«Головне — не здаватися!»: Віталій Кличко відзначає ювілей

Перераховувати спортивні титули Віталія Кличка, напевно, немає сенсу, оскільки їх легко можна знайти в досить грунтовній статті в українській «Вікіпедії». Але все ж один титул назвати необхідно. Віталій Кличко — єдиний у світі боксер, який має пояс «Вічного» чемпіона світу у важкій вазі за версією WBC — найпрестижнішою у світі професійного боксу.

Коли зайнявся політикою, Віталій Володимирович заснував партію «УДАР», став народним депутатом України VII скликання, а з 5 червня 2014 року є мером столиці.

А ще Віталій Кличко разом зі своїм братом Володимиром — рекордсмени «ФАКТІВ» за проведеними прямими лініями з читачами. Їх було вісім за 24 роки існування видання. Брати приїжджали до редакції після переможних боїв, які слідували один за одним, читацький інтерес до наших героїв просто зашкалював. І співрозмовники не залишалися у боргу, щиро, з гумором відповідаючи на різні питання. У цій публікації ми вибрали лише деякі фрагменти з бесід Віталія Кличка з читачами «ФАКТІВ».

«Одного разу притягли з полігону міну»

Майбутній чемпіон світу народився 19 липня 1971 року в селі Біловодське Киргизької РСР, де в той час військову службу проходив його батько.

— У дитинстві я не думав, що стану відомим спортсменом, — розповідав в інтерв'ю «ФАКТАМ» Віталій Кличко. — Так, захоплювався боксом, щодня ставив перед собою нові цілі. І все. Ну, а якби не став боксером, то, напевно, продовжив би сімейну традицію.

Дитинство у нас з Володею було непростим, але дуже цікавим. Батько народився в сім'ї військовослужбовця і після строкової служби в армії теж вибрав професію військового авіатора. Його доля була схожа на долі тисяч офіцерів Радянської армії. Росія, Киргизія, Казахстан, Чехія, Україна, Німеччина… Я поміняв п'ять шкіл і страшно сумував за своїми старими друзями.

Ми вічно лазили, де можна і де не можна. Що ви хочете? Діти військового. Постійно колесили по країні з батьком, жили у різних гарнізонах. Одного разу притягли з полігону міну, що не розірвалася. Батько повернувся ввечері додому і… виявив під власним ліжком «іграшку», яка могла рознести не те що квартиру, а, напевно, всю п'ятиповерхівку. Здогадуєтеся, які аргументи батько використовував? Словом, у нас вдома ремінь служив не тільки для підтримки штанів.

У родині була армійська дисципліна. Так, батько був дуже суворим. І по дупі часом діставалося. «Ну ти ж на мене не ображаєшся за це? Інакше не виходило», — говорив він ніби у виправдання, коли ми з братом вже стали дорослими… Завдяки батькові я зайнявся спортом. У сім'ї був культ здорового способу життя. Пробіжки по степу рано-вранці, підтягування на турніках разом з солдатами, стрілянина на полігоні. Власне, все це і стало запорукою успішного просування у професійному спорті.

«Я зумів оголосити Каспарову шах»

— У шахи ми з братом граємо з самого дитинства, але якби нам тоді сказали, що коли-небудь зіграємо партію з самим Каспаровим, я б не повірив. У шаховій федерації Німеччини якимось чином дізналися, що ми з Володею любимо в шахи грати й запропонували взяти участь в сеансі одночасної гри з Гаррі Каспаровим. Звичайно, ми відразу погодилися — хто ж відмовиться зіграти з найсильнішим гросмейстером світу? Відбувся цей захід у Лейпцигу.

— І як складалися ваші поєдинки з цим видатним гросмейстером?

— Каспаров так швидко робив ходи, що встигав обійти усіх суперників, а я на той час ще думав, який зробити хід. Ми з Володею поруч сиділи. Дивлюся, брат раз пішов — «зрубав» у Гаррі пішака, два пішов — другого… Нічого собі, думаю, розійшовся, зараз виграє! Раптом на двадцять першому ходу підходить Каспаров до Володі, бере його короля і каже: «Дуже приємно було з вами пограти». Володимир навіть ситуацію осмислити не встиг, тільки кричав: «Як? Що трапилося? Де мат?» Я так зрозумів, що Каспаров навмисно йому пожертвував два пішаки. Знаєте, це щось на кшталт сиру в мишоловці. Щодо мого поєдинку, то я протримався на десять ходів довше Володимира й навіть встиг разочок оголосити гросмейстеру шах.

Ми з Каспаровим потім довго спілкувалися. Він виявився дуже приємною людиною. Гаррі розповів, що іноді на сеансах одночасної гри його обігрують. «Коли багато суперників, я швидко втомлююся і можу припуститися помилки. І якщо проти мене діє гравець високого класу, то перемогу він вже не упустить», — був відвертим знаменитий шахіст. «Але вам сьогодні не пощастило!» — додав він з усмішкою.

«Після бою розумієш: те, що ти робиш, не просто спорт»

У 2004 році після перемоги над Коррі Сандерсом Віталій прийшов у «ФАКТИ» з золотим чемпіонським поясом. Першим чемпіоном світу за версією WBC в суперважкій вазі став у 1963 році легендарний Мохаммед Алі. Тепер цим титулом володів наш співвітчизник. Один з перших, хто телефонував, запитав:

— Для кожного з нас слово «Батьківщина» символізує щось конкретне. Ви з Володимиром — справжні патріоти! І прекрасно розумієте, що за вами стоять мільйони тих, хто вас любить і поважає. Віталій, зізнайтеся, про кого ви подумали в перший момент після перемоги?

— Це запитання досить-таки непросте. (Задумався.) Батьківщина… Батьківщина для нас — це перш за все місце, де ми виросли. Де пізнали світ. Сім'я, друзі, рідний Київ — це наша Батьківщина. Це Україна, громадянами якої ми є. Але така висока думка, що ось зараз я буду боксувати за Батьківщину… Ні, якщо чесно, то про це не думав. Хіба можна передати словами те відчуття, коли перед поєдинком (з Коррі Сандерсом у 2004 році. — Ред.) я зайшов до лос-анджелеської зали й побачив, що трибуни жовто-блакитні?.. Попри величезну відстань (Лос-Анджелес і Київ розділяє 12 тисяч кілометрів), вболівальники з України прилетіли мене підтримати! Зібралася й численна діаспора — з США, Канади… Після бою вже розумієш: те, що ти робиш, не просто спорт. Це набагато більше. І перш за все — для близьких тобі людей.

— У вашій кар'єрі були випадки, коли відразу розумієш, що психологічно суперник вже програв бій ще до його початку? І чи бачили ви хоч раз страх в очах своїх супротивників? — запитав один з тих, хто зателефонував.

— Очі — дзеркало душі. Перед поєдинком, ще до звуку гонга, зустрівшись поглядом з суперником, завжди можна зрозуміти, чи готовий він на всі сто відсотків, чи хвилюється, сумнівається в чомусь. Ось так, дивлячись очі в очі, можна знайти відповіді на дуже багато запитань. А ще кажуть, що бокс — це спілкування між двома джентльменами за допомогою жестів.

На одній з прямих ліній читач поставив таке запитання Віталію:

— Ви ж не тільки спортсмен, але й політик, і батько сімейства. Звідки берете сили, щоб усюди встигнути?

— Знаєте, напевно, від бажання щось змінити. Це рухає багатьма людьми. Є цілі, до яких наполегливо йдеш і намагаєшся все задумане втілити у життя. Буває, твої цілі викликають в оточення посмішку, недовіру. Але час розставляє все по своїх місцях і показує, хто мав рацію.

Пам'ятаю, у класі дев'ятому-десятому (я вже займався боксом) ми з хлопцями дивилися на відеокасеті поєдинок найсильнішого боксера у світі, який трощив усіх своїх суперників поспіль. Це був Майк Тайсон. Я тоді сказав своїм однокласникам, що коли-небудь стану чемпіоном світу серед професіоналів і поб'ю Тайсона. Ясна річ, що вони до цього поставилися скептично.

Тому мені доставило величезне задоволення через п'ятнадцять з гаком років зібрати своїх однокласників, покласти той самий чемпіонський пояс, яким нагороджували Майка Тайсона, і сказати: «Ну що? Пам'ятайте, ви тоді сміялися? Так хто мав рацію?» (Сміється.) Головне — не здаватися!

Вершина мрій будь-якого спортсмена — хоча б раз у житті стати чемпіоном світу. Але щоб два брати зібрали усі чемпіонські пояси у найпрестижнішій ваговій категорії — такого ще у світі не було. Скільки разів нам з Володею говорили, що це нездійсненно. Але саме такі скептики й підштовхували нас наполегливо, крок за кроком, просуватися до цієї мрії. Найголовніше — вірити в самого себе.

«ФАКТИ» приєднуються до численних привітань ювіляру.

Фото Getty Images