«Так і не взнав, що став батьком»: в день загибелі 24-річного лейтенанта дружина народила йому донечку

«Мій син не простий рядовий, він офіцер! Сергій змалечку марив армією, він багато читав і займався греко-римською боротьбою, — розповіла „ФАКТАМ“ мама покійного Світлана Пантелюк. — Має звання кандидата у майстри спорту України, здобув чимало кубків та медалей. Ми ним дуже гордились, вважали великою надією на світле майбутнє, а Сергій завжди наголошував, що забезпечить нам, батькам, достойну старість. Він закінчив Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут та національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Поки Сергій вчився, чоловік мій рік воював у зоні АТО під час шостої хвилі мобілізації. Коли ж син отримав диплом, пішов служити у танкову бригаду в Гончарівському на Чернігівщині. Захищав наш мир та спокій. Чому моє серце нічого не відчуло і я не врятувала сина…»

Вдома на Сергія Пантелюка чекала дружина Настя. Молоді люди познайомились під час навчання офіцера.

«Два брати Насті військові, чоловік її сестри теж вчився в академії у Львові. Й так почали спілкуватись, — продовжує мама воїна. — Зустрічались чотири роки, побрались, чекали на дитину. Сергій служив у рідній бригаді, а за тиждень до війни дружина поїхала у рідну Славуту, де планувала народжувати, мама мала їй допомогти, адже я саме після операції. Пам'ятаю, як син зателефонував мені, поцікавився, чи приїдемо ми на пологи до його дружини. І ще запитав, чи будемо любити його принцесу. А я відповіла: «Ти що, синочку, звісно!»

Коли 24 лютого вранці окупанти напали на Україну, Сергій був на Київщині — їхав до дружини. Зразу прийняв рішення повертатись на Чернігівщину. Прибувши на місце, дав знати, що все добре. І додав, що переодягається і зараз будуть ворогів «гасити». Більше я його голосу не чула. Вночі надіслав картинку, а я побажала триматись і що ми завжди поруч з ним думками та молитвами. Та він цього не прочитав, бо вже був поранений… Про це я дізналась від дівчини іншого офіцера, який теж лежав разом із моїм Сергієм у реанімації. 26 лютого у Насті почались перейми, ми виїхали до невістки на Хмельниччину, але через таку новину довелось повернутись. Коли я зателефонувала у реанімацію, лікар повідомив, що Сергій поступив до них у стані клінічної смерті й шанси вижити маленькі… Тут дзвінок від невістки, що вона народила доньку — й в ту секунду в сина зупинилось серце…

Невдовзі я дізналась подробиці того бою. Так сталось, що до школи у Бирлівці потрапили біженці із Чернігова, вчителі — чоловік та жінка. Побачивши фото мого сина на столі, вони стали на коліна і розплакались. Пів години вони не могли стримати сліз… Запалили свічку. А після того поділились історією, як мій син та інші воїни добу мужньо тримали оборону Чернігова і дали цивільним виїхати та врятуватись від смерті. А самі загинули в бою".

За словами співрозмовниці, найважче було повідомити про загибель Сергія його дружині:

«Ми радились з лікарями, як це зробити. Коли розповіли, стан невістки довелось підтримувати медикаментами. Вона сильно плакала, коли з пологового її забирав батько, а не коханий Сергій. Маленька Міланка так схожа на нього… Ми маємо їй замінити тата і будемо допомагати чим зможемо…

Серце розривається, що Сергія так і не поховали. Кажуть, що не готові всі документи. Ми просто у відчаї. Вже майже три тижні під нашою хатою стоїть хрест, вінки, викопали яму на кладовищі. А Сергія нема… Я вже спілкувалась з військкоматом. Прошу єдиного — віддайте мені сина, щоб ми його могли з почестями поховати вдома. Готова вже під кулями їхати до свого Сергія, аби востаннє його побачити, поцілувати й повернутись з ним на Вінниччину".

Як раніше повідомлялось, у Ворохті на Прикарпатті поховали актора Пашу Лі, який загинув у бою за Ірпінь.

Читайте також: Знешкодив близько 30 одиниць ворожої техніки: яким був Герой України Олександр Лук’янович

Фото з сімейного альбому