«Я просив: якщо в Бога віруєте, не вбивайте сусіда, він дуже добра людина»: історія мешканця Бучі

З кожним днем Україна та світ дізнаються про нові воєнні злочини російських окупантів, які вони влаштували у Бучі під Києвом. Й ці свідчення просто вражають звірствами. Одне із таких надав 51-річний місцевий житель Олексій Тарасович, в якого практично на очах вбили сусіда, а потім чоловік самотужки його хоронив… Цю історію опублікував український журналіст Ігор Луценко на своїй сторінці у Facebook.

«Війна застала мене у Бучі, де я знаходився зі своїми старенькими батьками, — розповів Олексій Тарасович. — Від 24 лютого я вів щоденник із фіксацією часу, побачених подій, своїх особистих психічних переживань, по можливості робив фото та робив відеофіксацію на телефон. Військові армії рф перебували на вулиці Водопровідній з 5 березня. Я впізнав їх по білих пов'язках і на касках були стрічки, які називають георгієвськими, техніка відзначена буквою V, біла фарба. Техніка з'явилася у дворі нашого житлового масиву 7 березня об 11.07.

17 березня армія рашистів повністю зміцнила позиції у дворі нашого житлового масиву. Через кілька годин грюкнули вхідні двері нашого під'їзду. Буквально за кілька годин хтось стукає прикладами в залізні двері. Я почув, як мій друг та сусід Василь Недашківський сказав: «Зараз, зараз, я відкрию». Вже з-за дверей своєї квартири я чув голоси на першому поверсі, там було не менше трьох людей, вони були збуджені, зривалися на крик. Я почув як упало щось велике. За кілька хвилин у наші двері постукали. Я відповів: «Зараз комендантська година, ми не відкриємо». Мене попередили, що зламають двері. Я відкрив. Стояли солдати, два молоді хлопці, вони не виявляли агресії.

Попросили дозволу увійти, оглянули квартиру, наказали намотати на плече бинт або щось біле. З першого поверху бігцем піднявся третій, він був збуджений і агресивний, на вигляд йому було близько п'ятдесяти років. Він змусив мене вийти з помешкання, погрожував автоматом. Один із молодих солдатів заперечив, мовляв, не треба. Це не допомогло. Я вийшов на майданчик першого поверху, побачив Василя, що лежить у крові без ознак життя обличчям вниз. Психопат наказав нести Васю надвір. Я відповів, що один не підніму. Тоді військовий пересмикнув затвор автомата і крикнув: «Тоді я покладу двох», — і направив зброю на мене. Я спробував підняти лежачого, побачив на підлозі вибиті зуби, обличчя було розбите у рвану рану. Вася був живий. «Васю, друже, допомагай мені, я сам не зможу». Він підвівся, ми зробили п'ять-шість кроків і дійшли до лави. Василь намагався щось вимовити, але це тільки розлютило військового. Я просив: «Якщо в Бога віруєте, не вбивайте його — він добрий чоловік, мій сусід. Я його знаю». Військовий відповів: «Я вірую в Бога, ми його не вб'ємо». І наказав покликати Васіну дружину.

Сподіваючись, що все закінчилося і нам віддадуть побитого, я піднявся на майданчик другого поверху, там, як і раніше, було двоє солдатів. Вже вони сказали мені зайти до своєї квартири. Пройшло близько двох годин і через двері стало чутно, як піднімаються люди, їх було п'ятеро, я бачив у дверне око світло ліхтариків, вони увійшли в квартиру № 4, і з ними був Вася. У квартирі пробули близько пів години. Я почув як військовий сказав: «Все, гайда». Васін голос: «Візьміть це ще». Йому відповіли: «Все, що треба, ми вже взяли». Здавалося, що все скінчилося. Але солдати скоро повернулися і пішли разом із Василем, Тетяною, яка вела на повідку кімнатного песика.

Тетяна, за словами жителя Бучі, повернулася з полону 18 березня, Васю виявили вбитим, про що стало відомо 1 квітня.

«Я побачив тіло, коли ми переносили його для тимчасового поховання у палісаднику будинку 34-а. Поруч із тілом Василя знаходився ще один убитий нам невідомий хлопець. Тіло Василя було варварськи понівечене, обличчя не було, кисті роздроблені, на тілі страшні гематоми, ребра неприродно вивернуті. Кульових чи різаних ран не спостерігалося. Під час поховання були присутні дружина покійного, близькі друзі, мешканці масиву, які добре його знали.

Василь Іванович був суто мирним мешканцем. Беззлобним, працьовитим, він усім серцем любив свою рідну землю, негайно, разом зі своїм сином відгукнувся, коли виникла потреба у спорудженні укріплень для ЗСУ на лінії захисту міста Ірпінь. Він принципово відмовлявся носити на плечі білу позначку. Забезпечував безпорадних людей похилого віку, які залишилися, водою, окропом і гарячою їжею. Прийняв смерть мученика".

За свідченням депутатки Бучанської міськради Катерини Українцевої, найбільше рашисти катували тих, хто в очі казав ворогам, що любить Україну.

Читайте також: «Не могла просто взяти та поїхати»: в окупованій Бучі лікарка Ірина Язова рятувала земляків, ризикуючи своїми трьома дітьми