«Мій Бог у серці — Україна. Це святе»: 9 днів тому пішов із життя Герой України, колишній мер Києва Олександр Омельченко

На 84-му році пішов із життя Герой України, колишній народний депутат, столичний мер та почесний громадянин Києва Олександр Олександрович Омельченко. Десять років він був мером столиці, але з Києвом пов'язане майже все його життя. Він був другом нашої газети, не раз бував на прямих лініях із читачами, давав відверті інтерв'ю. Ми наводимо деякі фрагменти раніше опублікованих матеріалів.

Про дитинство

— 1941 року, коли почалася війна, мені було три роки. Пам'ятаю, як 1942-го з нашого села дівчат насильно відвозили на роботу до Німеччини. І підбитий радянський танк на мосту через річку Здвіж, що у Брусилові. Я народився у селі Зосів на Вінниччині, де батько після закінчення харківського робітничого факультету (рабфаку) будував залізницю. Коли його мобілізували на фронт, мама взяла семирічну Мілу, мене, трирічного, і перебралася до себе на батьківщину до Брусилівського району. У цьому райцентрі я закінчив середню школу зі срібною медаллю. Тож для мене рідні обидва краї — і Вінниччина, і Житомирщина. Ці українські землі багаті не лише на природу та врожаї, а й на добрих, господарських, гостинних людей.

У повоєнні роки в наших краях хлопці ще довго знаходили міни, авіабомби, снаряди і гранати, що не розірвалися. Мене Бог милував, а ось двоє хлопців у нашому селі зазнали серйозних травм. А ще пам'ятаю, що в дитинстві мені завжди хотілося їсти, особливо в голодні 1946—1947 роки. Навесні рвали дикий щавель, збирали мерзлу картоплю, що залишилася на полях, їли соєвий макуху… Від голодної смерті рятувала тільки наша корова-годувальниця. Але, як кажуть, все, що нас не занапастило, зробило сильнішими і загартованішими.

Про вибір професії будівельника

— Мої життєві університети починалися з колгоспної бригади, де від зорі до зорі працювала мама, Павлина Яківна, як і всі тодішні сільські жінки — за злощасні трудодні, а насправді задарма… У дитинстві ми всі дивилися в небо і хотіли бути льотчиками. Але життя диктує свої умови.

Після школи я вступив до Київського гірничого технікуму. Був такий на Сінній площі. Там у важкі 50-ті роки учням надавали безкоштовне харчування, форму, гуртожиток, а стипендія була вищою, ніж в інститутах. Фактично повне державне забезпечення!

А потім була строкова служба, навчання у Київському інженерно-будівельному інституті, дисертація… Вже багато років я член спостережної ради цього вишу, який зараз став Університетом будівництва та архітектури. Пишаюся тим, що протягом десяти років, коли я працював мером Києва, ми відродили з руїн Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори, церкву Святого Рівноапостольного князя Володимира у Херсонесі та інші наші святині. Не кажу вже про нові станції метро, житлове та цивільне будівництво… І в Чорнобилі працював, і в Афганістані радником з будівництва. Зараз багато хто думає, що там тільки воювали. Ні, насамперед будували! Дороги, мости, школи, лікарні, житло. Ми збудували в Кабулі цілий домобудівний комбінат, теплоелектростанцію… Зводили житлові сейсмостійкі п'ятиповерхові будинки, здатні витримати землетрус силою 12 балів.

А у Вірменії після жахливого землетрусу 1988 року довелося попрацювати головним інженером «Укрбуду». Є що згадати.

Про роботу на посаді мера Києва

— Я пройшов кар'єру від майстра цеху до директора заводу, будівельного комбінату, керівника главку. Але не міг навіть мріяти про посаду заступника голови міста, не кажучи вже про мера. Новий поворот у моєму житті стався завдяки двом людям: покійному, Царство йому Небесне, Миколі Лаврухіну — колишньому голові Київського міськвиконкому, який запросив мене працювати заступником, та першому секретареві Київського міськкому Компартії Анатолію Корнієнку, який утвердив мою кандидатуру.

Найскладніший період був, коли Київ почав будувати та відновлювати храми. Спочатку відтворили зруйновану церкву Успіння Богородиці (Пирогощі) на Подолі. Потім було відновлено Михайлівський і Успенський собори, церкву Різдва Христового на Поштовій площі, інші храми. Католикам та греко-католикам столиця передала їхні історичні пам'ятки, а єврейській громаді — синагоги.

Про Київ

— Такого не буває, щоб один Київ чи окремо взятий регіон міг будувати зовсім інше економічне, політичне та соціальне суспільство. Це неможливо. Я погоджуюсь з тим, що у Києві живеться трохи краще, якщо порівнювати з Житомиром, Черніговом… Порівняємо його краще з Віднем, Лондоном, Парижем!

Звичайно, Київ — столиця, тут мешкає значна частина української еліти. Скільки киян за останні роки поїхало навчатись у регіони? Сотні дві-три. А скільки з інших областей, де також є медінститути, педінститути, приїхало? У Києві концентрується мозок нації. Тому Київ має виглядати краще на тлі інших. Але це проблему не розв'язує. Не може бути такого, щоб в одній сім'ї, яка мешкає в одній квартирі, хтось був дуже бідним, а хтось дуже багатим.

Про сім'ю

— Одружився мій найкращий друг, Анатолій Козаченко, з яким ми разом росли, навчалися у школі з першого до десятиго класу. Толя попросив мене бути його свідком. Я тоді ще був неодружений. А у нареченої Марусі була свідок, подружка Люда. Вона росла разом із Марусею в одному селі на Чернігівщині. Марусин батько Люду хрестив. І Людмила мені, звичайно, сподобалася. Але тут же церемонія, розумієш, хіба до залицяння? Потім почалося гуляння, проголошували тости за молодих, кричали їм «гірко!». А потім раптом закричали: «Гірко свідкам!» Ну і тут я не схибив. Поцілував Люду так, що вона ледь не зомліла. Отак ми з моєю Людою і познайомилися, стали зустрічатися. І за пів року одружилися.

Синів виростили. Зараз у нас четверо онуків. Вже у зрілі роки Людмила подарувала рідному селу Бобруйки Козелецького району нову поліклініку та будівлю сільради, допомогла з руїн відродити церкву.

На все життя запам'ятав один випадок, який трапився в один із днів народження. Приблизно близько 12 години дня у приймальні відчиняються двері, і без жодних попереджень заходить мій молодший син Саня. Я від несподіванки аж підвівся: злякався, чи не сталося чогось поганого? А він каже: «Татко, привіт, сьогодні народилася у мене донька, твоя онука Лізонька». З того часу ми разом святкуємо наші дні народження. Хоча, чесно зізнатися, очікував, що народиться хлопчик… У мене чотири онучки… Кожну на руках тримав, але няньчити їх особливо не няньчив, адже я все життя працюю.

— Якби ви були художником, то що намалювали б на своїй головній картині? — запитали одного разу журналісти у мера Києва.

- Сім'ю. Можливо, біля сільської хати. Щоб на ній були і прадід, і дід, і батько з матір'ю, і молоді з онуками… Щоб на столі був хліб і до хліба, і була радість в очах… Власне, я хотів би, щоб такі сім'ї справді були у нас усюди — у місті, у селі. Заради цього варто боротися, працювати.

Про дієти та спортивну форму

- Та яка там дієта! Їм те, що й у дитинстві любив: сало, котлети, гречку, картоплю… Вже багато років щоранку на сніданок випиваю два сирі курячі яйця та чашку кави. Головне правило — не зловживати нічим і закушувати вчасно. Люблю просту їжу і не розумію цих гастрономічних фокусів із молюсками, черепахами, зміями… До речі, лікарі вже давно підтвердили, що найкорисніші для людей крупи — пшоно та гречка. Але всі тепер: «Вівсянка, сер». Яка там вівсянка!

А спортивну форму я завжди підтримую. У житті було стільки стресів, що без занять спортом — краще будь-яким, ніж жодним! — можна впасти у депресію. Не кажучи вже про десятирічне керівництво Києвом. Роки безперервно працював по 12—15 годин на добу. Попри вічні відрядження, спеку, холод, дику втому, досі знаходжу можливість у будь-який момент і за будь-яких умов зняти піджак, зробити зарядку та… стійку на голові. Після цього як огірок!

Про захоплення бджільництвом

— Загоряв я влітку під Каневом, куди вивозив одну з моїх пасік під час цвітіння акації. Якщо з пасіками не кочувати, меду не буде. Потім їздив на Вінниччину, до Липовецького району, де народився. Далі — на Житомирщину, у Брусилівський район, де виріс. Там чудова природа: ліс, поле, річка, озера… Дуже добре для душі та здоров'я. Я світ побачив, у багатьох країнах був. Але найкращі Багами для мене — мої рідні місця, Україна.

Торік (2004-го. — Ред .) я передав до київських інтернатів зі своєї пасіки 18 бідонів із медом по 50 кілограмів кожен. Цього року вийшло 22 бідони — 1100 кілограмів. Мед зі своєї пасіки ніколи не продаю, тільки пригощаю чи дарую.

За бджолами навіть спостерігати корисно вони живуть сім'ями, дружно, є свої суворі порядки. Ви ж подивіться, яка мудра природа: у вуликах мільйони комах, і жодна не виносить мед із будиночка, а всі приносять! Що ж відбувається в Україні? Перший сопливий олігарх зі шкіри лізе, аби урвати від громадського пирога і сховати крадене за кордоном.

Я вірю, що Бог бачить правду… Мій Бог у серці — Україна. Це святе. Віра допомагає жити і боротися за утвердження добра і справедливості.

Як уже повідомляли «ФАКТИ», колишнього мера Києва Олександра Омельченка поховали з прощальним салютом на Байковому цвинтарі поруч із могилами Юхима Звягільського та Григорія Чапкіса.

Фото з архіву «ФАКТІВ»