«Тата поховали у дворі лікарні»: історія лікаря-героя з Маріуполя, який загинув, рятуючи пацієнтів

— Батько мій родом з Росії, дитинство провів у Астраханській області, закінчив медичний університет у Астрахані, — розповів «ФАКТАМ» син загиблого Євген Казанцев. — Спочатку ми мешкали у Новоазовську, де народився я, а потім і я моя сестра. У 1986 році тато був направлений до Маріуполя, де влаштувався на роботу дитячим інфекціоністом, останні 20 років був на посаді завідувача відділення міської лікарні № 4. Його навіть називали «старожилом». Мама наша — педіатр, працювала поряд у поліклініці. За весь час роботи батько врятував тисячі дітей… У вихідні, свята, вночі — він нікому не відмовляв. Він практично не мав вихідних. Два роки тому вперше побував за кордоном — в Австрії. Й після тієї поїздки тато заявив, що знаходитиме час для себе та мандрівок. Його мрією був музей Прадо. Та, як бачите, не судилося.

— Після початку повномасштабного вторгнення рф ваш батько залишився на роботі?

— Так, мама саме перебувала в Єгипті у відпустці. Обстрілювати Маріуполь почали з перших годин війни. Про те, що відбувалось тоді у місті і як саме загинув мій тато, я дізнався від його товариша та колеги — завідувача відділення анестезіології Миколи Христофорова. Тато наш відразу заявив, що ніколи не покине свій Маріуполь. До 27 лютого він перевів нам всі кошти зі своїх карток, які мав. І ми тоді остаточно зрозуміли: батько залишається до перемоги. Через небезпеку обстрілів тато вирішив бути весь час у лікарні та ночувати там і надавати допомогу пацієнтам цілодобово. Тим паче серед них було багато дітей на кисневих масках, адже коронавірус та пневмонії ніхто не відміняв. Маленьких пацієнтів довелось вивезти у коридор, аби через обстріли не вибухнули балони, бо тоді загинули б усі. А ще були діти з отруєннями, які теж потребували уваги та допомоги. Перші дні тато телефонував нам, а з 1 березня писав тільки повідомлення зі словами: «Ок, живий, виїхати не можу». Я знаю, що батько найбільше переживав за людей, які були в лікарні. До того ж з 14 березня почались проблеми з водою. Найближча свердловина була за два кілометри, на вулиці Тенісній, вона буквально у прямому сенсі забезпечувалась весь Лівий берег Маріуполя водою. Тому він з Миколою Христофоровим на власних машинах на свій страх та ризик виїжджали у місто, шукали свердловини та пальне для генератора, бо ніхто жодної допомоги не надавав. Щодо їжі, то були такі дні, коли всі їли суху вівсянку, бо не було чим її розбавити та запити. Але все ж татові вдалось роздобути таку цінну воду на одній із заправок, і це при тому, що орки постійно обстрілювали людей з кораблів та літаків. То ж колеги батька рятували й цивільних — за 20 днів вони прооперували 300 людей! А під стіни їхньої лікарні привозили тіла вбитих, бо їх просто не було, куди подіти, рашисти не давали можливості поховати. Ба більше, у цю лікарню приїжджали незнайомі люди, які вважали, що це безпечне місце, аби сховатись від війни. Щодня тричі на день тато виходив із приміщення відділення і йшов до хірургічного, де були генератори та можливість підігріти воду і зробити чай пацієнтам та їхнім рідним. Ті 50 метрів кожного разу могли бути останніми, бо обстріли не вщухали ні на хвилину. Але батько розумів, що люди хочуть хоча б чаю, аби зігрітись, діти повинні щось поїсти.

Читайте також: «Град» летів до нас у квартиру": чемпіон України з трьома пораненнями вижив у блокадному Маріуполі

«Вибухова хвиля від авіаудару була така сильна, що тата відкинуло»

— На початку березня весь світ сколихнув обстріл рашистами пологового будинку у Маріуполі. Тобто ваш батько розумів, що він з пацієнтами теж у страшній небезпеці?

— Як мені передали знайомі, було страшно навіть виходити на вулицю, бомбардували місто безперестанку! І постійно над головами літали літаки. Ситуація з кожним днем погіршувалась і нагадувала пекло на землі! У тій лікарні лише четвертий поверх був з вікнами. До 20 березня під приміщенням лежали близько 40 вбитих. Сотні людей ховались у підвалах, у кабінетах, і на той час будівля вже мало нагадувала лікарню, але хоча б лікарів ніхто не чіпав.

Читайте також: Неподалік Маріуполя знайшли нові братські могили

— Розкажіть, за яких обставин загинув Анатолій Казанцев…

— Сталося це 20 березня близько восьмої ранку. Тато ніс чайник з водою, аби підігріти її, і почався обстріл. Дехто з людей із вікон бачили все на власні очі. Вибухова хвиля від авіаудару була така сильна, що його відкинуло. Як я дізнався згодом, батьку зламало шийні хребці, що й стало фатальним. Прибігли двоє його колег — головний анестезіолог Микола Христофоров та медичний директор Андрій Серветник. Вони кинулись реанімувати, але не змогли. Батько помер у колег на руках. Радує лише, що хоча б не мучився… Колеги зробили запис смерті у журналі, сфотографувати тіло не мали можливості. Вони моментально взяли лопату, викопали яму та поховали тата біля клумби, буквально за два метри від відділення, в якому половину життя він пропрацював. Наступного дня ці двоє колег батька змогли евакуюватись дивом з Маріуполя, бо вони втратили житло. Про смерть тата я дізнався від родичів пацієнтів, які знаходились у тій лікарні. Потім була невеличка стаття у місцевих ЗМІ. А невдовзі усі подробиці розповіли колеги мого батька, я вдячний їм, що вони до останнього були із ним поряд.

— А що з вашим будинком? Чи вцілів він?

— Наш дім знаходився на Морському бульварі у Маріуполі. В Інтернеті знайшов багато відео, де напроти мого будинку стоять кадирівці з прапором рф. Під час влучання ракети сталось загоряння… На кадрах будівля вся чорна… Думаю, що навряд чи це житло вже придатне до відновлення та проживання.

— Чи плануєте повернутися до Маріуполя?

— Наразі ми перебуваємо у безпечному місці і всім серцем молимось за мирне небо. Звісно, дуже хочеться до рідного міста, аби ексгумувати тата й поховати його на кладовищі. Для мене кожен лікар, який залишився та продовжує лікувати людей, — це символ людяності. Україна непереможна, адже на нашій землі живуть прості люди, які готові знову і знову ризикувати власним життям заради порятунку інших. Ми пишаємось нашим татом-героєм, нині він наш янгол-охоронець…

Читайте також: «Хочемо побачити сонце»: полк «Азов» показав, як живуть діти у бункерах Маріуполя