: скільки жайворів у небі, і ні один не заважає співати іншому! Кожний має свій „гектар“ неба. Було б добре, щоб так було й у людей — в мистецтві, літературі, політиці».

— На жаль, мало хто це розуміє.

— Іван Федорович багато подорожував по світу?

— Він побував у багатьох країнах. Але це було набагато пізніше, вже коли став визнаним авторитетом. Хоча і за радянських часів не раз їздив у закордонні відрядження, пов’язані з популяризацією культури. Тоді влада дуже хитро вела політику. З одного боку, здійснювала тиск на талановитих людей, а з іншого, тих, хто мав ім’я, кого вже знали на Заході, посилали туди, щоб показати: мовляв, ніяких утисків вони не відчувають, усе чудово.

— Альтанка на дачі Івана Драча побудована в стилі японської пагоди. У ній він любив читати. Говорив, що японці немов марсіани: вміють бачити у піщинці світ, і ціле мистецтво для них — слухати, як вітер грає піском. Коли ми з фотокореспондентом приїхали в Кончу-Озерну, дощ лив наче з відра. Іван Федорович зустрічав нас біля хвіртки без парасольки. На ньому був блайзер від сонця, плащ і білі кросівки. «А я осінь люблю, вона, на відміну від весни, не дарує ілюзій, — сказав. — Осінь — пора результатів». Правда, потім уточнив, що і літо любить не менше — за сонце, яке дарує життя всьому живому.

— Іван Федорович був людиною органічною. Дуже любив музику. У той період, коли жив у мене на Інститутській, ми любили слухати платівки. Це були і класика, і сучасна музика. Тоді Іван захопився творчістю Сергія Прокоф’єва і присвятив йому кілька своїх творів.

— Яка риса характеру вашого друга вас найбільше вражала?

— Прямота. Вона не всім була приємна. І в той же час Іван був людиною самокритичною і великодушною. Якщо відчував, що когось, можливо, незаслужено образив, умів попросити вибачення.

— Кілька років назад Іван Федорович зізнавався: «Після загибелі сина вже не можу сказати, що я щаслива людина».

— Іван Федорович був хорошим сім’янином, дуже любив доньку і сина. Із смертю Максима було пов’язано чимало версій, багато незрозумілого. Але я ніколи не допитувався — ця тема була для Івана болісною.

— Що б ви сказали Івану Федоровичу сьогодні, якби він міг вас почути?

— Ми зустрічалися кілька місяців тому у Феофанії, де проходили лікування в різних відділеннях лікарні. Моя дружина сфотографувала нас біля лікарняного ліжка. Я назвав цей знімок «Двоіваніє». Адже і він Іван, і я. Це була наша остання зустріч. Івану Федоровичу вже було важко говорити. А що б я сказав йому сьогодні? «Ти поспішив, Іване! У тебе попереду було ще багато роботи…»

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
І рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце, —
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі…
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

1962 рік

Читайте также
Новости партнеров
Загрузка...

— Вышла из бани и понеслась: крем для лица, крем для рук, крем для ног, крем для тела... Вопрос сына меня убил наповал: «Мама, а ты вообще зачем мылась?»...