«Наші військові кажуть, що виженуть рашистську погань з луганської землі», — мешканець Лисичанська

— Володимире, ви виїхали з Лисичанська днями. І то вас буквально змусили це зробити. Яка зараз ситуація у місті?

— Вона погіршується з кожним днем. Кілька годин тому (ми розмовляли пізно увечері 6 квітня. — Авт.) мені повідомили, що з «Градів» або якоїсь іншої реактивної системи залпового вогню обстріляно центральну частину Лисичанська, спалахнуло кілька приватних будинків. Швидше за все, постраждали люди.

Читайте також: «Думаю, на Донбасі все почалося, там усе й закінчиться», — військовий експерт назвав найближчі плани рашистської армії в Україні

Покидати рідне місто було дуже боляче. Перша ніч, проведена в умовно мирному обласному центрі, була такою безсонною… Там, у Лисичанську, залишилися ті, кого знаю з дитинства, залишилися працівники, які не змогли виїхати через низку обставин. Вони перебувають у серйозній небезпеці. Зрозуміло, відчуваю якусь провину перед ними і переживаю за них. Це класичний синдром того, хто вижив.

— Скільки людей залишилося у місті?

— Це не секретна інформація. Глава Лисичанської військово-цивільної адміністрації Олександр Заїка днями озвучив цифру: на початку російського вторгнення в Лисичанську проживало близько 90 тисяч жителів, зараз залишилося близько 30 тисяч. В основному це люди похилого віку, які прив'язані до своїх будинків, городів, господарства, ті, хто не може залишити лежачих хворих родичів тощо.

Можливість виїхати є у кожного. Евакуаційні автобуси надають без проблем. Причому адміністрація дуже активно переконує народ, що треба виїжджати, аби зберегти життя та здоров'я. Але люди сподіваються, що все обійдеться. Хоча зазвичай їхня завзятість закінчується при попаданні снарядів або в будинок, або поруч із будинком. Ось тоді вони рішення ухвалюють миттєво. Мій колега спочатку казав: «Нікуди не поїду, сидітиму вдома». Щойно снаряд зруйнував квартиру на першому поверсі у його під'їзді, наступного ж дня він зібрав речі та виїхав.

Але є й ті, хто не піддається паніці. Після сьогоднішнього обстрілу Сєверодонецька, коли в старій частині спалахнуло близько десяти будівель, одна людина прокоментувала у твіттері: «Такого потужного обстрілу ще не було». Через дві години він написав, що перебрався до більш захищеного місця: «Хрін вони дочекаються, щоб я поїхав».

Потрібно зазначити, що навіть у такому кошмарі люди залишаються людьми. Особливо це проявляється у відношенні до домашніх улюбленців. Прикладів маса. Одну жінку не впустили до евакуаційного автобуса, бо її велика вівчарка лякала і так настраханих пасажирів. Вона вирішила, що не судилося їй виїхати. Проте її взяли у свій автобус гірничорятувальники, які виїжджали окремо.

Моя знайома роками підгодовує, стерилізує та лікує безпритульних тварин. Її чоловік та дитина виїхали. А вона не могла покинути своїх «підопічних». Їй допомогли волонтери. Зараз вона на Дніпропетровщині разом із сімома собаками.

Коли мій співробітник гуляв із собакою, почався обстріл із «Градів». Він навіть не зрозумів, що сталося. Не було жодних характерних звуків, однак одразу все навколо почало вибухати. Він накрив собаку своїм тілом. Обстріл тривав секунд десять. Все в диму, запах гару. Щойно перевів подих, тут же «прилетіла» друга порція. Він схопив собаку на руки, побіг додому і забився разом з ним в куток. Уламок однієї «градини» пробив дві стіни у будинку. Дякувати Богові, у нього ані подряпини. Людина рятувала свого вихованця, наражаючи себе на ризик.

— Міські служби працюють? Чи надають медичну допомогу, якщо у людини стався напад, чи гасять пожежі, чи витягують з-під завалів?

— Пожежники ще працюють. Проте їх зовсім небагато. Фактично не лишилося медпрацівників. Усі медзаклади зазнали обстрілів — або безпосереднє влучення, або влучення поряд, тобто як мінімум вибиті вікна, тому подальша робота неможлива. Обстріляли Центральну лікарню на РТІ (мікрорайон заводу гумотехнічних виробів), зокрема, дитяче відділення. Пошкодили обладнання, у тому числі дорогий томограф. Знаю, що під час обстрілу одна медсестра закрила собою дитину. Сама була поранена, але дитині життя врятувала.

Якщо зараз, скажімо, щось станеться, єдина надія на військових медиків. Хоча у них своєї роботи вистачає. Нещодавно під час обстрілу приватного сектору жінці відірвало ногу. Її повезли аж до Бахмута. Чи залишилася вона живою, не знаю.

Читайте також: Мер Охтирки Павло Кузьменко: «Наради проводжу на вулиці, тому що міська рада підірвана

«Дуже сподіваюся, що ми зможемо надавати рашистам по зубах»

— За кілька тижнів до початку вторгнення російські пропагандисти стали кричати, що нібито ЗСУ готують наступ на Донбасі, хоча ситуація там після гарячої фази війни 2014−2015 років була більш-менш стабільною кілька років. Тут же ватажки так званих «днр» та «лнр» попросили путіна захистити ці недореспубліки від «агресії» України. Ви бачили все на власні очі. Чи відбувалася якась ескалація з боку ЗСУ?

— Можу сказати одне: активність ЗСУ з 2015-го по 2018 рік зростала, але винятково щодо оборони — біля лінії розмежування зводили оборонні споруди. Після цього жодного руху на лінії фронту не було. Розповіді про те, що ЗСУ знищували мирне населення, — жахлива брехня. Перше глобальне порушення тиші сталося 17 лютого, за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення російської федерації, коли обстріляли Станицю Луганську та влучили там у дитячий садок та школу. До цього близько півтора року було тихо, лише поодинокі звуки з боку лінії розмежування (вони до Лисичанська долинають), і то дуже рідко. Може, один-два рази на місяць. Тож байки про те, що ЗСУ готувалися до наступу, — повне марення.

— Експерти вважають, що результат війни вирішиться на Донеччині. Ви неодноразово спілкувалися з українськими військовими, які перебувають там. Як вони налаштовані?

— Взагалі не бачив паніки в їхніх очах. Вони налаштовані дуже серйозно та дуже оптимістично. Готові захищати Луганщину до кінця і кажуть, що виженуть рашистську погань з луганської землі. Крім того, не виключають, що звільнять і окуповані території, які зараз контролюють терористи.

— Тобто, хочете сказати, що легкої прогулянки у росіян не буде?

— Однозначно не буде. У них уже ця прогулянка зривається, хоча спроб було дуже багато. У напрямку Сєвєродонецька не змогли взагалі просунутися. Рубіжне зараз на 60 відсотків окуповане, 40 відсотків контролюють ЗСУ.

За наявною в мене інформацією, в атаку кидають мобілізованих з окупованих територій ОРДЛО. Їх хапали на вулицях, забирали до так званої «армії» і буквально після 5−10 днів якогось первинного інструктажу вручали зброю, причому не найкращої якості, і кидали у бої. Вони абсолютно не обстріляні. Найчастіше їх використовують як розвідку. Тобто наказують іти вперед, щоб ЗСУ почали стріляти. Таким чином з'ясовують наші позиції.

Читайте також: «У нас було тихе здавання Херсона», — мешканка міста розповіла про опір земляків окупантам

— Лисичанськ був звільнений 24 липня 2014-го та жив усі ці роки відносно спокійно. І ось місто знову готується боронитися. Чи будуть серед мешканців ті, хто з радістю зустріне росіян?

— Вкрай малоймовірно. Може, є ті, хто є коригувальниками у ворога, або хто готовий стати колаборантом, але таких одиниці. Надворі не 2014 рік. Навіть ті, хто лояльно ставився до російської федерації, побачивши, як росіяни рівняють із землею українські міста, і чути не хочуть про життя під триколорами.

Ми бачимо, що росіяни перетворили Рубіжне на руїни. Це місто спіткала доля Маріуполя. Там немає жодної цілої будівлі. Як можна після такого ставитися до окупантів?

— Інфраструктура Лисичанська дуже постраждала від обстрілів?

— Наразі економіка міста повністю зупинена. Єдине, що працює, — дрібні магазинчики, які торгують хлібом, яйцями та іншими базовими продуктами. Асортимент найменший. Чисто щоб не померти з голоду. Знайти якісь макарони та крупи дуже складно. При цьому у продажу є м'ясо. Оскільки у приватному секторі стало нічим годувати курей, свиней та корів, їх ріжуть, а м'ясо продають. Але зрозуміло, що цих запасів надовго не вистачить.

Аптеки відкриваються, може, раз на тиждень, і те щоб розпродати решту ліків. Наприклад, жарознижувальні купити неможливо. Садочки та школи не працюють. У багато будинків були влучення.

На відміну від міст, де відносно спокійно та де включають сирени, коли є небезпека авіаудару та ракетного обстрілу, у Лисичанську зараз цього не роблять. Бо майже немає пауз між обстрілами. Щойно я встановив на телефон програму, що сповіщає про повітряну тривогу, відразу ж почалися гудки. Слухати ці звуки постійно неможливо, тому витримав лише добу та видалив цю програму.

— Вірите, що повернетеся до міста?

— Звісно. Розумію, що доведеться його відновлювати, що, швидше за все, буде багато руйнувань. Але це все дрібниці. Усе відбудуємо і все відновимо. Головне зараз не підприємства, а людські життя, тому треба, щоб якнайбільше людей виїхало звідти.

Я, чесно кажучи, думаю, що у найближчі 10−20 днів будуть розставлені всі крапки над «і». Дуже сподіваюся, що ми зможемо надавати рашистам по зубах і виженемо їх.

Читайте також: «На в'їзді в Бучу стоїть легковик із замінованим тілом жінки»