«Закон про статус ветеранів війни базується на радянських нормах»: батько загиблого на Донбасі солдата вирішив змінити деякі порядки у державі

«Зниклий безвісти і вбитий — не одне і те ж»

Сашка ховали двічі. Перший раз 16 жовтня 2014 року як невідомого бійця під номером 679 на Краснопільському цвинтарі в Дніпропетровську, а вдруге — 6 лютого 2015-го в рідній Полтаві під своїм прізвищем. Щоб мати можливість покласти квіти на могилу сина, батькові довелося передивитися гори понівечених тіл і навіть удосконалити деякі порядки у державі.

Шукати 36-річного сина, який служив розвідником-санітаром батальйону спецпризначення «Донбас», Ігор Олександрович почав через три дні після Іловайського котла. Спершу відправився до Запоріжжя, куди звозили тіла, зібрані на шляху прориву наших військ. Переглянув близько восьми десятків фотографій загиблих. Пізніше, коли міський морг виявився переповненим, останки воїнів стали направляти в Дніпропетровськ.

— 3 вересня туди доставили дві вантажівки з тілами і фрагментами, — підполковник у відставці Ігор Мочалов ледве стримує емоції. — Вантажівки були без тентів, а дев’яносто вісім трупів, що пролежали п’ять днів на сонці, без мішків. У цій купі було і тіло мого сина. Але впізнати його було неможливо — усі здавалися на одне обличчя. Картина не для людей зі слабкими нервами…

По ідеї, батько повинен був забрати до Полтави для поховання сильно обгоріле і абсолютно невпізнаване тіло під номером 683. На те, що це може бути Олександр Мочалов, вказували особисті речі, виявлені в кишені штанів, шматок яких приклеївся до тіла. В кишені знаходилися наручний годинник (він продовжував тікати!) й Сашин старенький мобільний телефон з sim-картою. «Nokia» Ігор Олександрович одразу впізнав — сам користувався нею, а потім віддав синові, коли той ішов на війну. Але внутрішнє чуття підказувало чоловікові, що тіло чуже. І він відмовився його забирати до підтвердження результатів ДНК. Як людина військова Ігор Мочалов розумів, що особисті речі сина могли знаходитися окремо від нього самого. Зниклий безвісти і вбитий — не одне і те ж саме. Тому разом з волонтерами і невеликою групою родичів інших солдатів, які не вийшли з Іловайського котла, продовжив пошуки.

— Знайшов трьох товаришів по службі Олександра, які бачили його останніми, — продовжує Ігор Олександрович. — Вони розповіли, що вантажний автомобіль, у кузові якого бійці вибиралися з оточення, потрапив під сильний ворожий вогонь. Вижили тільки четверо — ті, хто сидів біля заднього борту. Вибуховою хвилею їх просто скинуло на землю. Серед них був і Сашко. Хлопцям нічого не лишалося, як сховатися у пшеничному полі й очікувати попутного транспорту. Аж тут бойовики підбили ще одну машину з нашими хлопцями. Олександр Мочалов кинувся до поранених. Очевидно, він підвівся, щоб когось відтягнути, і в цей момент отримав кулю в скроню…

Через кілька місяців, повернувшись з полону, один із Сашиних побратимів упізнав його на відео, розміщене на YouTube сепаратистом, який фільмував ту місцевість відразу після бою. Поруч з тілом Олександра лежали санітарна сумка й розсипані ліки…

— Але ж чому так довго не вдавалося ідентифікувати останки?

— Закони нашої держави створювалися в мирний час. І слідчі (за кожним фактом вбивства відкривається кримінальне провадження) фізично не могли швидко провести процесуальні дії щодо великої кількості загиблих. Сашину справу починав слідчий міліції з Дніпропетровська, потім її забрала прокуратура і передала до Маріуполя Донецької області, за місцем загибелі сина. Біологічні матеріали загиблих знаходилися в Запоріжжі, а біологічні матеріали батьків — у Києві. І хоча вони були зведені в одну базу, і аналізи ДНК збіглися, виникли проблеми з повідомленням інформації рідним. Справа зрушила з місця тільки після того, як я потрапив на прийом до Арсена Авакова, на той час керівника МВС. Розповів йому про незрозумілу тяганину з оповіщенням родичів про результати ДНК. І буквально через три дні після цього мені дали карту опізнання для остаточного підтвердження висновків експертизи.

«Правильно казати — захисники і захисниці України, а не атовці»

Ігор Мочалов таким чином у січні 2015 року розблокував процес ексгумації й перепоховання захисників України, які до того часу значилися як невідомі. Одразу після нього близько двох десятків родин змогли забрати останки загиблих з Краснопільського кладовища й поховати їх у рідній землі. До Ігоря Олександровича стали звертатися за порадами родичі інших безвісти зниклих захисників. Він не тільки консультував їх, а й зустрічався з людьми особисто, допомагав готувати документи.

Велике значення мало те, що Ігор Олександрович добре знає військове й цивільне право (до війни багато років займався юридичною практикою). Ну і, звісно, його особистий гіркий досвід та активна громадянська позиція.

— З самого початку бойових дій, проводжаючи в останню путь своїх захисників, люди ставали перед ними на коліна, хоча по закону добровольці були ніким, — каже Ігор Олександрович. — Та й самого визначення тих, хто воював, не існувало. Їх називали атовцями (атошниками) — похідним від абревіатури АТО (антитерористична операція), яка насправді не відповідала суті військово-бойових дій. Тому треба було напрацьовувати нові правові норми, вносити поправки до законодавчих документів. Адже в Україні закони, які визначають статус ветеранів війни й пільги для членів родин загиблих приймалися відповідно до Конституції УРСР. Спочатку наша громадська організація вирішувала ці питання на місцевому рівні, а з 2019 року мене як голову її наглядової ради включили до громадської ради та ради родин загиблих при Міністерстві у справах ветеранів. Наше основне завдання — збір і аналіз проблемних питань, з якими стикаються родини загиблих, їхнє узагальнення, оцінка й вироблення пропозицій для усунення невідповідностей на законодавчому рівні. Ці пропозиції подаються на розгляд Мінветеранів та Мінсоцполітики, які готують відповідні зміни до нормативно-правових актів.

— До речі, як правильно тепер називати атовців?

— Правильно казати — захисники України. Захисники і захисниці. Так минулого року ухвалила Верховна Рада, щоб підкреслити роль жінок на війні.

— У нашому календарі знаменних дат визначено аж два дні для вшанування захисників: 14 жовтня — державне свято, яке було встановлене у 2014 році, й 29 серпня — День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, президентський указ про який з’явився у 2019 році. Чому так?

— Спочатку було скасоване святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого, яке дісталося нам у спадок від Радянського Союзу. Погодьтеся, відзначати його разом з країною-агресором — ганьба. Натомість День українських захисників і захисниць відзначаємо 14 жовтня, що співпадає з Днем козацтва. А 29 серпня — це скорботний день, приурочений до дня найбільших втрат української армії на Донбасі, Іловайської трагедії.

Читайте також: «Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Іловайської трагедії

— Статус учасників бойових дій добровольці отримали лише два роки тому, після того, як у Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» були внесені зміни і доповнення. Ви особисто як член родини загиблого добровольця відчуваєте соціальний захист?

— Той закон був прийнятий ще в 1993 році і базувався на правових нормах Української РСР. Він захищав ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій на території іноземних держав, сімей загиблих військових, осіб з особливими заслугами, дітей війни, чорнобильців… І поширювався на учасників війни, яка триває. Це був нонсенс. Але підготовка законопроєктів займає доволі багато часу, тому не так все швидко було змінено.

— Чула, у Полтаві донедавна жила майже столітня бабуся, донька загиблого чи померлого учасника колишньої громадянської війни, яка також мала пільги…

— Нічого дивного. Закон 1993 року гарантував соціальний захист дітям учасників громадянської війни у тому випадку, якщо вони не створили власної сім’ї й не мали дітей.

Загалом пільги, пов’язані зі службою в армії, лише в Полтаві мають 7,5 тисячі чоловік. По Україні — близько 170 тисяч. А захисників України, які загинули в російсько-українській війні, на Полтавщині — 195. У них лишилося 388 членів сімей. І ця невелика категорія громадян не отримувала належного захисту з боку держави.

А от щодо того, чи відновлена справедливість у повному обсязі, я б не сказав. Іноді право є, але людина не може ним скористатися. До прикладу, право на безкоштовне отримання ліків. Його зобов’язана забезпечити місцева влада, згідно з програмою «Доступні ліки». Але на програму завжди не вистачає коштів. Я добре знаю цю проблему, бо моя дружина живе на ліках, і ми практично завжди купуємо їх за власний кошт.

Родини загиблих, до речі, мають найнижчий рівень соціального захисту по комунальних платежах.

Із забезпеченням санаторно-курортним лікуванням теж багато нюансів. Скажімо, дружини загиблих можуть скористатися путівкою, якщо вони вже пенсійного віку. Якщо хтось не отримує пенсії по втраті годувальника, то для отримання путівки мусить стати на чергу в управлінні соцзахисту населення, яка рухається дуже повільно.

Очевидно й те, що державного бюджету не вистачить на фінансування усіх пільг у повному обсязі.

— Яких проблем стосуються останні напрацювання вашої групи?

— На завершальному етапі окремий — що дуже важливо — законопроєкт «Про особливий статус захисників і захисниць України». Наша позиція така: статус учасника бойових дій, пов’язаних з російсько-українською війною, має відрізнятися від попередніх. Президент уже підписав указ на основі нашого подання «Про деякі заходи щодо соціального захисту ветеранів війни, сімей загиблих, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України», яким, зокрема, передбачена грошова компенсація за належне для отримання житла. Гадаю, ці правові документи, якщо вони будуть прийняті, усунуть багато спірних моментів, які породжують несправедливість і дискримінацію по відношенню до згаданих категорій осіб.

Зараз працюю над документами, що стосуються підвищення пенсійного забезпечення військових та членів родин загиблих у зв’язку з утратою годувальника. Останнім часом їм уже двічі піднімали виплати і з 1 січня буде ще одне підвищення.

Окрім того, напрацьовуємо українські традиції вшанування пам’яті полеглих. Ми прописували також процедури підняття найбільших прапорів в обласних центрах на День незалежності цього року та їхнього приспущення.

Багато законодавчих норм осучаснюємо, підводимо під них нове економічне підґрунтя. Бо вже давно ніхто не потребує позачергово установки домашнього телефону чи пільгового обслуговування у спецмагазинах…

А почалася громадська діяльність Ігоря Мочалова з облаштування сектора почесних військових поховань на центральному кладовищі у Полтаві.

— Часто відвідуючи могилу сина, звернув увагу на те, що на алеї військових захоронень все різне — пам’ятники, огорожі, що суперечить Закону «Про поховання та похоронну справу», — розповідає він. — Став спілкуватися з батьками інших загиблих, і дійшли висновку, що в Полтаві Алея Героїв повинна бути облаштована за всіма канонами й утримуватися за рахунок міського бюджету. Депутати нас підтримали, архітектори розробили проєкт. І ми зрозуміли, що разом нам під силу вирішувати питання, які болять кожному і назрівають у суспільстві.

P. S. Нещодавно за значний особистий внесок у розвиток України та багаторічну сумлінну працю президент України нагородив Ігоря Мочалова орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Читайте також: «Він не встиг освідчитись коханій»: щемлива історія обручки, знайденої у кишені військової форми, переданій волонтерам для плетіння маскувальних сіток

На фото в заголовку: Ігор Мочалов багато зробив для вшанування пам’яті загиблих воїнів

Фото «Новини Полтави»