ПОИСК
Спорт

«Інтернат — це школа життя, але не знаю, чи відправив би туди свою дитину»: борець греко-римського стилю Парвіз Насібов про свої перемоги та сім’ю

17:05 7 лютого 2022
Парвіз Насібов

Борець греко-римського стилю та олімпійський віцечемпіон Парвіз Насібов із Запоріжжя на міжнародному турнірі UWW Grand Rrix Zagreb Open 2022 виборов золоту медаль. Змагання проходили у Хорватії, а участь у них взяли 300 спортсменів із 24 країн світу. В інтерв’ю «ФАКТАМ» 23-річний чемпіон розповів про перемогу, непросте дитинство, розкішний подарунок батькам та любов до українського борщу.

«В дитинстві ледь не загинув під час падіння з коня»

— Підготовка до змагань у Хорватії була ще тим екстримом, — згадує Парвіз Насібов. —  Мій дідусь захворів, тому довелось летіти в Азербайджан. Можливості тренуватись я не мав. А після повернення до України залишилось два тижні до змагань. То ж я тренувався з усіх сил. Й працював над моральним станом, адже розумів, що після «срібла» на Олімпійських іграх у Токіо на мені більша відповідальність за країну. Хоча разом із тим додалось досвіду та впевненості.

У ваговій категорії до 72 кілограмів у 1/8 фіналу переміг за очками шведа Еріка Перссона — 3:1. У чвертьфіналі здолав турка Ченгіза Арслана — 3:1. У півфіналі став сильнішим за угорця Роберта Фрітша — 3:1. У поєдинку за «золото» здолав турецького борця Абдуллу Топрака — 3:1.

Після змагань залишився у Хорватії, де до 12 лютого триватимуть збори. Що далі? Чемпіонат Європи в Угорщині за два місяці. Маю і там перемогти. То ж плани в мене досить амбітні.

РЕКЛАМА
Парвіз Насібов на міжнародному турнірі UWW Grand Rrix Zagreb Open 2022 в Хорватії виборов золоту медаль

— Знаю, що ви родом з Азербайджану. Яким було ваше дитинство там? Що найбільше запам’яталось?

РЕКЛАМА

— При згадці про мою країну у більшості людей, мабуть, виникне одразу картинка — Баку, все «по-багатому». Та ні, я дитина з малозабезпеченої родини, виріс у селі в гірській місцевості. Маю ще двох братів та сестру. Тато мав ферму, то ж до семи років я йому допомагав доглядати за коровами та вівцями. Там почав ходити на вільну боротьбу, бо більше ніяких гуртків в нас не було. Добре пам’ятаю історію, як ледь не загинув під час падіння з коня. Я їхав верхи через аварійний міст і впав разом із твариною у воду. Батьки були за 300 метрів від мосту, помітили це і подумали, що вже все… Почали бігти — а в них ноги віднімає. Але якимось дивом я вчепився за хвіст коня й зумів вибратись.

«Обожнюю український борщ і вареники»

— Як опинились в Україні і як відбувався процес адаптації?

РЕКЛАМА

— Через кризу у батька не склалось із бізнесом, то ж всією родиною ми вирішили перебратись у Миколаїв. Там у нас проживали далекі родичі, але їхня присутність в Україні аж ніяк не вплинула на наше рішення. Просто потрібно було щось міняти. Й ми наважились. Взяли з собою зовсім мало речей та коштів. Я думаю, що батькові було важко покидати рідний край, але він розумів, що у тих умовах не зможе нам дати гідної освіти та можливості розвиватись. Що цікаво, хоч як ми бідно жили, ніколи цього не помічали, батько завжди шукав якусь роботу, аби ми ні в чому не мали потреби.

І в Україні він теж став працювати, бо ж потрібно було ще оплачувати орендовану квартиру. У Миколаєві я продовжив займатись спортом — записався у секцію з греко-римської боротьби до тренера Миколи Салєєва, з яким й досі разом йдемо до моєї мрії. До кінця життя не перестану дякувати цій людині.

— Чи все вдавалось у спорті відразу? Пам'ятаєте першу поразку та першу перемогу?

— Я був досить спритною дитиною, якось все швидко сприймав, хоч і практично не розумів навіть російської мови. Якось потрапив у скандал через це. А все тому, що на слова знайомого «Привіт» відповів «С*ка», бо більше нічого не знав. Й почалась бійка. А перші свої змагання у Миколаєві я виграв. Щоправда, вже не пам’ятаю більше нічого. Знаю точно — що перемагати почав досить швидко. Малим я на поразки не зважав, не було депресій. Десь у 16-річному віці став сприймати їх як велику критику…

— Вас відправили навчатись до спортивного інтернату. З якими емоціями згадуєте той період?

— Я жив у трьох різних інтернатах — у Маріуполі, Донецьку та Запоріжжі. Тобто з 12 років був далеко від батьків та своєї родини. Якби я нічого не досягнув, то, можливо, були б якісь нехороші спогади про інтернати А так — навчився постояти за себе. І коли люди розповідають про те, що навчились цього в армії, я розумію, що пройшов це ще у 12 років. Це школа життя, але не знаю, чи я б відправив туди свою дитину.

— Ви стали срібним призером Олімпіади в Токіо. Які емоції відчули, коли завоювали медаль?

— Розплакався. Бо ж здійснилась мрія мого життя. Хоча я сам від себе не чекав таких емоцій. Якби повернути час назад, то може і стримався б. Але що сталось, то вже є. Це прояв не слабкості, а навпаки — радості.

"Коли здійснилась мрія мого життя, я розплакався. Сам від себе не чекав таких емоцій", - зізнається Парвіз

— Українську мову вже добре вивчили? У вас вже є улюблені українські страви?

— Російською вже добре володію, чудово розумію українську, але спілкуюсь ще з помилками. Я дуже люблю Україну — ця країна стала плацдармом для мого дорослого життя. Я нещодавно 10 днів був у Азербайджані, і за цей час так скучив за Україною. Я тут виріс і ціную те, що вона мені дала. Це мій рідний дім. А який тут борщ смачний, моя дівчина-українка часто його готує. Обожнюю і вареники. Й тільки домашні, туди ж вкладається душа. А ось мама часто готує національні страви — плов, долму, хаш. Що би ще хотів з українського? Вишиванку. Треба сказати про це коханій.

Дівчина Парвіза теж займається боротьбою. Вони мріють разом поїхати на Олімпіаду наступного разу та перемогти

«Купив рідним квартиру, а батьку ще й машину»

— Ви часто згадуєте в інтерв’ю про своїх батьків, сестру та братів. Розкажіть про них.

— Тата звати Паша, маму Ельза. Нещодавно вони перебрались у Київ. За зароблені на Олімпіаді та інших змаганнях кошти я купив їм квартиру, а батьку ще й машину. Це була моя давня мрія, адже все життя ми жили на орендованих квартирах. Ще залишилось тату знайти якусь хорошу роботу, і можна вважати, що один відсоток свого боргу батькам я віддав. Сестра нещодавно народила мені племінника, якого я просто обожнюю. А він ще й схожий на мене. Постійно привожу йому подарунки. Я пообіцяв сестрі, що робитиму все, аби у хлопчика було щасливе та світле життя. Молодший брат теж тренується, старший — колишній спортсмен, шукаємо і йому роботу.

З батьком та братом

— Помітно, що у вас дуже сильний зв'язок із сім'єю. Так заведено в Азербайджані?

— Може бути. Але все йде від виховання. Як до моїх батьків відносились їхні батьки, так і вони зараз відносяться до нас. Це передається з покоління в покоління. Й далось взнаки те, що ми через спортивний інтернат мало бачились, тому кожну вільну хвилину проводжу поруч із рідними. Я до них дуже прив’язаний, це правда. Вони — найкращі мої вболівальники.

— Чи доводилось застосовувати силу поза рингом?

— Так. Доводилось захищати слабших. Батьків не раз викликали до школи через це. Але в останні три-чотири роки я далекий від цього, бо розумію, що я професійний спортсмен, і мої руки та ноги — це холодна зброя. Тому намагаюсь уникати будь-яких конфліктів.

— Пропонували вам виступати за інші країни?

— Коли я приїжджаю до Азербайджану, то мені часто нагадують, що я звідти родом і повинен був би виступати за цю країну. Мовляв, тут будуть хороші гроші. Але ні, не хочу і не готовий. Я люблю цю країну, але не більше. Приємно, що мене зустрічають там місцеві, фотографуються, гордяться мною. А в рідному селі я справжня зірка. (Усміхається.)

— Чи доводилось стикатись з булінгом та расизмом?

— Такі випадки були у дитинстві, мене називали «неруським», «чорним». Я переживав, ображався. Та останні 5 років цього нема, а якби і було — не звернув би уваги. Скільки людей — стільки й думок.

Читайте також: «До бійки, слава Богу, не дійшло»: Жан Беленюк піддався нападкам расистів в центрі Києва

— Маєте якісь забобони перед виходом на килим?

— Я в це не вірю, все у руках Бога. Виходжу, працюю. І чекаю результату.

— Що б ви побажали читачам «ФАКТІВ»?

— В першу чергу мирного неба над головою. Щоб ми були добріші та розуміли, що живемо один раз. Робіть більше добра! А молодь нехай поважає своїх батьків, шанує старших. Якщо ви спортсмен — шануйте свого тренера. Замість клубів йдіть до залу, не робіть собі кумирів із незрозумілих блогерів.

Фото надані Парвізом Насібовим

1408

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів