«Сергій не раз говорив: «Нехай краще я загину, ніж доведеться потім дивитися в очі матері загиблого молодого бійця»

В той день військовослужбовці інженерно-саперних підрозділів вийшли на звичайне для них завдання — розміновувати територію, яку напередодні ворог закидав забороненими протипіхотними мінами ПОМ-2. Їх бойовики встановлюють дистанційно, за допомогою гранатомета.

— Міни, які шукали сапери, впали в тилу взводного опорного пункту, далеко від переднього краю, — розповів агентству АрміяInform військовослужбовець В'ячеслав Скоряк. — Як тільки група розмінування наблизилася туди, пролунали постріли. Кілька груп ворожих снайперів відкрили вогонь на поразку. А далі запрацювали кулемет і міномети, щоб не дати нам евакуювати загиблих і поранених. Бій тривав півтори години.

— Двоє відразу загинули. Одного сапера врятував бронежилет, ще один отримав важке поранення в руку, — каже військовослужбовець Владислав Рева. — Двоє наших хлопців, які йшли на допомогу своїм, теж загинули …

Далі ворог відкрив вогонь з автоматичних станкових гранатометів і мінометів, щоб українські військові не змогли евакуювати загиблих хлопців.

— Вони вели вогонь з території водокачки, яка постачає воду як до окупованої Горлівки, так і на нашу сторону. Знали, що ми не будемо вести вогонь по цій споруді, — говорить В'ячеслав Скоряк.

Наші захисники вирахували, звідки цілилися ворожі снайпери, однак знищити їх не могли — не було дозволу. Противник цим скористався і зміг безпечно покинути зону. «Едельвейс» вдарив по іншим вогневих точках бойовиків, звідки вони вели стрілянину.

«Підполковника Коваля знали і поважали по всій лінії фронту»

— Буквально за пару днів до трагедії ми спілкувалися з Сергієм, — розповів «ФАКТАМ» Дмитро, бойовий товариш Коваля. — У нього через два тижні повинна була бути ротація, вже дуже хотілося приїхати додому до улюблених дружини, сина і маленької дочки. Планував, як побудує для дочки батут. Як зберуться разом друзі, товариші по службі, рідні та близькі. Але війна розпорядилася по-іншому… Всіх, хто знав Сергія, зібрали його похорони… Весь наш місто, напевно, вся Хмельницька область ще не знала такого похорону… Чоловіки, які пройшли війну, бачили кров і смерть не соромились сліз.

Прислів'я про те, що сапер помиляється тільки раз в житті, правдива. Завдяки Сергію наші хлопці завжди поверталися без втрат з найскладніших бойових операцій. Командир першим працював з боєприпасами, а вже потім допускав підлеглих. Такий у нього був характер. За кілька днів до того бою під Шумами Сергій дуже переживав, що там важка і незручна позиція. Досвід професіонала підказував, що може статися біда, життя його хлопців під загрозою… На жаль, передчуття виправдалися. Але до останнього він залишався Офіцером з великої літери. Хлопці розповідали, що під час бою саме Сергій кинувся під ворожі кулі рятувати бійця. Він не міг інакше.

Читайте також: Полковник ВСУ Володимир Горбатюк: «Коли на урочистостях називають прізвища загиблих хлопців, багато офіцерів ледве стримують сльози»

Сергій був справжнім командиром. У найскладніших ситуаціях завжди подавав хлопцям приклад. Він очолив наш підрозділ пошуку і знешкодження саморобних вибухових предметів у 2015 році. І був беззмінним командиром до останнього… Керував нашим підрозділом і під час миротворчої місії в Афганістані. За весь час ліквідував тисячі боєприпасів! Від снарядів і мін часів Другої світової війни до найсучасніших, якими Росія зараз густо засіяла українську землю. Саме завдяки відмінній роботі саперів під командуванням Сергія Коваля стали відомі багато деталей присутності на нашій землі російських окупаційних військ, а не «шахтарів-ополченців».

— Сергію Васильовичу був справжнім командиром і людиною, — розповідає товариш по службі Сергія Коваля боєць Сергій. — Він завжди дбав про нас. Навіть у дрібницях. Ми рік були разом в Афганістані. Запам'яталася така, здавалося б, незначна деталь. Їдемо по пустелі, стоїть страшенна спека. Я за кермом вантажівки, рухаємося в колоні. Відволікатися не можна ні на хвилину — раптом обстріл. Сергій Васильович спокійно чистить в машині яблуко, розрізає акуратно на дольки, щоб усім вистачило і пригощає нас.

У Донецькій області ми кілька днів працювали, щоб розміновувати величезне поле. Воно все було всіяне ворожими протитанковими мінами. Як тоді дякували нам місцеві жителі, що нарешті-то можуть обробляти це поле!

— Ми всі захоплювалися мужністю і холоднокровністю нашого Васильовича, — розповів Іван, ще один товариш по службі Сергія Коваля. — Не раз робили розмінування полів прямо під ворожим обстрілом. А потім пили каву біля машини — як ніби ніякої небезпеки немає. Його сміливість передавалася нам і надихала. З Сергієм Васильовичем ми були готові йти у вогонь і воду. По всій лінії фронту його знали і поважали. На фронті в зоні АТО ми завжди в дружньому колі згадували рідні краї. Святкували разом великі свята — Великдень, Різдво. Якось влітку в 2019 році вареники ліпили всім колективом. Сергій з такою любов'ю згадував сім'ю — ось син отримав відмінну оцінку в школі, донечка вчиться говорити…

«Він брав участь у виконанні найскладніших завдань з розмінування»

— Ми з Сергієм познайомилися в 1994 році, коли поступили на військово-інженерний факультет, — розповів «ФАКТАМ» заступник командира з морально-психологічного забезпечення Об'єднаного навчально-тренувального центру Сил підтримки ЗСУ підполковник Богдан Беркута. — Поступили, хоча конкурс був досить великим — чотири людини на місце. У майбутніх курсантів повинен бути дуже високий рівень знань точних наук. Сергій був всебічно розвинений, відмінний спортсмен. Після випуску наші шляхи тимчасово розійшлися. Я залишився служити в Кам'янець-Подільському, Сергій — у Новограді-Волинському.

А в 2008 році Сергія перевели до нас в місто. Так ми разом і прослужили всі ці роки. Він брав участь у виконанні найскладніших завдань з розмінування. Це Новобогданівка, Калинівка, Ічня, Лозова (там сталися вибухи складів боєприпасів), зона АТО / ООС. Під час миротворчої місії в Афганістані саме Сергій Коваль керував найскладнішої спецоперацією по знешкодженню замінованого автомобіля. (На околиці Герата в травні 2017 року нашим саперам довелося розміновувати Hyundai, нафарширований 10 кілограмами вибухівки та каністрами бензину. Ризик величезний, адже не було гарантії, що по саперам не відкриють вогонь при наближенні до машини. Детальніше про це читайте в публікації «Сапер Філіп Гук: «Бойовики маскують вибухові пристрої під мобільники, книги, балончики від дезодоранту». — Авт.)

— Ми постійно були на зв'язку з Сергієм, коли він перебував на передовій, — каже близький друг і кум Сергія волонтер Тимофій Карпухін. — Буквально за пару тижнів до трагедії ворожий снайпер убив на цій позиції українського воїна (18 березеня загинув боєць 10-ї окремої гірничо-штурмової бригади ЗСУ Віктор Пасіка, теж з Хмельницької області. — Авт.). Сергій розповідав мені, що це сталося у нього на очах. Він не раз відповідав мені на прохання бути обережним: «Нехай краще я загину, ніж мені доведеться потім дивитися в очі матері загиблого молодого бійця».

Ми познайомилися в 2015 році. Співпраця переросло в справжню чоловічу дружбу і дружбу сім'ями. І коли три з половиною роки тому у Сергія народилася дочка, він запропонував мені стати хрещеним батьком дитини. Звичайно ж я з радістю погодився.

Сергій в побуті і на службі був педантичним, акуратним. У нього і вдома завжди панувала організованість і чіткість. Який порядок він тримав в гаражі! Кожна дрібниця на своєму місці. Заохочував старшого сина-підлітка, який заробляє собі кишенькові гроші. Його дружина і діти були за ним як за кам'яною стіною. Але при всій строгості був дуже веселим і компанійським чоловіком. Любив активний відпочинок, особливо риболовлю. Ми з ним планували відремонтувати човен і відправитися влітку на коропа…

У Сергія залишилися літні батьки, дружина і двоє дітей. Синові 16 років, дочці тільки три з половиною рочки. Ми зі свого боку обов'язково будемо допомагати їм.

Як повідомили «ФАКТАМ» в прес-службі Кам'янець-Подільської міськради, Сергія Коваля поховали на Алеї слави міського кладовища. Командування центру, в якому служив підполковник Коваль, направило подання до нагородження його посмертно високою державною нагородою.

Читайте також: «Саша ніби відчував, що не повернеться додому, і попросив дружину поховати його поруч з батьком»

У зв'язку із загостренням ситуації на Донбасі ВСУ майже щодня зазнають втрат в зоні бойових дій. Так, 6 квітня в районі населеного пункту Степове загинув солдат механізованого батальйону 1 окремої танкової Сіверської бригади 23-річний Максим Стеблянко. Ще два бійця загинули в той же день біля Золотого-4 і в районі Невельського. А напередодні, 5 квітня, ворожий снайпер застрелив українського військового в районі Авдіївки.