ПОИСК
Шоу-бізнес

«У нас був лише один шанс на порятунок»: Валентина Хамайко з дітьми залишалась в домі під Києвом під час обстрілів

12:20 11 червня 2022
Валентина Хамайко
Відома телеведуча каналу «1+1» Валентина Хамайко відразу вирішила, що нікуди не поїде з рідної хати. Починаючи з першого місяця війни вона разом з чоловіком і чотирма дітьми вирішила залишитись в селі під Києвом, недалеко від бойових дій. Над їх домом літали ракети, поруч йшли бої та навіть випадав чорний сніг. Попри все Валентина продовжувала працювати в «Сніданку», виходячи в ефір каналів «2+2» та ТЕТ разом зі своїм колегою Олександром Поповим.

В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Валентина розказала про свою найстрашнішу ніч та складне рішення, яке довелось прийняти.

— Валя, що ви відчуваєте зараз?

— Нещодавно зловила себе на думці, що моя нервова система стала абсолютно не стабільна. Я можу розплакатися, зірватися з будь-якого приводу. Якщо раніше я була такою, стабільною всередині людиною, то зараз цієї стабільності немає. Мені трохи стало легше, коли до дому повернулися діти й над головою не літають ракети, у нас не стріляє артилерія і вночі я можу спати. Але, коли нещодавно у нас була гроза, я зрозуміла, що досі не стабільна. Від грому і блискавки я почала знову кричати, що по нас стріляють. Це було повторення тих жахів березня. Тому зараз я просто втратила почуття впевненості.

— Відомо, що ви вже давно з сім’єю мешкаєте за Києвом.

— Ми живемо між Бояркою і Білогородкою. Коли була вже гострю ситуація в Ірпені, російські військові вже зайшли у сусіднє село Княжичі. Там з’явилася їх техніка. Був період, коли наше село було нев’їзним. Нам привозили гуманітарну допомогу, бо магазини зачинилися. Всі блокпости працювали на те, щоб ніхто не проникнув. Двоє з диверсантів були зловлені в нашому селі, коли вони вночі пускали сигнальні ракети.

Читайте також: «З асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, а по узбіччях лежали трупи»: Анатолій Анатоліч про життя в епіцентрі боїв під Києвом

Критичними для нас були 7 та 8 березня, коли ми прийняли рішення відправити двох старших дітей — це був їх шанс на порятунок. Пам’ятаю, в ніч напередодні я в голові програла абсолютно всі ситуації. Ми знали, що відбувається в Ірпені. Сім’ям, які у нас жили сказали, що не можемо гарантувати їм безпеку — кожен має приймати рішення для себе. Виїхати самій мені страшенно не хотілось, я постійно відкладала цей момент. Якщо трапилось би саме страшне, то у мене залишався один процент на порятунок — я вирішила, що ми підемо через ліс в сторону траси — я знаю всі стежки.

Сім'я Валентини Хамайко мешкає у власному будинку під Києвом, неподалік Боярки і Білогородки

— Але у вас четверо дітей! Чому ви відразу не поїхали разом з ними?

— Я відчувала свою відповідальність перед країною, не хотіла її залишати. Я — медик, лейтенант запасу, і зараз, до речі, відновлюю свій військовий квиток. Я вірила і вірю в силу ЗСУ. Я була серед тих, хто розумів, що росія здатна на все, але навіть у мене в голові не було думок, що вони почнуть зрівнювати наші міста з землею. Росіяни воюють не з військовими, а населенням, просто знищуючи людей. Це геноцид, і цього я не очікувала! Чому не поїхала?

Я не звикла тікати від ситуацій, а намагаюся їх вирішувати. У мене була і відповідальність перед колегами на роботі — я не могла просто розвернутись і втекти. Тому намагалася бути корисною на роботі та тримати спокій.

Валентина Хамайко з колегами Людмилою Барбір і Олександром Поповим

— Що ви пояснювали дітям?

— Що росія напала на Україну. Іде війна. Це не гра, не спецоперація. Рано вранці 24 лютого вони всі прокинулися від вибухів, бачили вертольоти. Ми з чоловіком розказали, що вони мають робити — зібрати основні речі, вдягнути на себе теплі спортивні речі й спати в них.

Пам’ятаю, тоді ще не було п’ятої години ранку, як пролунав перший вибух. Всі прокинулись, розуміючи, що трапилось, бо останній місяць всі жили в очікуванні війни. Я здзвонилася з декількома знайомими, вони також чули вибухи. Потім інформація офіційно підтвердилась. Ми вирішили, що всі залишаються вдома, поруч один з одним.

Читайте також: «Я послала путіна слідом за російським кораблем»: Марія Бурмака про війну та смерть друга

— Через деякий час ви таки прийняли рішення відправити двох дітей в безпечніше місце.

— Так, це було, коли ми отримали інформацію про те, що відбувається в Ірпені. Пам’ятаю, що ми тоді віднесли спальні мішки й воду на дах та в підвал для того, щоб в критичній ситуації мати хоча б воду та теплі речі. А дітей відправили у Відень, де живе моя сестра. Вони поїхали з нашою знайомою до Львова, де їх зустріли родичі, і добиралися до Відня протягом п’яти діб.

— А ви залишились з молодшими дітьми…

— Перші тижні я проводила багато часу на кухні, займалася харчуванням. У нас в будинку жило 11 людей. Я готувала для всіх і ще сніданки для хлопців з ТРО. Продуктів було достатньо — у нас своя ферма, є сир і молоко. Ще до першого червня обіднє молоко ми вивозили в село і роздавали тим, кому воно потрібно. Чоловік допомагав військовим, яких у нас було достатньо по периметру — завдання для нього були завжди. Тоді він частіше користувався мотоциклом, а не машиною.

Валентина з чоловіком Андрієм

— Перші дні війни ви продовжували виходити в ефір.

— Так, 24 і 25 лютого. Я не їхала з села тільки тоді, коли воно було максимально закрите — десь два тижні. Тоді була небезпека в районі Житомирської траси.

— Що ви відчували в ті дні?

— Було жахливо страшно! Траплялося, що вночі я не могла заснути й просто ходила по кімнаті від стіни до стіни. Був момент, коли мені захотілось написати рідним людям, подякувати їм за все, тому що не знала, чи зможу це зробити завтра. Було небезпечно і ти не розумів, що відбувається навкруги. Коли заходило сонце, починалася стрілянина, вибухи, спалахи. Все гриміло, вікна дзвеніли, і мене просто трусило.

Читайте також: «Я боялася, що нас розстріляють»: Ганна Панова про зустріч із російськими солдатами

Потім почалися пожежі, які було видно з нашого балкона. Пам’ятаю ранок, коли діти вийшли на вулицю, а потім повернулись і кажуть: «Мамо, там іде чорний сніг». Кажу: «Який ще сніг?!» Тоді я була в такому напруженому стані, що у мене буквально зводило щелепи — завантажувала себе максимально побутовими речами: щоб відірватися від стрічки новин. Спочатку я не повірила дітям, але вийшла на вулицю і побачила, що з неба сиплеться чорний попіл і сніг. Коли через місяць я потрапила на Житомирську трасу, то зрозуміла, що то горіли склади й вітер йшов в нашу сторону. У нас в сажі було абсолютно все. Бруд змився з дерев тільки за місяць. Але запах диму, пожежі був постійно у повітрі до кінця березня.

— Це був найстрашніший місяць!

— Мабуть, так. Легше стало у квітні, коли звільнили Ірпінь. Ми чули, як це відбувалось. Розуміли тактику, якої дотримувались воїни. Пам’ятаю день, коли на ранок сказали, що Ірпінь звільнили. Чоловік одразу туди поїхав допомагати й розказував, що побачив багато трупів, які валялися на вулиці. Тоді мене налякало, що це абсолютно емоційно не торкає мого чоловіка. В нього була лише агресія. А мені від кількості смертей поряд ставало млосно і страшно, бо я розуміла, в якому ризику мої діти від того, що ми залишились. Але це було моє рішення, я взяла відповідальність на себе.

Валентина Хамайко з молодшими дітьми

— Відомо, що ви прихистити тварин, що залишились без домівок.

— Була кумедна історія. Коли чоловік перший раз заїхав в Бучу, у нас з’явилися собаки. Він залишив двері машини відкритими, зайшов в порожній будинок, а коли повернувся, на сидінні поруч вже були лабрадор і вівчарка. Вони жили у нас, поки не знайшовся їхній хазяїн. А з нами залишився Хьюго — угорська вижла — цуценя, врятоване з Ірпінського розплідника. Коли він з’явився у нас дома, для мене це був переломний момент. Я почала більше говорити — пес знімав напругу, яка у мене була всередині. Я клала його на себе і могла так просто лежати дві години — мені становилося тепліше і комфортніше.

Читайте також: «Мене оточили озброєні до зубів кадирівці»: Юлія Панкова про життя в окупованому Гостомелі

— Гадаю, не одне покоління українців ще буде відчувати ненависть до росії.

— Знаєте, ця ненависть була ще у мого дідуся. У свій час його зняли з посади директора школи за те, що він розказував дітям справжню історію України. На дідуся зробили донос. Він відверто ненавидів росію, а я, як дитина, часто його не розуміла. Але потім я відчула, що дідусь мав на увазі. Коли я знімалася в кіно поруч з російськими акторами, то вони завжди отримували набагато більшу зарплату, ніж ми. Навіть харчування у них було кращим. Пам’ятаю, я пройшла на головну роль у кіно, а за тиждень до початку зйомки мене попередили, що взяли іншу актрису. З росії. Це було дуже образливо.

Я вважаю, що війна — це щеплення для всіх нас — нашого покоління, дітей — від штучної любові до всього російського. Це важка, болюча вакцинація. Але ми її пройдемо і підемо далі. Я готую своїх дітей до того, що вони всі, як в Ізраїлі, будуть служити в армії і навчаться володіти зброєю. Ми повинні не боятися, а бути готовим. Завжди…

Читайте також: «Україна має стати центром Європи!»: Олексій Суханов захищає країну у теробороні

Фото надані Валентиною Хамайко

5169

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів