«У п’ятирічної доньки після обстрілу „Градами“ з’явилась сивина»: сім років тому російські найманці з реактивних установок гатили по Маріуполю

«Після обстрілу діти стали панічно боятися грози»

— Коли обстріл нарешті припинився, треба було вирішувати, що робити далі, — продовжує Лілія Болбат. — Розуміли, що ворог може знову відкрити вогонь по багатоповерхівках, тому вибігати на вулицю було страшно. Адже стіни будинку нас хоч від осколків могли б захистити. І все ж вирішили негайно їхати звідти. Тим паче, що діти плакали й кричали: «Мамо, їдьмо, нам страшно!» Стала бігати по квартирі, збирати речі, вдягнула дітей. На батареї сушилися мої джинси. Я їх натягнула на себе, навіть не помітивши, що вони ще мокрі. Схопила пуховик. Чоловік зібрав одяг з шафи, кинув його в коридор, де ми вдягались (правда, ми ті речі в сум’ятті забули, взяли лише ковдру, якою чоловік накрив нас під час обстрілу).

Нарешті вибігли з квартири в темний коридор, на сходах валялися уламки скла з вибитих вікон. Пам’ятаю, я там впала, з рук випали якісь речі. На дворі стояла службова автівка чоловіка. Вона дивом вціліла. На ній ми помчали в центр міста. Дорогою Ваня казав нам: «Не дивіться у вікна!» Бо там був жах: все навкруги чорне від гарі, багато машин горять. В одному з будинків снарядом вибило стіну. Але найстрашніше — трупи, які лежали в різних місцях. В деяких загиблих нутрощі було вивернуто назовні.

— Дівчатка побачили все це?

— На жаль, так. І дуже добре запам’ятали, дарма, що були ще малі. Відразу скажу, що пережитий в той день колосальний стрес сильно вдарив по них. Через пару годин після обстрілу, після того, як ми примчали на машині в центр міста, у доньок почалася блювота. А коли настав вечір, вони не могли заснути. І так три тижні поспіль — діти майже не спали. Упродовж кількох місяців їх мучив сильний головний біль. Будь-якого різкого гучного звуку вони лякалися і падали на підлогу. Панічно боялися грози. В такі моменти ми з чоловіком мали бути поруч, інакше у дітей починалася істерика.

Минув десь рік, може, трохи більше після обстрілу «Східного», і я побачила у більш емоційної та відповідальної, ніж сестра, Кароліни сиві волосинки на голові. А ще через деякий час — біла пляма на тілі. Лікарі спочатку сказали, що нічого особливого в цьому немає, прописали один з кремів. Але згодом плям стало багато. Медики дійшли висновку — вітиліго. Природа захворювання вивчена недостатньо, але в нашому випадку фахівці не сумніваються, що причина — дуже сильний стрес. Навіть, коли в 2017 році ми переїхали в Київ, у Кароліни були істерики: вона ридала, повторюючи: «Я ненавиджу війну!»

У мене особисто десь пів року після обстрілу «Східного» були сильні головні болі. Доводилося приймати знеболюючі препарати. Гадаю, що причина цього не тільки дуже сильний стрес, а й контузія. На жаль, досі у мене трапляються панічні атаки — раптові напади сильного страху. Зараз, коли всі говорять про нове російське вторгнення, доводиться усіляко заспокоювати дівчат, налаштовувати на оптимістичний лад.

Знаєте, досі сварю себе за те, що ми раніше не перебралися зі «Східного». До того жахливого обстрілу ми неодноразово звідти тікали. Адже від будинку, в якому тоді жили, до передових українських позицій десь 15 кілометрів. А до найближчого блокпосту — один кілометр. Коли російські найманці били по окопах, блокпостах з артилерії, ми або ховалися в коридорі, або в черговий раз переїздили на орендовану квартиру. По гуркоту навчилися відрізняти види зброї, а також хто стріляє — ворог чи наші. З часом страх дещо притупився, тому й досиділи на «Східному», аж доки ворог не обстріляв багатоповерхівки.

— Після того жахливого обстрілу ваша родина більше не поверталася в свою квартиру на «Східному»?

— Повернулися влітку, коли було проголошено чергове перемир’я. А одразу після обстрілу нам зателефонували знайомі військові — спочатку спецназівці, а потім хлопці з батальйону «Дніпро-1», адже ми тоді були волонтерами. Чоловіку треба було повернутися, щоб забрати зі стоянки власну автівку і зайти в квартиру за документами, бо ми їх не взяли, як власне, багато чого іншого. Тож спецназівці завезли його на «Східний», а дніпровці — доставили мене з дітьми до себе на базу.

«Продавець захотів, щоб 5 тисяч доларів — плату за приціл для військових — ми поклали в банку і вислали йому поштою»

— Ваша машина вціліла?

— Її сильно понівечило вогнем. Вона стояла крайньою в ряді автівок. Коли Іван приїхав на стоянку, полум’я вже перекинулось з інших машин на нашу. Чоловік розповідав, що чи не першою його фразою було: «Ну, це вже все!» Якийсь чоловік, що стояв поруч, каже: «Та не все! Гаси!» Разом зі спецназівцями Іван відкотив наш автомобіль від інших, скинув з себе куртку і почав збивати полум’я. Вся передня частина машини обгоріла, лобове скло вилетіло, двері перекосилися. Але, як не дивно, вона завелася!

— Нас запросила до себе моя подруга, — продовжує Лілія. — Ми жили в неї півтора місяця. Коли приїхали до неї, в нас не було навіть зубних щіток і піжам. Не було й грошей, щоб купити найнеобхідніше і орендувати квартиру. Тож подруга нас годувала, поки чоловік намагався заробити хоч якісь гроші. Коли ситуація трошки нормалізувалася, він став привозити з квартири на «Східному» найнеобхідніші речі. Дуже допомогли друзі — переслали певну суму, якої вистачило на мінімальний ремонт машини. Чоловік виписав китайські запчастини, бо на оригінальні коштів не вистачило б.

Від моєї подруги ми переїхали на орендовану квартиру. Потім міняли їх ще декілька разів. І кожного разу на гіршу, ніж попередня, бо не вистачало грошей. Я вже казала, що влітку 2015-го ми повернулися в свою квартиру на «Східному». Але ненадовго — десь через місяць ворог почав бити з артилерії по крайніх українських блокпостах. Знову лунав жахливий гуркіт, в нічному небі світилися спалахи від снарядів. В будинку стало блимати світло. Ми дуже налякалися, в піжамах вибігли на вулицю. Після цього стресу один хороший знайомий дав нам ключі від квартири в центрі міста, в якій тоді ніхто не жив. І ми поселилися там.

До війни матеріальне становище у нас було хороше: чоловік працював на керівній посаді у великій компанії в Новоазовську, непогано заробляв. Їздив на роботу на службовому авто. Навесні 2014 року, коли на Донбасі починалися перші виступи проросійських елементів, Іван на роботі не давав сепаратистам проводити агітацію. Але Новоазовськ було окуповано, чоловік втратив роботу, на додачу до цього колишні колеги помстилися: розпустили чутки, що їхнього начальника вбито.

Після пережитого обстрілу «Східного», окрім прагнення всіляко підтримувати своїх маленьких донечок і чоловіка, я жила ще одним сильним бажанням: допомагати українській армії, щоб вона помстилася за нас ненависному ворогу і переможно завершила війну. На пожертви небайдужих людей ми купували для армії багато потрібних військовим речей, зокрема, дуже дорогі нічні приціли вартістю від 2 до 5 тисяч доларів кожний. Коли перший раз нас попросили роздобути такий приціл, один знайомий порадив продавця з Одеси, рекомендував того як людину порядну і надійну. Ми зв’язалися з цим підприємцем і він запропонував запакувати 5 тисяч доларів в залізну банку й вислати «Новою поштою». Ми з чоловіком вирішили не ризикувати такою великою сумою, тому самі повезли її до Одеси. Взяли в продавця приціл, показали військовим. Вони сказали, що прилад дійсно класний. Тоді ми його й купили.

— Як ви з чоловіком стали волонтерами?

— Ми почали допомагати українським військовим одразу, як тільки вони з’явилися на околицях Маріуполя. Правда, бійці поставилися до нас з недовірою, коли ми під’їхали і запитали, чим допомогти? «У нас все є, нічого не треба», — сказали. А самі в шльопанцях, в затертій формі «дубок». Хлопці боялися провокацій з боку місцевих, тому так відповіли. Пояснюємо: «Ми за Україну. Ви — наше спасіння». Виявилось, у солдат навіть зубних щіток не було. Ми тоді мали значну суму — збирали на нову автівку. Почали витрачати ті гроші на допомогу армії. Налагодили контакти з іншими проукраїнськими маріупольцями. До звільнення міста 13 червня 2014 року сепаратисти намагалися відслідковувати таких, як ми. Тому довелося ліквідувати свої сторінки в соцмережах, відкрити нові з псевдонімами (так я стала Лілею Українською), спілкуватися в закритих чатах.

— Зараз продовжуєте займатися волонтерською роботою?

— Відійшли від неї. Коли ми були волонтерами, через наші руки проходили великі гроші, ми звітували за кожну витрачену копійку, а у самих грошей було обмаль. Нарешті прийшло розуміння: ми не можемо роками займатися постачанням для армії, адже це має робити держава.

P. S. За волонтерську роботу Лілія Болбат удостоєна недержавної нагороди — ордена «Народний Герой України».

На жаль, бойовики й зараз регулярно обстрілюють з важкого озброєння міста та села на Донбасі, руйнуючи будинки і вбиваючи місцевих жителів.

1650

Читайте нас у Facebook