«Як жити без синочка?» — заливався слізьми на поминках п'яний батько, приховавши, що дитина… жива

«Він такий милий. Але такий хворий…»

— Так, влаштував він тоді спектакль з поминками… — зітхала мешканка Луганська Лариса Скороход. — Сам же мене і змусив віддати сина!

Перша її дитина померла на другий день після пологів. 19-річна мати ледве це пережила. Через два роки завагітніла знову. Цивільний чоловік заявив: «А моя мама сказала: «Може, вона цю дитину нагуляла?» Сина Женю Лариса вже народжувала і виховувала сама. Працювала на тарному складі, потім — реалізатором на ринку. Вийшла заміж. Але другий чоловік, Петро, першокласний зварювальник, почав випивати. Та так, що вона, незважаючи на нову вагітність, втікла з сином на найману квартиру.

— Після чергового з'ясування стосунків з Петром я перенервувала. Почалися передчасні пологи. Лікарів попросила: «Робіть все, але щоб дитина була жива!..» Правда, народженню другого сина ніхто не зрадів, — згадувала жінка.

Це був 1998 рік. Безробіття. Інфляція. Свого житла у Лариси не було. Поки вона лежала 27 днів після кесарева, її мати, яка невзлюбила зятя за п'янки, прислала записку: «Якщо хочеш, щоб ми з тобою спілкувалися, залишай дитину в пологовому будинку. Забирати його, щоб воно померло з тобою від голоду? Ти хоча б одну дитину підніми!» Родичі чоловіка насідали не менш: «Залишай хлопця в пологовому будинку!» Чоловік зовсім добив: «У мене немає грошей навіть тобі на ліки. Якщо відмовишся від дитини, буду допомагати. Якщо ні — кину».

Щоб не робити вибір між двома дітьми, Лариса вирішила… померти. Перестала їсти, пила тільки воду і кефір, поки до неї, змарнілої і знесиленої, не пропустили семирічного сина Женю. «Мамочко, не вмирай! Мені без тебе дуже погано», — став просити старший син. І вона зрозуміла, що цього не кине. Кине молодшого, щоб вижив старший.

Повернулася з пологового будинку. Дізнавшись, що Петро молодшого вже і «поховав», і поминки справив, нічого нікому пояснювати не стала. Намагалася про молодшого не думати. Забути. Зате тепер вистачить на старшого, втішала себе вона.

…Одного разу в будинок дитини Лотіково (Луганська область), де жив трирічний Сергійко, приїхали усиновителі з Америки Джефф і Камілла.

— Малюк в той час не ходив, не говорив, був млявим, — згадував Георгій Фортуньєв, довірена особа прийомних батьків Сергія. — У той час як всі діти бігали по майданчику, він сидів, байдуже опустивши голову. «Це наш!» — розхвилювався Джефф. «Ти впевнений? Він такий милий. Але такий хворий… У нас вистачить сил його вилікувати?» — засумнівалася дружина Камілла. І тут малюк підняв голівку, боязко і з якоюсь відчайдушною надією глянув на Каміллу. І вона так заусміхалася. І я все зрозумів: ця мила жінка відразу ж прийняла його в своє серце! В Америку малюк відлітав вже з новим ім'ям: Джошуа Натан. Джошуа означало Господь — Спаситель, а Натан — дар Господа.

— Після приїзду, як розповідали батьки, мені влаштували «дитячий душ для новонародженого», — каже 23-річний Джошуа, з яким я зв'язалася по скайпу. — В Америці, за традицією, такий «душ» влаштовують для новонароджених або прийомних дітей, якого б віку вони не були. Це вечірка, на якій збираються всі родичі, дарують одяг, іграшки.

Я швидко забув свій дитбудинок. Правда, кілька разів, коли був маленьким хлопчиком, згадував, що в ньому були відкриті двері в мою кімнату і що мені завжди було холодно… Зате наш перший сімейний будинок був таким теплим і затишним! Він знаходився в місті Боскобел, штат Вісконсін. Це був великий заміський будинок з шістьма спальнями. У мене була своя спальня з купою плюшевих ведмедиків. Ще була величезна ігрова кімната з безліччю іграшок. Оскільки моя мама керувала дитячим садом на дому, були й інші діти, які приходили пограти, тому я пам'ятаю, що наш будинок завжди був наповнений шумом і веселощами.

У батьків була собака породи бігль Еббі, і ми з нею стали кращими друзями. Наш будинок знаходився на тихій дорозі, і у нас був гарний двір з городом, гойдалками і безліччю іграшок. У наших сусідів були корови і коні, і ми ходили гуляти, віталися з сусідами і дивилися на тварин. Там завжди було чим зайнятися.

Але незабаром Джошуа занудьгував. І став мріяти про брата і сестру. Коли йому виповнилося 10 років, в травні 2008 року, батьки привезли з Росії трьох сестер і брата у віці трьох, чотирьох, шести і семи років.

— Мої батьки були дуже щасливі, — говорить Джошуа. — Я теж. Я став їм справжнім старшим братом.

«Я б свого ніколи не віддала»

— Всі ці роки я думала: «А раптом мати Сергія-Джошуа страждає? Сидить на паперті і просить милостиню? Але ж ми можемо розшукати її в Україні. І розповісти, який чудовий у неї росте син. Вірніше, у нас», — згадує Камілла.

Вона попросила Георгія Фортуньева розшукати Ларису.

— І я її знайшов, — розповідає Георгій. — Побачив щиру і кілька інфантильну жінку, яка з усіх сил намагалася вижити. Вона змінювала професії, намагаючись знайти хороший заробіток, щоб дати освіту старшому синові. Її син пішов у вечірню школу, влаштувався на роботу… Дізнавшись, що молодший син, якому вже дев'ять років, хоче з нею зустрітися, Лариса зраділа.

— Прилетівши в Україну, ми сіли на поїзд з Києва до Луганська, — продовжує Джошуа. — Мама Лариса чекала нас на вокзалі. Ми з батьками вийшли з поїзда, обнялися, і я сказав: «Привіт, мама. Я люблю тебе!» І вона відповіла: «Я люблю тебе, Джошуа!» Ми побували у неї вдома, подивилися сімейні фотоальбоми, побачили фотографії моїх українських бабусь і дідусів і родичів, пограли з братом Женею. Це був особливий день.

Незабаром Камілла написала з Америки: «Дорога Ларисо! Я хочу, щоб ти знала, що я плакала разом з тобою над твоїм вимушеним рішенням залишити хлопчика десять років тому. Хочу, щоб ти знала про мою повагу до твого трагічного рішення. Я сподіваюся, що, побачивши Джошуа, ти не будеш більше страждати, навіть глибоко переживаючи те, що трапилося. Тому що ти стала частиною дива, про яке я так сильно молилася.

Важко описати словами відчуття усиновительки такої дитини — це особливий привілей. Моє серце тріпоче від радості, що Джошуа мій син. Я хочу, щоб ти знала, яка ласкава і любляча ця дитина. Господь не дав мені народити, але дав мені такого, краще якого я не могла собі навіть уявити.

Хай не буде і дня, коли ти б не змогла пройти з високо піднятою головою, думаючи про прийняте тобою рішення. Твоя жертва в повній мірі винагороджена благодаттю. Ти зробила нас такими щасливими! Твій вибір зробив щасливими багато сімей. Слідом за нами 13 сімей з нашого містечка прийняли рішення усиновити дітей з України. Тринадцять! Як багато. Дякую, дякую, дякую!"

Читаючи цей лист, Лариса відчувала: вона прощена. Це ж чудово, коли жахлива зрада волею випадку втрачає свої ганебні риси і стає благом і щастям для когось. Всевишній так все влаштував, що тепер у неї не було ні сорому, ні болю, ні туги. Можна ходити «з високо піднятою головою», як писала Камілла. Ось тільки сусіди, дізнавшись про історію Лариси з газет і телесюжетів, ні-ні, та й кололи докорами: «Як ти могла? За скільки ти продала свою дитину?» «Я б свого ніколи не віддала … Розірвись, але тягни!»

«Ніяких ревнощів не було»

Лариса захопилася космоенергетикою, закінчила курси універсальної магії, навчилася робити масажі. Вийшла заміж за колишнього шахтаря. В останній раз вони з 15-річним Джошуа бачилися в 2013 році, зустрівшись на телепрограмі «Стосується кожного».

Потім поїхали до Луганська, де Джошуа хотів побачити рідного батька. Джефф напередодні надіслав чоловікові листа, де розповів, який Джошуа турботливий і розумний хлопчик.

«Завдяки вам, Петро, у мене з'явилася можливість набути досвіду батьківства, і я вдячний вам за це назавжди. Я хотів би зустрітися з вами персонально, потиснути вам руку і подякувати за подарунок, який ви зробили світу…» - написав Джефф. Але, коли Джошуа з прийомними батьками прибули до Луганська, Петро лежав удома п'яний, з розбитим в бійці обличчям. Проспавшись, він так і не наважився зустрітися з кинутим сином. А через кілька років помер, так його жодного разу і не побачивши.

— Тоді, в Луганську, ми довго розмовляли на платформі, поки не прийшов час сісти в наше купе, — згадує Джошуа. — Всі ми плакали. Я пам'ятаю, як поклав руку на внутрішню частину вікна, а моя біологічна мама поклала руку на зовнішню сторону вікна, прикриваючи мою. Це був важкий момент. Мій розум питав: «Чи побачу я її коли-небудь знову? При всій політичній напруженості в Україні в той час я задавався питанням, чи буде вона в порядку. Поїзд рушив, і я бачив її востаннє. Моє серце розривалося…

— Як же ти їх розподілив в своєму серці? Двох мам… Таких різних.

— Я буду вічно вдячний своїй біологічній мамі Ларисі за те, що вона подарувала мені життя. За те, що своїм важким рішенням дала мені шанс приїхати в Америку і мати батьків, братів і сестер, які у мене є зараз. І я вічно вдячний мамі Каміллі і татові Джеффу за те, що усиновили мене. І повністю змінили хід мого життя.

І ще я радий, що мама Камілла дала знати мамі Ларисі, що дитина, від якої вона відмовилася, щаслива, здорова і любима. Крім того, для мене було важливо знати своє коріння і краще розуміти свою історію. Я українець. І цим пишаюся. Я займався кросом, легкою атлетикою, футболом. У 2017 році, коли пробіг свій перший марафон (24,6 милі) за 3 години 54 хвилини, я вирішив вшановувати України і надів спортивну форму України.

— І що, твоя мама ніколи не ревнувала до мами Ларисі?

— Ніяких ревнощів не було. Всі ми були сім'єю. Обидві мами, хоча і були далеко одна від одної, були об'єднані в одному — любити мене… Це так чудово!

Женя відсидів два роки у в'язниці

Сьогодні 23-річний Джошуа вчиться в бакалавраті неповний робочий день, так що може підробляти трейдером, щоб оплачувати власну освіту. Крім того, він працює помічником тренера-волонтера з бігу в своєму шкільному окрузі. Серце прекрасного рудоволосого юнака вільне.

— Я ще не закохався, але я молюся, щоб Бог готував для мене особливу жінку в найближчому майбутньому, — говорить Джошуа.

Усиновлені брати і сестри з Росії теж ростуть у теплі й любові. Анніке 19 років, вона навчається на другому курсі коледжу, Джеймсу — 18, і він на першому курсі коледжу, Тетяні — 16, вона вчиться в неповній середній школі, а Раїсі — 15, вона навчається у другому класі середньої школи.

Папа Джошуа Джефф працює у великій міжнародній медичній технологічної компанії, замовляє медичне обладнання для лікарень і клінік. Мама Камілла вже тридцять років займається денним доглядом за дітьми молодшого віку на дому: від немовлят до п'яти років.

А старший Ларисин син Женя, якому вона принесла в жертву молодшого, вважаючи, що це допоможе їм з сином вижити, виріс «ерудованим, з хорошими душевними якостями». Правда, після школи потрапив у в'язницю на два роки. «Після мого заміжжя він залишився один у двокімнатній квартирі, часто водив туди друзів, які курили „травку“, і сина взяли мало не як власника наркоманского притону», — розповідала" ФАКТАМ «Лариса. Після в'язниці Женя працював обліковцем на складі.

Коли на Донбасі почалася війна, Лариса і її чоловік-шахтар пенсіонер Микола переїхали в Удмуртію, в Іжевськ. На своїх сторінках в соцмережах 58-річний Микола постить російські фейки, лає Україну і «Правий сектор» і вважає, що радянський журнал «Крокодил» давав правильне уявлення про політику США. 53-річна Лариса хвалиться новеньким російським паспортом, фотографується у військовій формі і, співчуваючи пасажирам і екіпажу літака Ту-154, який розбився, коли летів до Сирії 25 грудня 2016 року, вигукує: «Ми всі разом полюбили Сирію!»

Всі спроби дізнатися про долю старшого брата Джошуа Жені, який підтримав політику окупаційної влади і залишився в ОРДЛО, марні. На це питання мати відповідати не хоче…

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як склалася доля іншого нашого героя, вихованця дитбудинку Діми Бражко, який переніс в Україні смертельну хворобу і був усиновлений подружньою парою з США .

Читайте також: «Дізнавшись історію цієї дівчинки, плакав навіть суддя»: 10-річна українка здобула нову сім'ю в США