Коли з настанням зими епідемія пішла на спад, влада ввела запізнілий «локдаун»: як у Києві у XVIII столітті боролися з чумою

Кияни чули про загрозу з Дунаю, проте належної пильності не виявили. І наприкінці серпня 1770 року страшна хвороба досягла київського берега Дніпра. Як вважають, її привіз із собою якийсь купець, який повернувся здалеку у свій будинок на Подолі. Ознаки чуми розпізнали не відразу, а коли вже не залишилося сумнівів, було пізно: морова пошесть охопила місто. Захворілих переправляли в лазарети, де важко було одужати у страшній тісноті та задусі. Здорових намагалися ізолювати, виселяючи їх на човнах у карантинну зону — курені на Трухановому острові.

Тим часом міське начальство (війт та інші чиновники магістрату) розбіглися по заміських маєтках. Вони вчинили далекоглядно, і не лише з медичних міркувань. Настав момент, коли суворі карантинні заходи вивели з терпіння городян, навіть перед загрозою епідемії. За розповіддю сучасника: «зібрався народ перед магістратом і став бунтувати; йому не подобалися запобіжні заходи, особливо, що посилають здорових на острів». Але користі від цього протесту було небагато. Адже магістрат, який тоді займав ратушу на нинішній Контрактовій площі, не діяв. Проте в царській адміністрації знайшлися розсудливі люди, які зв'язалися з Петербургом. Зі Святішого Синоду прибуло розпорядження духовенству віддаленого Кирилівського монастиря віддати городянам під карантин свої приміщення. І вчасно: оскільки на Дніпрі через холоди припинялося судноплавство, Труханів острів міг бути надовго відрізаний від міста.

У місті працювали вмілі лікарі, такі як Іван Полетика, Сила Митрофанов, Данило Самойлович, та їх зусиль було недостатньо. Спалахи чуми тривали. Ніхто не знав, що із ними буде завтра. Жорстоко постраждав монастир при Софійському соборі, який втратив понад сто ченців та півчих. З іншого боку, в розташованому на відстані кількох сотень метрів Михайлівському монастирі ніхто не захворів. Це пояснювали пильністю монастирської братії: як тільки почалася епідемія, монастир наглухо закрився на компактній території за кам'яною стіною, не допускаючи контактів із зовнішнім світом. Завдяки власним колодязям та запасу провізії Михайлівській обителі вдалося безнапасно пережити небезпечний період.

Почалася зима 1770−1771 років, з настанням морозів епідемія пішла на спад. Але, як траплялося і в наші дні при навалі COVID-19, саме в цей період влада практикувала найжорсткіші обмеження, які слід було б зробити набагато раніше. В українські землі за власним розпорядженням імператриці Катерини II прибув російський десант під командою гвардії майора Шипова. Діставшись Києва, завзятий майор вдався до своєрідного локдауну. Він влаштував жорсткі кордони для всіх проїжджих, затримуючи їх і за найменшої підозри відбираючи багаж для спалювання. Проте рішучі заходи запізнилися. Чума поширилася далеко за межі Києва, постраждала від неї і Москва.

Універсальна панацея — горілка з часником

Доводиться відзначити, що в трагічних обставинах влада далеко не завжди поводилася адекватно. Доктор медицини Йоганн Лерхе, активний учасник боротьби з київською епідемією, залишив докладні щоденникові записи і, зокрема, зазначив: «Безглузді розпорядження різних начальників були головною перешкодою для медиків при виконанні ними своїх обов'язків і сильно шкодили заходам, що вживаються для спільної користі». Дійсно, високопоставлені адміністратори часом піддавалися паніці і, намагаючись зняти з себе відповідальність, ухвалювали сумнівні рішення, які лише посилювали нелегку атмосферу.

Про ступінь розгубленості тодішнього київського губернатора Федора Глєбова свідчить такий епізод, переказаний професором Лерхе. Один із військовополонених турецьких офіцерів, які перебували в Києві на той час, заявив губернатору, що знає надійний засіб здолати чуму. Забобоний Глібов надав йому можливість діяти, і офіцер зажадав вивісити на дзвіницях подільських церков жердині з записками своєю мовою, які сам і склав. Записки, як з'ясувалося, містили заклик до пророка Мухаммеда, щоб він цього разу помилував християн заради визволення турецьких бранців. Православні священники були обурені, кількість хворих не зменшувалася, а єдиний практичний результат зводився до того, що підприємливий турок зник невідомо куди.

Навіть у цих умовах лікарі намагалися врятувати якнайбільше людей, наполегливо пропагуючи різні способи знезараження. Відомо, що у всіх дворах тоді горіли багаття з чистих дров спеціально для того, щоб всі, хто входив і виходив, обкурювали себе димом. У будинках діяли таким чином: клали на сковороду розпечену цеглу та поливали її оцтом. Оцет використовували для обтирання тіла, крім вмивання водою. Для більш ретельного обкурювання одягу застосовували порошок за наступним рецептом: на одну частину сірки та селітри дві частини ладану або смоли-живиці. Як антисептик вживали також камфору (її називали тоді «конфора»), хоча цю речовину, на той час дефіцитну, непросто було роздобути. Заможні люди «конфору в хустках та за пазухою носили», а розчином камфори у горілці обтирали обличчя та голову.

До раціону за порадою медиків багато хто включав буряк, кислу капусту, гречану кашу. Як потогінний засіб пили воду з оцтом. Втім, за свідченням писаря Київського магістрату Данила Слюсарського, який щасливо пережив епідемію, найпопулярнішою була класична панацея: «Ідучи на подвір'я, випивали по чарці горілки і закушували хлібом самим, а інші з часником».

Мародери ставали основними розносниками зарази

Як це не сумно, вагомою причиною швидкого та широкого поширення морової виразки в Києві виявилася звичайна людська жадібність. Для запобігання заразі речі, які побували в руках у хворих, необхідно було спалювати. Але обивателі, які аж ніяк не перейнялися поняттями санітарії та профілактики, просто не розуміли, чому це вони повинні знищувати своє добро. Вони поспішали вивезти з міста заражені пожитки, а разом із ними й зловісні бацили.

Особливо кричущі випадки спостерігалися на тісному та багатолюдному Подолі. Тамтешні мешканці збагнули, що у разі виявлення в тому чи іншому будинку хворих на чуму майно може бути спалене. Щоб уникнути цього, вони пускалися на згубні хитрощі. Лікар Лерхе записав у щоденнику: «На Подолі з кожним днем ставало гірше; тим часом жителі, бачивши, що будинки оточують, а померлих від виразки вивозять, стали приховувати хворих; мертвих же таємно ховали на дворі і в садах, або вночі від 10 до 20 трупів викидали на вулицю перед чужими дворами, щоб приховати заразу у власному домі…»

Солдати гарнізону нарівні з городянами тягли все, що погано лежало, не розуміючи, що ризикують своїми і чужими життям. Мало того, навіть помічник коменданта міста майор Раєвський, який виконував абияк свої обов'язки по боротьбі з епідемією, таємно мародерничав по покинутих будинках, набиваючи скрині чужим добром. Його злочин було виявлено, проте для Раєвського справа закінчилася лише суворою доганою та спаленням відібраного майна. А тим часом зловживання призвели до тяжких наслідків: навесні 1771 року у Києві відновилися випадки зараження чумою.

Є відомості, що внаслідок епідемії Київ недорахувався чотирьох тисяч мешканців. Іншими словами, за тогочасного населення приблизно в 20 тисяч чи не кожен п'ятий городянин виявився жертвою мору.

Масштаб лиха був настільки великий, що для чумних шпиталів не вистачало звичайних медичних приміщень. З цією метою довелося використати навіть Кловський палац на Липках — приміщення, що належало Києво-Печерській лаврі і призначене для прийому найвищих осіб (тепер у ньому розмістився Верховний Суд України).

Чи прокинеться чума через 250 років?

Померлих від чуми ховали будь-де. Коли морова виразка дещо послабшала, лікарі запропонували заходи боротьби з наслідками стихійних поховань: «Свіжі могили скрізь, особливо на дворах та садах, покривати високим шаром землі; будинки, в яких господарі вимерли, спалити, інші ж очищати, обкурювати».

Чи був у місті на той час спеціальний цвинтар для зачумлених? Наскільки відомо, конкретного рішення про це не було ухвалено. Але вже у наш час періодично висуваються наполегливі версії, ніби у тому чи іншому місці відбувалися масові поховання жертв морової виразки. І так уже збігається, що точно в цих місцях забудовники збираються зводити великі будинки до невдоволення навколишніх мешканців. На цій підставі вдалося, між іншим, уникнути будівництва масивного будинку біля Олександрівської лікарні, поряд із сквером на вулиці Академіка Богомольця. Активісти, які протестували проти цього проєкту, запевняли, що саме там ховали померлих від чуми в Кловському палаці і роботи на цьому місці загрожують страшною небезпекою.

Навряд чи можна серйозно припустити, що десь у київській землі дрімає подібна біологічна бомба. Однак за потурання влади будівельному беззаконню можна скористатися навіть таким аргументом.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про катастрофічну повінь, яку Київ пережив 90 років тому.

На фото у заголовку: Київ. Гравюра XVIII століття