Герой України Василь Божок: «На війні, якщо ти не знищиш ворога, то він знищить тебе»

«Вистрибували назовні прямо через полум'я»

— Василю, коли вам довелося прийняти перший бій?

— 28 січня 2015 року. Наступного ранку після приїзду в зону АТО. Прибувши ми зайняли позицію біля взводного опорного пункту «Серьога».

Досвіду бойових дій у мене, зрозуміло, не було, але нам під час навчання (я у 2013 році закінчив академію Сухопутних військ імені Сагайдачного) дали багато корисних знань, які дуже знадобилися на війні.

Близько пів на шосту ранку почалася артпідготовка. Ближче до обіду на небі з'явився безпілотник супротивника. Після цього обстріл став потужнішим і точнішим. Незабаром ми дізналися, що до нас висунулась колона — п'ять чи шість «Уралів», БМП, ГАЗ-66, один танк та новенький КамАЗ «Постріл». Ми тоді вперше побачили таку машину. Згодом в інтернеті знайшли, як вона називається.

Наш екіпаж стояв на позиції, неподалік розташувався підрозділ піхоти, з правого боку ще один танк, у ньому був командир роти капітан Олег Баркатов. Зав'язався бій, під час якого було знищено всю колону. Ворожий танк підбив мій екіпаж, а КамАЗ був ліквідований танком командира роти.

Проте дісталося нам. Раптом заклинило зарядний механізм. Коли навідник відчинив люк, повалив такий дим… Виявляється, наш танк спалахнув. А ми й не знали, що в нас потрапили і продовжували стріляти.

— Чи не відчули таке?!

— Навіть нічого не зрозуміли. Може, стріляли якраз у той час і постріли — наш і ворожий — збіглися. Пощастило, що броню не пробило. Вистрибували назовні прямо через полум'я. Бій тривав ще хвилин десять, мабуть. У результаті вороги не дісталися наших позицій і не встигли нічого зробити.

— Втрати були?

— Тільки один із піхоти був легко поранений. А підбитий танк був у цілком робочому стані, був потрібний незначний ремонт.

— Потрапивши одразу в таку переробку, ви розуміли, що це квиток на один кінець, що можете не повернутись з фронту?

— Після бою з'являються різні думки.

— 27 червня 2015 року вас нагородили орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. За цей бій?

— За це та за інші.

— Чому у вас позивний Кулак?

— Тому що кулаком завдають удару, а танки — це головна ударна сила армії.

Після бою на «Серезі» я пересів на інший танк, який попередній екіпаж (хлопців контузило у бою, тому їх відправили до шпиталю) назвав «Удавом». Назва так і залишилася.

«Виїжджали, стріляли та ховалися, доки заряджається наступний снаряд»

— Розкажіть про бій біля Логвинового, за який вас удостоїли звання Герой України.

— Вранці 12 лютого командир роти отримав завдання — наш підрозділ має висунутись у бік Вуглегірська та зайняти там оборону, щоб не допустити подальшого просування підрозділів супротивника. Саме тоді утворювався дебальцевський котел, треба було прикрити правий бік.

Висунулися мій танк, один БТР та два ГАЗ-66. На основній трасі Артемівськ — Дебальцеве ми зустріли Майка, але ми тоді не були з ним знайомі. Він пояснив, яке завдання їм потрібно виконати, що ми маємо їх прикривати, і сказав, що ми не доїдемо на намічений рубіж, оскільки супротивник швидко просувається назустріч. Ми погодили уточнення та продовжили шлях.

Батальйон Майка був зосереджений біля Логвинового, але вони не могли підійти ближче до села, бо бойовики засіли у будинках. Це дуже маленьке село, будинків десять, мабуть.

— А місцеві мешканці там були?

— Ні. Тільки напівзруйновані будівлі. Ми відкрили вогонь та вибили супротивника звідти. Потім об'їхали цей населений пункт і повернулися туди, де був підрозділ десантників.

Майк поставив нове завдання — зайняти вогневу позицію біля лісосмуги, неподалік автобусної зупинки, що на трасі Артемівськ — Дебальцеве, і не пропустити ворожу бронетехніку — надійшла інформація, що начебто в той район попрямували з Вуглегірська п'ять танків супротивника для підтримки підрозділів, які знаходилися. в селі.

— Це все відбувалося швидко?

— Дуже швидко. Щойно ми проїхали трасою метрів 100−150, стало відомо, що три російські танки вже дісталися того місця, де ми повинні були зайняти оборону.

Я раніше якимось шостим почуттям зрозумів, що наступний бій буде важким, і вирішив помінятися місцями з навідником-оператором. Ми миттю відкрили вогонь. Перший постріл був вдалим — біля танка одразу відірвало вежу. Далі діяли за схемою «виїхав, вистрілив, сховався». Пощастило, що нас супротивник не бачив. Вони думали, що ми з іншого боку, і вели вогонь по підбитому танку, який стояв у полі. А ми ховалися за двома підбитими БМП. Виїжджали, стріляли та ховалися, доки заряджається наступний снаряд.

Другий танк ми теж змогли підбити. А третій попрямував прямо на нас. До нього було 400−500 метрів. Тож мало бути фактично лобове зіткнення. Коли він переїжджав міст через невелику річечку, я навів приціл і вистрілив. Він загорівся і впав у воду.

— Ви так розповідаєте, ніби підбити три танки дуже легко та просто.

— Робили все на автоматі. Не думали ні про що інше. На війні, якщо ти не знищиш ворога, він знищить тебе.

— Очевидці мені розповідали, що, дізнавшись про це, захоплений Майк зв'язався з тодішнім головнокомандувачем ЗСУ Муженком: «Грім, я не знаю, хто цей танкіст Вася, але йому треба дати героя».

— Ситуація була складною. У них закінчувався боєкомплект. Ми дали їм можливість перегрупуватися та безпечно відійти.

Закінчився боєкомплект і в нас. Тож треба було повертатися. Я залишив два снаряди про всяк випадок. Але ми поїхали не трасою, бо це відкрита ділянка, що прострілюється з усіх боків, а вздовж ґрунтовою дорогою, точніше, проходом через мінне поле. Побачив, що ще один російський танк намагався виявити нас там, де ми щойно були. А нас і слід застудив.

Проїхавши буквально метрів двісті, підібрали двох десантників. Вони сіли до нас на броню, і ми підвезли їх до підрозділу Майка.

Загалом, усі вийшли з того бою живі та здорові. Були лише поранення та контузії.

Читайте також: Командир мінометного розрахунку Бодрий: «Не було в Іловайську повальної здачі у полон! Ми там ворогам теж навішали!

— Який момент став для вас найстрашнішим під час тієї танкової дуелі?

— Та нічого такого не було. Сидиш у танку, дивишся в приціл і знищуєш супротивника. І все.

«Мама дізналася, що я був на війні, коли по телевізору сказали, що мені вручили нагороду»

— Ви виросли у селі Левків Житомирської області. Чому вирішили стати військовим?

— Я з простої сім'ї. Батько був шофером у колгоспі, один із дідусів теж був водієм. Мама працює санітаркою у лікарні. Вони з батьком розійшлися, коли я навчався у третьому класі. У мене є молодший брат і сестра. Вирощувати нас допомагали бабуся, тітка та дядько. Я ріс тихою і спокійною дитиною. Займався спортом.

— Чим ще захоплювалися?

— Та особливо ніколи було. У селі дуже багато роботи з господарства. Тож книжки читав лише ті, що належать за шкільною програмою. Був хорошистом, брав участь у кількох олімпіадах. Але мені завжди подобалася техніка. Тому, коли настав час визначатися із професією, хрещений порадив стати військовим.

— Мама не заперечувала?

— І вона, і родичі підтримали мій вибір. На той час ніякої війни не було.

Вступив до академії. Перші кілька місяців було важко, потрібно було звикнути до режиму, дисципліни та іншого. А далі все пішло легко. Чотири роки пролетіли непомітно. Після закінчення навчання отримав звання лейтенанта і потрапив до 1-ї танкової роти 92-ї окремої механізованої бригади.

— І почалися військові будні.

— Командири підказували, що і як треба робити правильно. Вони знають, що спочатку молодому офіцеру потрібно допомогти, щоб він зрозумів, як в армії все функціонує.

- Де ви були, коли почалося захоплення Криму? Розуміли, що щось дуже серйозне?

— На початку березня ми виїхали на Харківщину на посилення захисту державного кордону з Росією. Але там тоді сутичок не було. До зони бойових дій потрапив у січні 2015 року.

— Дуже вразилися, побачивши, що таке війна?

— Спершу було незрозуміло, куди потрапив. Виконував накази командира роти, особливих питань не виникало та й страху якось не було.

— А як він з'явився?

— Страх завжди наздоганяє після закінчення бою. Коли починаєш думати, що могло статися всяке.

Читайте також: Навесні 2014 року Донецьк та Луганськ можна було звільнити, — учасник бою за Маріуполь

— В одному інтерв'ю ви зізналися, що у 2009 році на шкільному випускному сформулювали свою мрію так: «Стати гідним громадянином своєї країни». Для юного віку дуже благородна мета.

— Як це пояснити? Батьківщину слід захищати та любити. І все робити для її процвітання. Щоб це сталося, кожному слід стати справді гідним громадянином своєї країни. Доля України залежить від нас. Потрібно починати з себе. Причому з елементарного. Ось всі обурюються, що довкола багато бруду. Але ж сміття не хтось нам привозить. Якщо з'їв морозиво або Снікерс, викинь обгортку в смітник. Немає поблизу — пройди сто метрів. Це так просто.

— У вас дуже гарна історія кохання. 12 червня цього року ви одружилися з Таїсиром. Хто вона за національністю?

— Батько моєї дружини араб. Вона народилася та виросла у Харкові, вважає себе українкою.

Ми познайомилися у спільних друзів перед Різдвом. Тільки розпочався 2019 рік. Закохався з першого погляду. І вирішив, що треба діяти. Друзі допомогли нам ще раз зустрітися — знову запросили нас у гості. Після цього я вже її не відпускав. Весь вільний час ми проводили разом. Вона все кинула через мене. І переїхала до Чугуєва, де розташована наша бригада.

— Ви дуже романтично зробили пропозицію своєї коханої.

— У липні минулого року я мав їхати в зону ООС. Перед від'їздом купив велику коробку, поклав на дно коробочку з кільцем, а зверху багато кульок, наповнених гелієм. Приніс і сказав: «Відкривай, там сюрприз». Вона відчинила, кульки розлетілися. Зраділа, але ні про що не здогадалася. Попросив ще раз заглянути усередину. Погодилася вийти за мене заміж без вагань. Але їй довелося довго чекати на наше весілля. Я провів на фронті близько дев'яти місяців.

— У вас то навчання, то відрядження. Дружина не нарікає?

— Так, я постійно в роз'їздах. Звісно, дружині важко. Вся домашня робота на ній.

— А ви що вдома вмієте робити?

— У принципі, все. І готувати, і прибирати, і щось відремонтувати.

— Як її батьки поставилися до того, що донька виходить заміж за військового, адже в країні триває війна?

— У неї дуже добрі батьки. Ми легко порозумілися і з її дочкою. Нині їй вісім років. Моя сім'я — це мій тил.

— Коли і як ви дізналися, що ви представили до найвищої нагороди країни?

— 14 жовтня 2015 року вийшов указ президента. Я на той момент був на фронті. Мені з самого ранку почали дзвонити знайомі, друзі, колеги. А я не знав ні про що. Був дуже здивований і гордий.

— Як відреагувала мама?

— Вона дізналася, що я був на війні, коли по телевізору сказали, що мені нагороду вручили. Привітала, а потім спитала, чому від неї все приховував. Я завжди їй казав, що знаходимося на полігоні на навчаннях, щоб вона вкотре не хвилювалася. Довелося порозумітися.

— Чи не шкодуєте, що стали військовими?

— Ні. Я просто виконую свій обов'язок. Як і всі, хто давав присягу.

Моя мета — щоб на всій території України майоріли українські прапори та скрізь звучав наш гімн. Тоді можна буде спокійно йти відпочивати. А зараз треба виганяти ворога. Україна має знову стати єдиною та неподільною.

— Чи вірите в це?

— Обов'язково так буде.

Читайте також: Володимир Горбулін: «Нинішні форми війни поки не спали на думку жодному фантасту»