«Коли на в’язнів Кенгірського табору пішли танки, жінки перегородили дорогу, щоб зупинити криваву розправу»

— Як в’язням вдалося взяти під контроль табір у Кенгірі?

— Вони переграли адміністрацію зони. Події розвивалися так. На масове вбивство, скоєне конвоїром Калімудіним, в’язні відповіли ввечері того ж дня. Понад півсотні невільників, яких очолив член ОУН волинянин Віталій Скірук, перескочили паркан між другою та третьою зонами і звільнили людей, що знаходилися у слідчому ізоляторі. Адміністрація відреагувала швидко: через декілька годин у табір увійшли війська і вчинили криваву розправу — багато людей вбили і поранили. Але терор викликав ще більший спротив, який підтримали інші відділення «Степлагу». Наступного ранку, 17 травня, приблизно 19 тисяч (!) в’язнів не вийшли на роботу. Така злагодженість дій відразу декількох зон стала можливою завдяки підпіллю, що його організували по всьому «Степлагу» ув’язнені члени ОУН-УПА.

У таборі біля селища Кенгір ситуація продовжувала загострюватися. Адміністрація встановила вогневі точки на внутрішніх парканах. Не дивлячись на це, декілька сотень в’язнів уночі подолали один з парканів і прорвалися до господарського двору, де був склад харчів та інших припасів, розміщалися хлібопекарня та майстерні. Солдати внутрішніх військ та їх командир відкрили вогонь по людях. Цього разу вбили вісімнадцятьох…

— А наступного дня адміністрація отримала розпорядження обласного керівництва про заборону застосовувати зброю, — продовжує Леся Бондарук. - В’язням пообіцяли розслідувати злочин конвоїра Калімудіна. Табір вийшов на роботу. Але було зрозуміло, що адміністрація втратила контроль над невільниками. Відновити його вирішили за допомогою кримінальних злочинців. Тут слід сказати, що у таборі в Кенгірі відбували покарання люди, засуджені по політичних статтях. А тут раптом присилають понад 600 злодюг. Зазвичай у таборах так звані блатні тероризували політичних, грабували й вбивали їх. Але з бійцями ОУН-УПА так чинити не виходило — вони трималися разом, діяли сміливо, давали злочинцям рішучу відсіч. Українці провели переговори з кримінальними авторитетами, пояснили: нас тут більше двох тисяч, а вас лише 600, можемо всіх до одного знищити, як це зробили раніше з іншими блатними. Хочете померти за адміністрацію? Якщо ні, то пропонуємо діяти разом.

Дехто називає події у Кенгірі «повстанням самців». Чому? Бо кримінальні злочинці пішли на штурм паркану, щоб прорватися у жіночу зону. До речі, більшість ув’язнених жінок і чоловіків у тому таборі були з України. Українці кинулися на блатних, щоб захистити жінок. У результаті табір опинився в руках невільників. Вони вигнали звідтіля охорону, огородили барикадами і утримували більше місяця — до 26 червня. Насправді політичні і кримінальні в’язні з самого початку діяли за спільним планом. Ми це знаємо з книги спогадів учасника тих подій, угорського лікаря Ференца Варконі. Він першим розповів світу про Кенгірське повстання, коли у 1956 році йому як іноземцю дозволили виїхати з Радянського Союзу. Він оселився в Західній Німеччині. До речі, в СРСР лишилася його дружина Ольга Лядська, з якою він обвінчався в таборі під час Кенгірського повстання. Отже, Варконі засвідчив, що, згідно з планом, кримінальні імітували штурм паркану жіночої зони, політичні зробили вигляд, що кидаються на них. Охорона не втручалась, бо вважала, що блатні влаштують різанину і врешті змусять політичних бути покірними. А сталося зовсім протилежне. Так в’язні переграли адміністрацію. Це був перший випадок в історії ГУЛАГу, коли політичні і кримінальні домовилися про співпрацю.

— Хто конкретно очолював повстання?

— Це непросте питання. Повстанці утворили комітет, який від їхнього імені вів перемовини з владою і опікувався питаннями життя табору. Номінальним головою цього комітету в’язні поставили такого собі Капітона Кузнєцова. Дехто з учасників повстання називає його у своїх спогадах фронтовиком-полковником. Він справді воював, але офіцером не був. Під час війни потрапив у полон, а згодом отримав від радянської влади строк ув’язнення — по звинуваченню у співпраці з гітлерівцями. Після придушення Кенгірського повстання Кузнєцов свідчив, що його слово як голови комітету мало важило, що він був маріонеткою, якою управляли «бандерівці, литовські націоналісти, чеченці та інгуші». Дійсно, останнє слово у всіх питаннях було за конспіративним центром, основу якого складали досвідчені бійці й підпільники з числа членів ОУН-УПА, «лісових братів» (патріотів з Литви, Латвії, Естонії) та кавказців. Духовним лідером цього конспіративного центру був член ОУН, автор гімну Кенгірського повстання Михайло Сорока, який сидів у в’язниці за політичні погляди ще за часів польської окупації Західної України. Побратими формально не включали його в будь-які структури — берегли. Він користувався величезним авторитетом.

— Чому конспіративний центр обрав на роль голови комітету повстанців Кузнєцова?

— Через те, що він росіянин — щоб у влади не було приводу казати, що це бандерівці влаштували «бунт». Коли 27 травня, у зв’язку з приїздом комісії з Москви, в’язні змінили склад комітету повстанців, Кузнєцова все одно лишили на посаді голови. Свідки згадують, що він не був сильною особистістю, виступав за те, щоб табір якомога швидше припинив повстання і вийшов на роботу.

Комітет повстанців мав у своєму підпорядкуванні декілька відділів: військовий (для організації оборони), безпековий, пропаганди, побутовий. Жінки згадували, що під час повстання вони носили на собі мішечки з товченим склом, перемішаним з піском, — щоб кидати цю суміш в очі карателям, якщо вони підуть на штурм. У бараках встановили пости, оснащені телефонами, для оперативного оповіщення табору на випадок штурму. По периметру табору поставили таблички «Мины», щоб солдати боялися штурмувати табір. Організували цілодобові караули. Щоб караульні мали охайний вигляд, жінкам доручили пошити їм форму з тканини, що була на господарчому дворі. Керівництво «Степлагу» потім під час слідства писало, начебто караули були вдягнуті в форму УПА.

Керував військовим відділом повстанців боєць УПА Герш Келлер. А відділ безпеки очолив ватажок кримінальних в’язнів росіянин Енгельс Слученков (мав прізвисько «Гліб»). Це була людина з багатою на події біографією. Під час Другої світової війни його відправили з тюрми, в якій він сидів за кримінальний злочин, на фронт у штрафний батальйон. В 1944 році він потрапив у полон. Записався до Російської визвольної армії генерала Власова, брав участь в операціях проти югославських партизанів. Згодом пройшов навчання в розвідувальній школі гітлерівців, і його закинули у тил радянських військ, де Слученкова арештував СМЕРШ. Під час Кенгірського повстання відділ безпеки, яким він керував, зокрема виявляв зеків, що співпрацювали з табірною адміністрацією. Тому донощики намагалися втекти з табору. Відділ Слученкова мав слідчий підрозділ, комендатуру і навіть тюрму.

«Жінки носили мішечки з товченим склом, перемішаним з піском, щоб кидати в очі карателям»

— Хто придумав запускати повітряних зміїв, щоб листівки повстанців доходили до вільних людей?

— Зміїв запускали ще під час Норильського повстання в’язнів, що тривало з кінця травня до початку серпня 1953 року. Певно, звідти цю ідею запозичили в Кенгірі. Застосовувалася така конструкція: пачки написаних від руки листівок кріпили до змія спеціальним гнітом. Гніт підпалювали і запускали змія. Коли гніт перегорав, пачка листівок розліталася по степу. Начальство змушувало солдатів збирати агітпродукцію.

Повстанці також намагалися сповістити про себе за допомогою радіо. Передавач змайстрував Анатолій Кострицький із Запорізької області. Повідомлення в ефір передавали трьома мовами — в’язні сподівались, що їх почують за кордоном. Але, скоріш за все, радіус дії передатчика був закоротким. Кострицький також зробив у таборі радіовузол, мікрофони та колонки, які поставили на дахах бараків, встановив телефонний зв’язок у бараках, обладнав комутатор. А коли в червні табір відключили від електроенергії, Кострицький зібрав дизельну електростанцію. Вигадав конструкцію самопалів та гранат, створив майстерню з виготовлення зброї.

Надзвичайно важливо, що в дні повстання ув’язнені відчули себе вільними, а значить, щасливими людьми.

— Які вимоги висунули повстанці?

— Передусім зменшити строки ув’язнення, — продовжує Леся Бондарук. — Після смерті Сталіна в березні 1953 року за амністією звільнили не лише частину кримінальних злочинців, але й політичних, переважно колишніх комуністів, що стали жертвами партійних чисток. Члени ОУН-УПА отримали так званий «бандерівський стандарт» — 20 або 25 років таборів. Ці люди сподівалися, що і їх справи переглянуть, принаймні зменшать строки позбавлення волі. Але жодних ознак, що надії на це справдяться, не було. До того ж не поліпшувалися й умови в таборі, адміністрація принижувала й залякувала в’язнів. Конвоїри, як і за Сталіна, мали право стріляти по людях навіть за найменші порушення і часто користувалися ним, бо отримували за це грошові винагороди і відпустки. Наглядачі навіть не називали в’язнів по прізвищах — лише по номерах. Ці номери невільники мали нашивати на спині, грудях, рукавах і штанах. Харчування було жахливим — глевкий хліб і баланда. Люди голодували, але їх змушували виконувати важку, виснажливу роботу на руднику та інших об’єктах. На ніч в’язнів закривали на замок у бараках з заґратованими вікнами. Додайте до цього суворі природні умови Жезказганської області: люті морози та вітри взимку, виснажлива спека влітку. Одяг в’язні мали поганий, дуже мерзли в холодну пору року.

До того ж суди в таборах давали багатьом в’язням додаткові, причому чималі строки. Це могли бути 5, 10 років й навіть більше. Повстанці вимагали скасувати вироки цих судів.

Власне те, що влада не пом’якшувала становище, в якому знаходились політичні, стало глибинною причиною Кенгірського повстання. А злочин, вчинений конвоїром Калімудіним, підштовхнув в’язнів до цієї акції непокори.

Зрозуміло, у переліку вимог, що повстанці передали комісії з Москви, були й пункти про покращення умов життя та праці ув’язнених, про введення рівної з вільними людьми заробітної плати.

Ще такий важливий пункт. Після закінчення строку покарання засуджені за політичними статтями мали обов’язково жити на спецпоселенні у віддалених районах СРСР — вертатися додому їм було заборонено. Повстанці наполягали на тому, щоб влада скасувала цю законодавчу норму. Звичайно, вони вимагали, щоб їх не карали за те, що повстали. У списку були й інші вимоги.

«Ольга Лядська померла зовсім недавно в Києві — від коронавірусу»

— Ви казали, що лікар, угорець за національністю, Ференц Варконі одружився під час повстання з українкою Ольгою Лядською. Після того як його звільнили і випустили за кордон, Ользі дозволили виїхати з СРСР до чоловіка?

— На жаль, ні. Як вони розсталися після придушення повстання, так більше не бачилися. Ольга в таборі народила у лютому 1955 року доньку, назвала її Оленою. На початку 1970-х вона деякий час листувалась з чоловіком, надсилала йому фотографії доньки. Ференц просив, щоб Олена приїхала до нього в Німеччину. КДБ з якихось своїх мотивів навіть заохочував це листування. Але в певний момент Ольга вирішила його перервати — написала, що вийшла заміж, хоча це було неправдою. Вона так вчинила, бо боялася, що за спілкування з іноземцем може бути звинувачена у шпигунстві і знову посаджена до концтабору, а доньку заберуть у дитбудинок. Таке траплялося тоді з колишніми політв’язнями. Зазначу, що під час війни Ольга (вона виросла в Краснодоні Луганської області) юною дівчиною була заарештована нацистами, але згодом мати її викупила за хабар. Звільнення без покарання викликало підозру в радянських органів. Вони звинуватили Олю у співпраці з гітлерівцями і присудили 10 років таборів. А згодом вийшов роман відомого радянського письменника Олександра Фадєєва «Молода гвардія». У ньому він зробив Олю прототипом зрадниці, що видала гітлерівцям підпільну організацію «Молода гвардія». Насправді під час окупації Краснодону гестапо арештувало Лядську за підозрою у зв’язках з підпіллям. Але явних доказів не було. Популярність роману Фадєєва принесли Ользі чимало страждань у таборах. Її постійно ховали й захищали інші жінки від розправи блатних та прорадянських зечок.

— Відома історія її кохання з Ференцом Варконі?

— Так. Ференц закохався в Ольгу, коли вона зайшла до медпункту (Варконі був там лікарем). Чоловіки і жінки в табору в Кенгірі таємно листувалися (лишали записки у схованках на будівництві чи в інших місцях). Одного разу дівчата принесли лист Ользі. То було послання від Ференца, він написав про себе, свою сім’ю. Вона відповіла, стали листуватися. Згодом побачилися біля паркану, що розділяв чоловічу та жіночу зони. А під час повстання обвінчалися. Ольга Лядська померла зовсім недавно в Києві — від коронавірусу.

«За підрахунками дослідників під час повстання загинули майже 700 людей»

— Влада відмовилася виконувати вимоги повстанців?

— Погодилася, але лише деякі. Вранці 26 червня влада направила війська на штурм табору. Першими пустили п’ять танків. Назустріч їм, взявшись за руки, вийшли дівчата — перегородили танкам дорогу, сподівалися, що жінок давити не стануть. Але танки не зупинилися… Під їх прикриттям у табір увірвалися автоматники, почалася бійня…

Я свого часу вивчала у Москві документи розслідування Кенгірського повстання. Там багато детальної інформації, але скільки в’язнів було вбито під час придушення повстання, не вказано. За підрахунками дослідників, тоді загинули майже 700 людей.

— Яка доля спіткала тих, хто вижив?

— Чотирьох керівників повстання стратили. Решту в’язнів бунтівного табору розіслали на інші зони.

— Що сталося з автором гімну повстання Михайлом Сорокою?

— Більшу частину життя — 35 років — він провів у тюрмах та таборах. Щоб зломити його і змусити розкаятися, в 1960-ті його добре вдягнули і повезли до України. У Києві Михайло Сорока мав представлятися іноземцем (українцем з діаспори), архітектором за професією. Йому організували зустрічі у Київському інженерно-будівельному інституті. А згодом повезли в Галичину побачитися з родичами. Патріарху українських політв’язнів показували досягнення соціалізму. Але Сорока не зрікся своїх політичних поглядів. Його знову відправили в табір в Мордовію, де в нього стався перший інфаркт, а згодом і другий. На сусідній зоні відбувала строк його дружина Катерина Зарицька, яка в 1940-х роках була зв’язковою головного командира УПА Романа Шухевича. Вона дізналася, що тіло чоловіка, який помер від другого інфаркту, привезли в селищну лікарню, попросила в адміністрації дозволу попрощатися. Але їй не дозволили. Квіти в лікарню від її імені віднесли ув’язнені жінки.