«Вони електричні чайники ставили на газові плити!»: що розповідають мешканці звільненої Чернігівщини про дикунів з рф

«Сіверщина незламна і нескорена. Моя мала батьківщина — село Іванівка в 10 км від Чернігова, — написала Юлія Струк. — Або, як подумали расіянці, ЭЛИТНЫЙ ПОСЕЛОК. Звідси родом мої родичі як з материного, так і з батькового боку. Тут я проводила чимало часу у дитинстві та юності. Особливо любила бувати у прабабуні Маші. Снаряд рашистів вгатив у сільське кладовище та повністю зруйнував пам'ятник на її могилі… Отакі от «порядки» каzапи навели на цій землі з 5 по 30 березня. Короткі хроніки окупації однієї родини.

Діалог дяді Міші з расейським солдатом.

— Это что, какой-то элитный поселок?!

— С чего ты это взял?

— Ну как же, у вас тут асфальт, интернет…

Дядя Міша розповідає це, сміємося. Каже: «А що, якби вони в Конча-Заспу заїхали?»

«Асвабадітєли» були з єкатеринбургу, пєрмі та туви, з центральних регіонів — жодного. До моїх рідних рашисти приходили додому двічі: спочатку зайшли в хату, позаглядали під ліжка, у шафи, думали, що там ховаються українські військові; вдруге питали за зброю та хотіли забрати телефони. Дядя Міша сказав, що в них один телефон на двох (свій він, звісно, заховав, аби мати зв'язок з дітьми) і віддав мобільний тьоть Шури. Телефон руzня все ж таки не взяла, а от сімку витягнули.

Читайте також: «Катували, щоб дістати інформацію про підрозділи ЗСУ в тилу»: староста з Чернігівщини розповів про полон

Мої рідні кажуть: нам дуже пощастило. Отаке воно «пощастило» в окупації — у твоєму городі стоять два танки й три БТРи, але хоч з власної домівки не виселили. А от з будинку поруч рашисти родину вигнали та запхалися туди жити. Ті покидьки, як потім виявилося, застрелили сусіда з хати неподалік. Будинок його підпалили, і він вигорів дотла.

На кутку моїх рідних хатини, в яких залишалися люди, переважно не чіпали. Зламували ті, де господарі не жили. Жерли військові рф не лише свої сухпаї: у когось підрізали кабанів та смажили шашлики. Забирали мотіки та квадрики у місцевих та ганяли на них по селу. Розважалися, курви".

За словами журналістки, її рідні, як і більшість жителів Іванівки, майже по селу не ходили.

«Погуляєш тут під щоденними обстрілами, коли твоїми асфальтованими вулицями туди-сюди колесить ворожа техніка та руйнує покриття. Спочатку ходили одне до одного городами, поки рашисти не затягли туди свою техніку. А вже 22 березня росіяни повісили на воротах селян об'яву: «В целях ВАШЕЙ безопасности выход из дома и убежищ разрешается с 8:00 до 10:00. ЗАПРЕЩАЕТСЯ сбор более 3х человек, срывать данное объявление… Не выполнение этих требований может быть расценено как акт агрессии».

Читайте також: «Я плюватиму їм у морду! Не пробачимо ніколи!» — про виживання в окупації розповіла мешканка села на Чернігівщині

Дядя Міша показує мені це оголошення. Поки я фотографую, його трясе, очі червоніють, він лютує: «Може бути розцінено як акт агресії, розумієш? Це вони нам писали про акт агресії!» Стою у розпачі від прочитаного й аж око сіпається від фрази «Приносим извинения за временные неудобства». Вежливые (не)люди. Феєричні ммм… циніки.

Йдемо на «екскурсію». Спочатку на город — дядя Міша показує мені сліди від рашистської техніки: їх вже майже не лишилося, але трохи видно. Окопи окупантів також уже засипали. Він вітається з сусідами — тими, яких вояки рф виганяли з власної оселі. Люди пораються на городі. Мені кортіло підійти до них та сказати, які ж вони суперсміливі та мужні. Однак я заклякла, чи маю я взагалі право нагадувати незнайомим мені людям про ті події?..

Потім повертаємося у подвір'я. Дядя Міша показує мені уламки від обстрілів. «І це я не десь назбирав по селу, це тільки у нашому дворі, тільки у нашому! Бачиш оцей, найменший? Він гострий, як ніж, навіть якби отакий зловив — все, смерть. Одразу смерть. Отой сірий, найбільший — то від „Граду“. А ота дуга — то від бомби».

Виходимо за ворота. Дядя Міша показує мені місце, де збиралися рашисти. Зовсім недалеко від їх будинку. «А тут зв'язок хороший. То вони тут рідні дзвонили, такий розповідали брєд. Та і нам вони казали про нацистів, про „асвабаждєніє“. Слухай, сміх — вони електричні чайники ставили на газові плити! А коли вже відступали, то грузили все, що можна винести, на свої БТРи. Так от з тієї хати (показує мені на будинок неподалеку рукою) тягли ракетки для бадмінтону. От нащо їм ті ракетки?».

Читайте також: «Чоловіка застрелили просто через двері, бо відправив рашистів слідом за російським кораблем»

Уточнюю, чи не можна було якось евакуюватися. «Нікого не випускали. У Шури закінчувався вже інсулін, ти ж розумієш, він би закінчився, інсулінова кома і все… Пішов я до командира їх, 46 років, дагестанець, Абдула звуть. Кажу, мені треба в місто, забрати інсулін для дружини. А він мені: «Из села я тебя выпущу, иди, но там, как знать, может, снайпер наш тебя «снимет».

На щастя, рашисти вийшли з села до того, як інсулін закінчився. Для мене це одне з найбільших див у житті. Чудо, до якого руку точно доклали наші козаки із ЗСУ.

Дядя Міша уважно заглядає мені в очі: «Я розумію, що цей рік буде складним. Складним в усіх сенсах, але і в плані продовольства у першу чергу. Стільки землі не засіяли. Але я готовий їсти саму лишень картоплю з солоним огурком. Аби вони не поверталися, аби вони лише не повернулися, ці нелюди»…

Йдемо назад до будинку. На столі нас чекає ароматна кава з домашнім молоком та порізаний тортик. За кавою дядя Міша з гордістю розповідає, що тьотя Шура готувала нашим бійцям гарячі обіди, коли ті зайшли в село після відходу каzапів. Моя тьотя Шура — діабетик, важко пережила інсульт у грудні 2021 року. Але не просто вистояла, але й знайшла в собі сили допомагати іншим. Поки ми говорили (про війну, звісно ж), у моїй голові постійно роїлися думки: «Які вони неймовірні, які сильні. Пережити таке у 70 років і не перестати радіти життю. Не зламатися, усміхатися так щиро, випромінювати людяність».

Писати це виявилося нелегко. Три дні я збиралася з думками, перетравлювала побачене і почуте. Закінчити його я хочу оцими словами дяді Міші: «Я не боюсь вже їхніх обстрілів, їхніх ракет, їхніх бомб. Мені то все не так страшно, як вони самі. Особливо після того, що вони наробили в Бучі, Ірпені, Маріуполі. Бо вони нелюди, нелюди».

Читайте також: «Окупанти дзвонили до родичів вбитого ними волонтера і вимагали 20 тисяч за звільнення»: розповідь очевидця про звірства рашистів під Києвом

Фото з Facebook Юлії Струк