Юлія Кузьменко: «Хочу, щоб суд покарав тих, хто фабрикував нашу справу, причому винятково відповідно до букви закону»

«Два роки тому я навряд чи могла б уявити весь цей сюр»

— Юліє, як проходить адаптація до нормального життя?

— Складно, чесно кажучи. Рятує робота. Коли після настільки тривалої вимушеної перерви знову побачила рідні стіни дитячого кардіоцентру, це був один з кращих днів у житті.

— Як на роботі поставилися до цієї епопеї? Були ті, хто повірив у вашу винність?

— На роботі всі чітко розуміли, що це повна маячня й абсурд. Колеги дуже підтримували, по можливості приходили на судові засідання, брали участь в акціях. Коли вийшла з ІТТ (ізолятор тимчасового тримання. — Авт.), приїжджали у гості. У перші дні після повернення в відділення було стільки обіймів, стільки слів співчуття.

Удару з боку колег точно не було. Лікарі ж звикли завжди оперувати фактами, ми не можемо спиратися на якісь домисли, як прокуратура в цьому випадку. У нас дуже конкретна професія. Думаю, відсотків 95 медичного світу в цю нісенітницю взагалі не повірили.

Одного разу перед судом я рознервувалася, тому різко підскочив тиск. До мене в ІТТ приїжджала швидка. Вони запитували: «Кому ви перейшли дорогу? Як таке могло статися? Чому з вами так вчинили?»

— Багато хто обґрунтовано вважає, що вас просто «призначили» винними. У вас є якась версія, чому вибір пав саме на вас?

— Ні. Мені здається, відповіді на це питання просто не існує. Всі висувають якісь теорії. «Може, є вбивці, на яких ви теоретично схожі». «Метою була дискредитація волонтерів і військових». «Був завданий удар по патріотах». Однак причепитися ані до мого волонтерства, ані до служби Андрія або Яни насправді неможливо. Ми тисячу разів обговорювали з ними цю болючу для нас тему, але розуміння, чому ми, — немає.

Знаєте, два роки тому я навряд чи могла б уявити весь цей сюр. Тепер часто повторюю: добре, що люди не знають, що їх чекає попереду. Коли все це сталося, сподівалася: два-три дні, ну добре, місяць-два, але розберуться ж. У мене спочатку був такий підхід — усяке в цьому житті трапляється. Кожен з нас бачив фільми про помилки поліції. Якби я тоді дізналася, що проведу вісім місяців у в'язниці, з глузду з'їхала б.

Читайте також: Андрій Антоненко: «Хай тепер ті, хто придумав нашу історію, думають, як будуть з неї виходити»

— Коли вам стало відомо, що Шеремета вбили?

— У день його вбивства, як і всім. Прочитала новину у Facebook, перепостила її. Природно, обурилася. Текст був типу «ми взагалі дожилися, у нас в центрі міста підривають людей». Навіть слово непристойне додала, яке характеризує такі ситуації. Прокурор тепер закреслює його, коли показує текст.

Найцікавіше, що я полізла подивитися в Google, хто такий Павло Шеремет. Слідчі, перевіривши мій браузер, побачили, що після виходу новин я забивала в пошук «Шеремет Павло». Сторона звинувачення вважає це одним із доказів моєї вини.

— Того ранку так само робили сотні тисяч людей.

— Отож-то. Я пояснювала, що це абсолютно нормальна реакція (читаєш, що когось підірвали у твоєму місті, і лізеш подивитися, хто це), але вони мають іншу думку.

— Де ви перебували під час брифінгу 12 грудня 2019 року?

— У той день у мене з ранку було дві операції. Потім я поїхала забирати 13-річного сина зі школи. Я живу в приватному секторі на Осокорках. Від будинку до школи десять кілометрів. Погода була погана, хотіла швидше впоратися. Син мене чекав в умовленому місці. Залишилося доїхати до нього метрів 700, але раптово кілька поліцейських машин оточили мою машину, підскочили люди в балаклавах і з автоматами. Класичні «маски-шоу» посеред вулиці. Слава Богу, дитина цього не бачила.

Пам'ятаю, навіть запитала слідчих, які приїхали: «А чому так? Ну, можна ж було по-людськи? Ви знаєте, де я працюю, де живу. Я ж не ховаюся, я абсолютно відкрита людина. У мене відкрита сторінка у Facebook. Якщо їду в АТО, усі знають. Як будь-який волонтер пишу звіти. А ви за мною, виявляється, стежили та знали про всі переміщення».

— Ви відчували стеження?

— Ні. Я взагалі жила звичайним життям. Єдине, що помічала, — часто переривався зв'язок телефоном. Думала, напевно, мій номер прослуховується. Ми з подругами жартували не раз: «Привіт, товариш майор». Але серйозно до цього не ставилися. Та слухайте на здоров'я. Хто ж думав, що наші дурні жарти (на пресконференції 12 грудня був оприлюднений фрагмент розмови Кузьменко з подругою, де прозвучало, що «Київ можна привести в норму за допомогою чотирьох-п'яти касет «Градів». — Авт.) можна потім так піднести?

«По моєму дому ходили взуті люди, рилися всюди»

— І ось вас оточила поліція. Що було далі?

— Вручили підозру. Коли почала читати, перша реакція була: та що ж таке з цією справою Шеремета, невже не знають куди її приткнути? Адже до того вбивство намагалися повісити на сімейство Грищенків (24 вересня 2019 року за підозрою в підготовці вбивства жителя Івано-Франківської області затримали учасника АТО Владислава Грищенка, а його дружину Ірину — 5 листопада, вони нібито зробили вибухівку і 13 липня 2018 року прикріпили її до машини жертви, проте людина помітила вибуховий пристрій. Пізніше правоохоронці сказали, що чоловік і жінка схожі на тих, хто зафіксований на відео біля будинку Шеремета. — Авт.), але вони виявилися непричетними. І тут ти читаєш, що звинувачують тебе… У мене навіть переляку не було. Тільки моторошне здивування. Побачивши прізвище Антоненка, запитала: «Антоненко — це хто?» Вони: «Це ви нам скажіть». Думаю про себе: начебто в Андрія Riffmaster таке прізвище.

Потім читаю: Яна Дугарь. Кажу: «Ви що, зовсім з глузду з'їхали? Я з Яною познайомилася пару місяців тому». Далі пішла маячня про ультраправі ідеї та велич арійської раси (слідство наполягало, що Андрій Антоненко скоїв цей злочин, «захопившись ультранаціоналістичними ідеями» і «культивуючи велич арійської раси». — Авт.). Було відчуття, що я перенеслася в якийсь інший світ, ось кудись провалилася у просторову діру, тому що в реальності так не буває. Що це якийсь фільм або чийсь прикол. Щонайменше точно абсурд.

— Як до вас ставилися?

— Бити не били, фізичного насильства не було.

Коли сказали про обшук, подумала: ось же знайшли дурну причину, це ж треба було таку маячню придумати, щоб хоч якось обґрунтувати обшук. Тоді обшуки у волонтерів та атовців просто лавиною котилися по Києву.

Веліли віддати телефон. Ввела пароль до свого iPhone (пароль шестизначний, його не так легко відкрити): «Дивіться, мені приховувати нема чого. Тільки розбирайтеся швидше. Вибачилися і розійшлися. Ми займаємося своїми справами, а ви — затриманням справжніх злочинців». І все.

Потім попросила: «Можна я передзвоню своєму адвокату?» Дозволили. Ще потрібно було подзвонити дитині, що чекала мене на холоді, щоб він пішов до батька, мого колишнього чоловіка. Насилу, але теж дозволили. Звісно, я сподівалася, що після обшуку поїду за сином.

Після цього ми вирушили до мене додому. Приїхали поняті з нашого і їхнього боку та мій адвокат. І тут мені хтось почав щось говорити про якусь пресконференцію в МВС. Махнула рукою: «Хлопці, мені зараз взагалі не до цього». Я реально не розуміла, про що йдеться.

По моєму дому ходили взуті люди, рилися всюди. Була група з собаками. Напевно, вибухівку шукали.

— Не знайшли?

— Ні. Що б я, вибачте, з вибухівкою робила вдома? Знайшли ріжки для автоматів. Я їх пів року збирала у всіх, хто повертався з фронту. Планувала потім в АТО відвезти. Взагалі-то, ріжки можна купити без жодних дозволів у військових магазинах, на OLX — де завгодно. Забрали їх і ножики з військового рюкзака, з яким їздила на Донбас. Чомусь забрали кілька спортивних кофт, бейсболки, мій волонтерський камуфляж, черевики, протисонцеві окуляри. Зрозуміло, всю техніку — комп'ютери, телефони, в тому числі старі поламані, сім-карти.

Це все тривало довго — близько шести годин. Я дивилася на влаштований бедлам і думала, скільки ж доведеться потім в будинку прибирати. Прибирали вже без мене…

— Як ваші близькі відреагували на візит непроханих гостей?

— Крім моєї літньої бабусі (вона тоді зі мною жила), вдома нікого не було. Чоловік у відрядженні, дитина залишилася у батька. Я намагалася заспокоїти бабусю як могла: «Почекай, нічого страшного не відбувається. Все буде добре». Коли мене забирали, вона дуже плакала.

Я до останнього була впевнена, що залишуся вдома. Але адвокат сказав: «Напевно, ти зараз поїдеш з ними». — «В сенсі?» — «Розумієш, при 115-й статті завжди так» (115 стаття Кримінального кодексу — умисне вбивство. - Авт.). — «Почекай, з якої радості я повинна їхати з ними, якщо ніякого відношення до цього не маю?» Однак потім я сказала: «Ну, поїхали». Про себе вирішила: пару днів потерплю, що робити. Звичайно, це ганьба, тим більше коли ти лікар, завідувач відділення (Юлія кандидатка медичних наук, завідувачка відділення рентгеноангіографії й ендоваскулярної хірургії київського Центру дитячої кардіохірургії. — Авт.). Це по-людськи соромно. Так я ж в той момент, слава Богу, не знала, що моє прізвище вже звучить на всю країну.

По суті, це було незаконне затримання, оскільки рішення про нього ми отримали аж о 00:13 13 грудня, вже перебуваючи на Богомольця, 10 (будівля Міністерства внутрішніх справ. — Авт.). Незаконною була і заборона пересуватися по дому (під час обшуку мені не можна було виходити за межі дому одній, навіть просто вийти покурити), і вилучення телефонів, поки не вручили постанову про затримання. Я ж вважала, що це в порядку речей. Це тепер ми вже знавці всіх нюансів.

«Найбільше страждала через те, що в душ водили тільки раз на тиждень»

— І ось розумна, інтелігентна, доглянута жінка опинилася за ґратами.

— Я про це знала тільки по фільмах і книгах. Перше відчуття, звичайно, моторошне. Ось ти заходиш і за тобою зачинаються двері. І це не просто двері, а як би межа між твоїм минулим життям і тим незрозумілим, що відбувається зараз. Поділ на «до» і «після» справжнісінький.

Мене привезли в ІТТ близько третьої години ночі. Я була дуже вимотана фізично. Після операцій не встигла поїсти, каву випила, і все. Плюс емоції. Було тільки одне бажання — швидше лягти. Хоч де-небудь, навіть на підлозі. Години дві поспала. Потім мене повезли до Печерського суду. Засідання тривало близько 20 годин. Я була страшенно замерзла, змучена, другу добу без їжі.

А ось наступний ранок — це так. Відкрила очі й зрозуміла, що прокинулася не вдома, не де-небудь в зоні АТО, не в готелі у відпустці, а у в'язниці. Ось це відчуття було катастрофічним.

— Скільки людей було з вами в камері?

— Камера двомісна. Приблизно три на три метри. Там два ліжка, столик, кабінка туалету й раковина. Пізніше мені передали телевізор. І більше нічого.

Близько чотирьох місяців перебувала одна. Потім стали приводити різних дівчат, адже ІТТ — це перша доба до суду. Було дуже багато тих, хто проходив по справах про наркотики (307-я стаття КК). Молоді симпатичні дівчатка. Їх здебільшого було відверто шкода. Так поламати собі долю через якийсь дурниці… Я одну запитала: «Ось тобі трохи більше ніж 20 років. Навіть якщо дадуть умовно, але це ж кримінальна справа. Ти судима. Навіщо?» Вона: «Зате я за перший же місяць купила собі iPhone».

— Холодно було?

— Опалення більш-менш нормальне. Але будівля дуже стара, з вікон протяг. Я взимку підвіконня використовувала як холодильник.

— Годували як?

— Їжа непогана, до речі. Дієтична була, і слава Богу.

Я найбільше страждала через те, що в душ водили тільки раз на тиждень. Для жінки це реально катастрофа. Якось пристосувалася митися в раковині. Але це не зовсім приємне заняття, тому що перебувала під відеоспостереженням цілодобово. Щоб переодягнутися, треба було заходити в кабінку туалету. Теж не особливо приємно. Коли милася, відверталася до камери спиною. А що робити? Між бути брудною й якось посвітити спиною вибирала посвітити спиною.

— Як до вас ставилася охорона?

— Абсолютно нормально. Розумієте, ці люди роками працюють зі злочинцями. Думаю, вони досить швидко все зрозуміли. Від них ніколи грубого слова не чула.

— Чим були зайняті протягом дня?

— Перший період було дуже важко, тому що я звикла жити в умовах нон-стоп — сім'я, робота, волонтерство. Весь час у темпі. Ввечері впала, заснула, вранці схопилася й побігла далі.

І ось коли зрозуміла, що, напевно, це все надовго, прийшло усвідомлення — я не знаю, що робити в цій кімнаті три на три метри. Так, перший час ти читаєш просто запоєм. Я завжди любила це заняття, з п'яти років з книгою. Книги передавали, це не проблема, та й там була невелика бібліотека. А потім настав момент, коли я навіть злякалася — думала, що більше не буду читати. Адже читання — це задоволення. Ось ти втомився і раптом у тебе з'явилося дві години. Ти взяв книжку, заліз в крісло, зробив собі смачний чайок або каву, і насолоджуєшся. А коли у тебе повно часу — читай скільки завгодно, через місяць ти вже не захочеш цього.

Одного разу зрозуміла, що більше читати не можу і не хочу. Тому почала малювати. Подумала, що все-таки руки треба якось зберігати, адже дрібна моторика має свої особливості.

Склала собі графік. Напевно всі ув'язнені до цього приходять. Тобто вранці вставала, заварювала кип'ятильником чай або каву. Потім (кожен день!) повністю мила камеру: раз я тут живу, тут буде чисто. Після сніданку нас на годину виводили гуляти у дворик. Потім або читала, або малювала, або з самовчителем займалася, дивилася фільми або серіали. По барабану які, але вони рятували, бо йдуть в один і той же час і ти до цього часу прив'язується — ось у тебе година зайнята. Хоча я не любитель серіалів і взагалі телевізора.

Загалом, цей графік і став якоюсь знайденою точкою рівноваги. Після цього внутрішньо трохи стало легше.

«Ми були налаштовані боротися»

— Ще ж ви кожен день чекали три сигнали автомобіля — до ізолятора приїжджав ваш чоловік і давав знати, що він з вами.

— Дуже чекала. Навіть якщо він не встигав передати якусь їжу або ще щось, все одно завжди приїжджав і три рази сигналив. І я знала, що він поруч.

— На нього теж багато всього звалилося.

— За перші два чи три місяці Петро схуд на 19 кілограмів. Дійсно звалилося абсолютно все — дитина, будинок, собака, побут, плюс суди, візити в ІТТ із передачами, акції в нашу підтримку. Мені, чесно кажучи, уявити таке навантаження важко.

Однак і потім, коли я вже повернулася додому, йому теж дісталося. Я ж була позбавлена ​​навіть дівочих радощів типу походів по магазинах. Найбільшою проблемою чоловіка стала покупка шампунів, кремів та іншого. Він їде в магазин, включає відеозв'язок, починає показувати, ти намагаєшся пояснити, що тобі треба трохи інше, що баночка крему й шампунь повинні бути ось такими. Ти психуєш, він психує. І так по кожній дрібниці, що, звичайно, чоловіка геть зводило з розуму.

— Як дитина відреагувала на те, що трапилося?

— Син ані хвилини не сумнівався, що ми непричетні до цієї трагедії. З однієї простої причини. В ту ніч, з 19 на 20 липня 2016 року, я була вдома з моїм колишнім чоловіком і дитиною. Чому ми це запам'ятали? Тому що напередодні син повернувся з Туреччини, де відпочивав з моїми батьками. Він вперше поїхав без нас. Я його зустрічала минулої ночі в аеропорту. Наступного ранку чи його валізу розбирала, чи то ще якісь справи по дому робила — будь-якій жінці завжди є чим зайнятися, хоч ти й у відпустці знаходишся. Ще до ночі 20-го числа звалилася спати.

За версією слідчих я в той вечір останній раз виходила в інтернет о 21:45. Їм це здалося дивним. Як і те, що я нікому не дзвонила. На що відповіла, що я дівчинка пристойна і не маю звички дзвонити комусь вночі.

— Ви були готові до найгіршого варіанту розвитку подій, тобто до позбавлення волі на довгі роки?

— Якщо скажу, що ми були готові, — збрешу, повірте. У житті є те, до чого ти готовий не будеш ніколи. І взагалі, з якого дива я маю бути готова до такого, якщо ніхто з нас до цього вбивства відношення не мав? Ти сам точно знаєш, що ти не винен. Тому ми були налаштовані боротися.

«Те, що ми до цього не маємо ніякого відношення, бачить вся країна»

— Вразив один епізод, який ЗМІ описали так: «На початку січня з Кузьменко провели слідчий експеримент. Її на ланцюгу водили по маршрутах людей з камер спостереження, щоб відновити події напередодні вбивства». Що таке «водили на ланцюгу»?

— Один наручник був у мене на руці, другий — у дівчини-конвоїра. Вони були з'єднані довгим ланцюгом. Ось так ми й ходили.

Це все відбувалося вночі. Стояв мороз. А на мені ані куртки, ані пальто, тільки кофта, тому що треба було якось зімітувати епізод з того відео.

Цей експеримент мав проходити так, щоб йшли я та Андрій. Ніяк по-іншому. На відео ж двоє. Коли двоє людей йдуть разом, це завжди впливає на ходу обох, адже люди автоматично, навіть якщо крокують не близько, підлаштовуються під крок один одного, хтось гальмує, хтось поспішає. А якщо людина йде одна, вона буде йти інакше. Це логічно. До того ж коли тебе водять на ланцюгу і в наручниках, це теж спотворює рух. Про яку оцінку ходи може йти мова, якщо у тебе рука зафіксована? Та й погодні умови впливають на ходу. Запис на відео зроблений влітку, а мене водили взимку.

Зрозуміло, чому Андрія тоді не привезли. Відразу ж з'ясувалася б наша різниця у зрості (вона становить 14 сантиметрів). А на відео персонажі майже однакові на зріст. Тобто той експеримент взагалі провалився, і даремно я тоді промерзла. Настільки, що потім цілий день лежала під ковдрою, надівши на себе всі кофти та шкарпетки, які були.

— На початку серпня Яна Дугарь повідомила про стеження за нею і про те, що хтось намагався влізти в її будинок. Незабаром ви теж написали, що за вами їздять якісь машини. І попередили, що не маєте суїцидальних настроїв, що ваш автомобіль в ідеальному стані, а ви обережний водій, і не маєте проблем зі здоров'ям. Стеження триває?

— У перші ж дні, як тільки я почала їздити по стандартному маршруту дім — робота, стала відзначати «супровід» — одні й ті ж машини.

— Навіщо за вами стежити? Ви весь час на виду і так.

— Не знаю. Першою це помітила Яна, їй навіть відео скидали, що за нею стежать. У нас тоді це викликало подив.

Чи триває це зараз, важко сказати. Я, чесно кажучи, вже особливо й не придивляюся. Тому що одного разу ти втомлюєшся від цього. Неможливо постійно жити й озиратися.

— 20 травня на пресконференції, присвяченій підсумкам двох років роботи, президент Зеленський, коментуючи справу Шеремета, сказав про вас трьох: «Доказів стовідсоткових немає, що вони винні або невинні». Це було фактичне визнання, що справа посипалася.

— В принципі так. Це як визнати очевидне. Власне, все було дивно з самого початку. Те, що відбувається, не можу пояснити досі. Іноді здається, що вимальовується якась логіка, а потім — почекайте, ось ця частина зовсім не вписується. Я взагалі логіки нашого звинувачення в справі Шеремета не знаходжу, ось від слова «зовсім».

Не розумію і владу. Те, що ми до цього не маємо ніякого відношення, бачить вся країна. Нічого не стикується. Жоден момент. І чому, власне кажучи, треба продовжувати це знущання з нас (як мінімум моральне), не знаю. По-моєму, це вже нікому не вигідно сьогодні.

«Найважче в ІТТ — це невідомість»

— Дуже часто несправедливо скривджені люди закликають всілякі кари на своїх кривдників. У вас було таке? Адже є, так би мовити, за що.

— Найважче в ІТТ — це невідомість. Наскільки я знаю, в СІЗО якось з телефонами викручуються, судячи з розповідей, а там ти повністю відірваний від світу. Якщо скасували судове засідання, навіть не знаєш про це. За тобою просто не приїдуть, але тобі ніхто не скаже, що його скасували.

Перший час у в'язниці, коли ти не знаєш, пішла чи не пішла дитина в школу сьогодні, хворіє вона чи здорова (за весь час сина бачила всього три рази й то тільки через скло, навіть у його день народження), коли ти бачиш батьків, що ридають на суді, — так, ти дійсно проклинаєш.

А сьогодні я вже прийшла до такого стану, що хочу спокійно, з тверезою головою (у лікарів у будь-якій ситуації саме так), щоб суд виніс справедливе рішення щодо нас і покарав (винятково відповідно до букви закону!) тих, хто фабрикував цю справу, яка взагалі на голову не налазить. Інакше все безглуздо. А сенс все одно повинен бути. Навіть в тому, що ми це пройшли. Ця резонансна справа виявила тисячі проблем у правоохоронній і судовій системах. Якщо з цієї історії не зроблять висновки, якщо вона не виллється в глибоке реформування, нехай це і голосно звучить, за цю країну стає страшно. Ще дуже хочу, щоб нашу долю ніхто не повторив. Щоб ніхто і близько не пройшов таке ж.

— Ви рятуєте дитячі серця. На чому конкретно спеціалізуєтесь?

— Моя спеціальність на стику кардіології та кардіохірургії. Це рентгеноендоваскулярна хірургія, або інтервенційна кардіологія. Займаюся проблематикою вроджених вад серця у дітей, починаючи з новонароджених. Рентгенендоваскулярна хірургія — це коли під рентген-контролем, не розрізаючи грудну клітку, а через вену й артерію на стегні доходять зі спеціальними катетерами до серця. Тобто це робота на серці через судини. Там все настільки тоненьке… Тому і переживала за дрібну моторику.

— Боялися оперувати після такої тривалої перерви й таких стресів?

— Звісно. Однак думала, що буде важче. Все-таки 18 років стажу.

— Руки пам'ятають.

— Так. Мене більше хвилює мій психологічний стан. Ти постійно повинен перериватися. А робота з вродженими вадами серця така, що, коли ти влився в струмінь, то повинен в ньому перебувати. Але коли ти сьогодні в лікарні, а завтра у тебе судове засідання, потім ти знову на роботі, твоя бідна голова просто не знає, куди перемикнутися — чи то на справу Шеремета, чи на кардіохірургію. Та й стреси безслідно не минули. Плюс є складнощі адаптації після перебування у в'язниці.

— Ви дуже зворушливо описали, як гуляли по Києву в перші дні. Для вас все було немов уперше.

— Звісно. Головне — спочатку не могла усвідомити, що можу це зробити. Ось я в перший день вдома сиділа вранці й чекала, поки прокинеться дитина, щоб вигуляти собаку (у нього були канікули). І тільки через дві години зрозуміла, що тепер можу сама з ним погуляти. Це було так незвично. Пам'ятаю, йду вулицею нашого кооперативу і все розглядаю. І мені так дивно від того, що я просто йду. Це відчуття не передати ніякими словами.

«У кожного своя війна, нам ось дісталася така»

— На пресконференції президента з'ясувалося, що він листувався в соцмережах з Дугарь. А з вами?

— Ні. До того моменту я не знала, що вони листувалися з Яною. Потім багато хто почав ставити запитання: «Як ви до цього ставитеся? Чи не прикро вам?» На що відповідала: «Слухайте, Яна доросла людина, з ким хоче, з тим і листується. І я в принципі розумію її, тому що були порушені наші конституційні права. До кого вона повинна була апелювати з цього приводу — до двірника, водія трамвая або до гаранта Конституції? У нас є одна людина, яка гарантує дотримання конституційних прав, тому звернення Яни було за адресою».

— Ви написали про спроби посварити вас трьох «через агресивне диванне політиканство» і попередили, що це ні до чого не призведе. Вас хочуть втягнути в політику?

— Нас підтримувало дуже багато людей. Вони розуміють, що звинувачення несправедливі й що подібне реально може статися абсолютно з кожним. Однак є й ті, хто розглядає цей процес тільки з політичної точки зору. Дійсно, на суди приходили представники різних партій. І на поруки хотіли брати й підтримували. Але! Я постійно говорю про те, що справу Шеремета не можна політизувати з однієї простої причини. Нам важливо верховенство права, важливо, щоб закон був застосований до будь-якої людині незалежно від її політичних поглядів. Політики будуть змінюватися, а закони повинні працювати. Без цього немає держави.

Погляньте на те, що відбувається в Білорусі та Росії. Якби подібна ситуація трапилася там, у нас не було б жодного шансу. Але, пройшовши ці жорна, можу стверджувати, що Україна потихеньку, крекчучи та скриплячи, але все-таки рухається. Та й ми стали іншими у 2014 році.

А справа Шеремета в будь-якому випадку внесе свою лепту в процес становлення суспільства. Тому хочу, щоб все-таки були покарання за законом, щоб цю справу розібрали по поличках. Вона однозначно увійде в підручники криміналістики. Про це і книги напишуть коли-небудь, і фільми будуть. Головне, щоб все-таки наша історія пішла на користь. Ці майже два роки все одно не повернути, нехай хоча б в цьому ефект буде.

— Ось цитата з вашого Facebook. «Так сталося, що „справа Шеремета“ стала одним з маркерів („одним з“ — тому що вона не єдина). Троє звичайних людей стали показниками процесів, які відбуваються у державі, а остаточний вирок у цій справі покаже, яких саме процесів. У кожного в житті свій меч. Наш — для відстоювання правди». У вас є надія, що справедливість настане?

— Так. Я завжди такою була. Напевно, ми належимо до тієї категорії людей, які на цю країну все одно будуть продовжувати працювати. Ось мені зараз не вистачає мого волонтерства. Повернуся до цього при першій же можливості. Це досить важливий шматок мого життя.

— Ви пройшли через дуже жорсткі випробування, але не озлобилися, не нарікаєте на долю.

— Хтось із журналістів сказав: «Ми очікували побачити тебе озлобленою, а ти так багато смієшся». Я задумалася над цим, а потім зрозуміла: напевно, якби я перестала сміятися (я взагалі дуже емоційна людина), якби змінилася — в будь-яку сторону, може, навіть в жорсткішу, значить, мене зламали. А якщо не змінилася — витримала.

Коли було дуже важко в тюрмі, я, чесно кажучи, згадувала наших військовополонених. Мене тоді тримала на плаву думка: Боже, я сиджу, але до мене хоча б чоловік приїхав, посигналив, якісь продукти передали, книжка є, врешті-решт телевізор є, охорона абсолютно нормально ставиться, ніхто поганого слова не сказав і пальці у двері не затискав. Коли вийшла на волю, приходили хлопці, які пройшли полон. Багато хто писав у Facebook: «Ми таке проходили».

Я завжди боялася під час поїздок на фронт, особливо на самому початку, звернути кудись не туди й натрапити на блокпост бойовиків. Усі бояться такого, адже тоді неминучий полон. А тут вийшов полон, тільки на своїй території, та ще й з таким видовищем. Коли я собі розкладала все по поличках, думала: зовсім молоді хлопці тримаються в абсолютно жахливих умовах, у кожного своя війна, нам ось дісталася така.

— Що для вас тепер відійшло на другий план?

— Переоцінка цінностей точно трапилася у нас всіх, зокрема й у Яни, хоч вона і не перебувала за ґратами. Ти починаєш цінувати якісь маленькі радості: прокинутися у своєму ліжку, вранці зробити собі каву і вийти на вулицю, обійняти свою дитину, зателефонувати батькам і дізнатися, як справи…

Фото зі сторінки Юлії Кузьменко в Facebook