«Хтось живе без руки, ноги, ще чогось. А я без чоловіка»: Ольга Мартиновська розповіла про себе та родзинки нового сезону «МастерШефа»

— Схоже, ви знімаєте справжню «Битву сезонів»!

— Так, цього разу на майданчику зібралися найяскравіші учасники попередніх сезонів, улюбленці глядачів, дуже сильні герої. Це другий шанс для тих, хто не потрапив раніше у фінал, довести, що вони цього варті.

— Ви теж могли опинитися серед них?

— Мені подобається бути там, де я є. Хоча, зізнаюся, із задоволенням увійшла б удруге у цю воду, яка називається «МастерШеф». Але доля розпорядилася інакше, я у складі суддів.

— Скільки років минуло від часу вашої участі?

— Вісім. До речі, один із моїх тодішніх конкурентів став учасником нинішнього сезону. Не можу сказати хто це, але виходить, що завдяки йому я щоразу на зйомках знову повертаюся до свого сезону, згадуючи, як переживала на конкурсах. Ми сварилися, мирились. Це моя історія.

— Правила сезону зміняться?

— Схема залишиться незмінною, але вимог до учасників буде більше. Адже всі, хто прийшов цього сезону, не вперше потрапили на кухню «МастерШефа», деякі — вже втретє. Тому ми не списуватимемо промахи наших героїв на хвилювання перед камерою, адаптацію до нових умов. Для нас вони всі стресостійкі, досвідчені люди, які пройшли вогонь, воду та мідні труби. Для мене цей сезон навіть крутіший за той, у якому змагалися професіонали.

— Пам'ятаєте, коли у вас ще тряслися руки перед камерою?

— Звісно! Скажу вам більше. Пам'ятаю, коли я вперше прийшла на кастинг «МастерШефа», то дуже нервувала. Тож, попри спортивне минуле, у мене вперше в житті почали пітніти долоні, а по спині скочувалися прохолодні крапельки. До цього я могла бігти марафони по 42 кілометри і ніколи не пітніла! Вперше у житті це сталося зі мною саме на «МастерШефі». Це були зовсім нові емоції, якийсь незбагненний страх. Думаю, ті, хто хоч раз у житті ставав перед камерою, мене зрозуміють. Яким би великим у всіх сенсах ти не був, в той момент одразу стаєш маленьким та беззахисним.

— Ви зізнавалися, що «МастерШеф» змінив ваше життя.

- І це правда. До участі в проєкті я зовсім не була впевнена, що моє покликання — кулінарія. За професією я економіст, пробувала себе у різних напрямках. Кулінарією почала захоплюватися незадовго до «МастерШефа». Вивчала цю сферу, потрапивши до кейтерингу, попрацювавши офіціанткою у Франції. Але все ж таки не була впевнена, що це моє.

До того ж рідні не дуже підтримували моє захоплення кулінарією, просто не представляли мене з каструлями. Та я й сама дуже сумнівалася, люблю чи ні це заняття. Мені тоді виповнилося вже 24 роки, а все ще була перекотиполем: без мети, улюбленої професії, мрії. Але десь посередині зйомок «МастерШефа» раптом відчула, що це моє. Тоді було зовсім не важливо — чи зможу стати переможцем проєкту чи ні. Набагато важливіше те, що я зрозуміла: нарешті знайшла те, чим хочу займатися в житті.

«У мене був дозвіл на проживання у Франції, могла будувати там кар'єру»

— Коли батьки визнали, що ви таки відбулися?

— Напевно, коли вже був фінал «Майстер-Шефа». Під час проєкту ми не бачилися, вони гадки не мали, що відбувається. А на фінальне шоу запросили батьків і вони побачили, як я рухаюся, готую. Тоді у них відпали всі сумніви щодо мого вибору.

— Ніколи не шкодували, що свого часу не залишилися у Франції, адже ваше життя могло б скластися зовсім інакше?

— Якщо щиро, досі у мене проскакують такі думки. У мене ж уже був дозвіл на проживання у Франції, могла будувати там кар'єру. Але швидко сама себе зупиняю і говорю: «Олю, не зли долю. Вона точно знала, що тобі тоді було потрібно. Просто будь їй вдячна за все». Я так і роблю. Тим паче до Франції завжди можна повернутися.

— Ваш ресторан так і працює у центрі Парижа?

— Так, мої партнери ним займаються. За час карантину я злітала до Парижа лише один раз. Найчастіше це не вдавалося з різних причин: карантин, графік зйомок. Наш ресторан взагалі був закритий до липня поточного року. Але зараз усе відновилося. Люди ніби зголодніли. Гроші накопичені, і якщо до карантину у нас ще були проблеми із заповненням зали, то зараз щодня охочих більше, ніж може вмістити ресторан. По суті, ми намагаємось надолужити втрачене.

Читайте також: Суддя «МастерШефа» Ольга Мартиновська: «У чому секрет стрункості француженок? Вони їдять багато»

— Нудьгуєте за Парижем?

— Я була там у середині жовтня. Коли є можливість, лечу туди, але розумію, що незамінних людей немає, тому й без мене у ресторані все чудово працює. В Україні є чимало справ, які не можна відкласти. Зізнаюся, для мене тиждень відпочинку — велика розкіш. І коли випадає така нагода, я просто гублюся, як провести цей час. Здебільшого для мене зараз усе життя зосереджено в Україні. До того ж ближче до весни планую відкрити свій ресторан у Києві. Жодних подробиць поки що розповісти вам не можу.

— Чи переглядаєте «МастерШеф» в ефірі?

— Стараюсь. Якщо чесно, через особисті причини — щоб розібрати до дрібних деталей свій образ у кадрі. Борюся зі своєю мімікою, бо вона в мене досить активна.

«В аеропортах на мене так ніхто й не чекає»

— Сезон вас не розчарував?

— Він вийшов дуже крутим. Цікаво дивитись на учасників, які є представниками різних поколінь. При цьому нам було з усіма досить комфортно. Може, придивлюся когось з учасників для свого ресторану.

— Ресторанному бізнесу довелося непросто під час карантину.

— Йому складно було і до локдауну. Зараз залишається просто все прийняти та адаптуватися до нових умов. Звісно, це досить складно. Проте я маю намір повністю поринути у ресторанний бізнес. Карантин, хвороби нікуди не подінуться, але люди завжди йдуть у ресторани. Туди, де їм добре, де про них дбають. А їжа якраз і є наше «добре». Просто треба бути гнучким, даючи людям те, що вони хочуть.

— А ви самі ходите в ресторани?

— Дуже рідко. Мої вечори здебільшого присвячені дочці, бо ми цілими днями не бачимося. Щоб вибратися в ресторан, мені потрібна якась серйозна нагода. Хоча я дуже цю справу люблю.

— Що означає ваше татуювання на руці?

— Є французька письменниця Ганна Гавальда. Одна з її збірок називається «Мені б хотілося, щоб хтось десь мене чекав». Саме ця фраза написана на моїй руці. Я зробила тату в непростий період життя після розлучення. Тоді я часто літала з України до Франції разом із маленькою донькою. Було дуже важливо, щоб в аеропорту цих двох країн хтось на мене чекав… Було так самотньо з дитиною на руках, з валізами приїжджати на орендовану квартиру. Скрізь було холодно та порожньо. Тоді ця фраза в мені й озвалася.

— З того часу щось змінилося в житті?

— Ні, в аеропортах так ніхто й не чекає. Але я стала сильнішою і впевненіше стою на ногах. Хоча не хочу грати роль абсолютно самодостатньої, щасливої жінки, яка все може сама. Я не вірю в таких людей. Завжди потрібна людина, яка любить і розуміє. Смішно, але я собі придумала таку відмовку: адже хтось живе без ноги, руки, ще чогось. А я без чоловіка.

— Схоже, з одним бажанням під Новий рік ви точно визначилися.

— Ось під ялинкою і загадаю…

Раніше Ольга Мартиновська відкрила таємниці своїх стосунків з колегою по знімальному майданчику Володимиром Ярославським.

Фото СТБ