«Український військовий утік із полону та вивіз із Маріуполя сім'ю друга»: як зараз евакуюють маріупольців

— Трагедія Маріуполя мені болить особливо сильно, бо це моє рідне місто, я його щиро люблю, жив в ньому до 24 років, потім переїхав в Київ, — продовжує Денис Мінін. — Роковий день 24 лютого (я тоді знаходився в Києві, а дружина з маленькою донькою були в Одесі) почався для мене як і попередні — з телеефіру о 7 годині ранку. Але відбувався він під канонаду вибухів російських ракет. Майже весь перший тиждень війни в Маріуполі ще був мобільний зв’язок. Я телефонував батькам просив їх негайно виїхати з міста, який опинився в епіцентрі боїв. Але вони не поспішали евакуюватися.

— Чому?

— Мої батьки та багато інших маріупольців сподівалися, що буде як в 2014—2015 роках: десь за межами міста постріляють, можливо, снаряди навіть влучать в якісь будинки, але масових жертв та руйнувань не буде. Я в той час жив в Маріуполі. Ми тоді десь пів року просиналися під гуркіт канонади. В коридорі стояла тривожна валіза — на той випадок, якщо доведеться негайно виїжджати. А потім все це припинилося. Значна частина містян, зокрема мої батьки сподівалися, що так буде й цього разу — сприймали війну 2022 року як аналог подій 2014-го. Але скоро стало зрозуміло, що зараз «малою кров`ю» не минеться. З самого початку березня окупанти стали методично безжально знищувати місто. Там зник зв’язок. Я не знав, що з батьками і чи взагалі вони живі.

Я кинувся шукати можливості негайно евакуювати їх. Задля цього перебрався з Києва в Запоріжжя, бо передусім туди прямують люди, яким вдається вирватись з окупованих територій півдня країни. Став екстрено збирати відомості про те, як потратити з Запоріжжя в Маріуполь і здолати зворотний шлях, що для цього слід знати та робити. Розумів, що ця інформація дуже важлива для тисяч людей, тому почав викладати її на своїх сторінках в Telegram і та Instagram. Одним з результатів цього стало те, що люди почали пропонувати гроші (хоча тоді, на початку березня я коштів не просив) на евакуацію маріупольців.

Відверто кажучи, я не сподівався на такий поворот подій. Але вирішив спробувати допомогти не тільки моїм батькам, але й іншим маріупольцям. За гроші, які надавали небайдужі люди, став орендувати та купувати машини. Написав в соцмережах, що мені потрібні добровольці-водії, які без оплати готові поїхати в Маріуполь, щоб вивозити звідти людей. Всім зрозуміло, що такі поїздки дуже небезпечні. Але сміливі люди відгукнулися.

— Коли вам вдалося організувати першу рятувальну експедицію в Маріуполь?

— В середині березня. Як я вже казав, проводимо їх понині.

— Яка найбільше вам запам’яталася?

— Я б не хочу виділяти якусь з них, бо це буде несправедливо стосовно учасників інших рейсів з порятунку людей. Треба розуміти, що на певній ділянці шляху на окуповану територію зникає мобільний зв’язок з нашими водіями і ми, ті, хто лишився в Запоріжжі дуже сильно переживаємо за них. З ними траплялося багато чого не доброго. Те, що деенерівці били їх прикладами на блокпостах, грабували — це не найгірше. Наші люди неодноразово потрапляли під обстріли. Було таке, що вони опинялися в Маріуполі в епіцентрі бою за участю танків. На окупованій території їх в будь-який момент можуть застрелити, забрати машини — загроз безліч, причому іноді зовсім несподіваних. Скажімо, один з водіїв потрапив в халепу, коли роздавав харчі маріупольцям: деенерівцю з автоматом, здалося, що цей чоловік дав комусь з людей на кілограм більше цукру, ніж іншим. деенерівець розлютився на таку «несправедливість», затримав водія. Тому ледь вдалося переконати відпустити.

Були й інші просто таки дивовижні історії, коли наші волонтери потрапляли в дуже небезпечні ситуації, але, на щастя, рятували себе і тих, хто знаходився поруч. Скажімо, серед наших водіїв був військовий, якому вдалося втекти в Маріуполі з полону та вивезти на підконтрольну Україні територію дружину і 11-місячну дитину свого товариша, а з ними ще багато людей. Недавно, одному з наших водіїв довелося побувати з мішком на голові в трьох РОВУ Бердянська. На щастя, йому вдалося вирватись на волю. Без зайвого пафосу скажу, що подвиг волонтерів, які відважуються їхати рятувати людей з Маріуполя та інших окупованих територій, неоціненний.

«Небайдужі люди з Дніпра, поговоривши зі мною лише декілька хвилин телефоном, передали нам свій автомобіль — сказали, беріть, рятуйте маріупольців»

— Зараз вже можна детальніше розповісти історію військового, якому удалося втекти В Маріуполі з полону і евакуювати звідти родину свого друга?

— Так, я написав про це на своїй сторінці в Instagram. Спочатку цей військовий (його звати Олександр) під виглядом цивільного на власній автівці поїхав з Запоріжжя в Маріуполь і зумів вивезти звідти свою дружину. Ми йому в цьому дещо допомогли. Через день після повернення в Запоріжжя він визвався знову їхати в Маріуполь, щоб забрати сім’ї декількох своїх друзів. Я запропонував йому мікроавтобус, щоб він зміг евакуювати більше людей. Саша погодився. Щасливо дістався до Маріуполя. Лишив мікроавтобус неподалік від центру, і пішов пішки в мікрорайон Приморський. Зустрів литовського режисера Мантаса Кведаравичюса (той приїхав на початку війни в Маріуполь знімати фільм) і вони пішли разом. Дорогою Мантас багато знімав. Певно, це привернуло до них увагу ворога. Чоловіків арештували. Саша мав заздалегідь придуману легенду: «Я працівник порту. Приїхав за родиною. Пацани, у вас самих діти, зрозумійте, відпустіть».

деенерівці вирішили перевірити Сашин телефон. Той був розряджений. Тоді вони підключили сотовий для підзарядки до павербанку. У Олександра, певно, пробігли мурашки по спині — він згадав, що саме в той день мала прийти зарплатня. В повідомленні буде вказано, що кошти надіслано з військкомату. На щастя, на той момент гроші ще не прийшли. Якого компромату в телефоні не було.

Режисера деенерівці не відпустили (згодом були повідомлення, що він загинув), а Саші сказали, йди собі. Він до вечора збирав по місту людей, які хотіли евакуюватися. Наступного ранку повіз їх. Але на блокпості біля селища Нікольське (це поруч з Маріуполем) деенерівці сказали Саші, що він розвідник-навідник. Наказали висадити пасажирів, попередили, щоб «готувався до підвалу». Але Фортуна все ж не відвернулася від Олександра: деенерівець повів його не «на підвал», а в фільтраційний табір. Саша протягом дня обдумував, як втекти, запропонував, людям, які були поруч тікати разом. Попередив, що, якщо деенерівці їх зловлять, то розстріляють. Не вдаючись в деталі, скажу втеча вдалася. Олександр знайшов дружину і маленьку дитину свого друга. Врятував тоді 15 людей. На мікроавтобусі 1998 року випуску мчав на швидкості 160 кілометрів на годину і таки прорвався на територію, підконтрольну Україні.

— Як ви організуєте евакуацію людей з Маріуполя?

- Ми проводимо співбесіди з людьми, які викликаються їхати в Маріуполь. Даємо їм тестові завдання, які слід виконати в Запоріжжі (щоб пересвідчитись в тому, що та чи інша людина нам підходить), інструктуємо. Формуємо колони (ми вживаємо це слово, хоча насправді кожного разу мова йде лише про декілька машин) і відправляємо їх в дорогу.

Використовуємо різні логістичні схеми евакуації. Наприклад, одні наші водії вивозять маріупольців в Бердянськ. Інші — забирають звідти врятованих і доставляють вже безпосередньо в Запоріжжя.

Зазначу ще таке: допомога нашому проєкту надходить не тільки грошима. Небайдужі люди з Дніпра, поговоривши зі мною лише декілька хвилин телефоном, передали нам свій автомобіль — сказали, беріть, рятуйте маріупольців. На тій машині вдалося вивезти шістьох людей, двоє з яких — діти.

«На деенерівських блокпостах доводиться давати хабарі — сигарети, напої-енергетики, станки для гоління, тушкованка, чай, кава…»

— Рахували, скільки ворожих блокпостів доводиться проходити вашим водіям, щоб дістатись Маріуполя?

— Так, десь 20. Треба розуміти, що деенерівці, які там чергують, не раді волонтерам. Тому наші представляються просто приватними особами. Як я казав, їдуть невеличкими колонами — від 2 до 4 машин. Можуть роз’єднатися, щоб привертати до себе менше уваги. Скажімо, якщо їде 4 автівки, можуть поділитися на групи — 2 плюс 2. Але намагаються не губити одне одного.

На жаль, деенерівці арештували двох наших водіїв — Юрія Лега та Віталія Ситнікова. Разом ще з 26 водіями-волонтерами, які їздили в Маріуполь, їх тримають в Оленівці (це біля Донецька), погрожують дати від 10 до 15 років ув’язнення за «тероризм».

До речі, серед наших водіїв є 2 жінки. Одна з них молода мама двох дітей. Практика показує, що їм, як правило, легше проходити блокпости, ніж чоловікам — до жінок за кермом менше придираються.

— На деенерівських блокпостах доводиться давати хабарі?

- Ясна річ, що доводиться — сигарети, напої-енергетики, станки для гоління, тушкованка, чай, кава… Було таке, що солдати просто віднімали у наших речі, які їм сподобалися. Наприклад, в одного з водіїв забрали годинник, другому «запропонували» віддати кросівки. На щастя, їх розмір деенерівцю не підійшов.

В Маріуполь наші машини їдуть завантаженими їжею, дитячим харчуванням, ліками, підгузками, речами першої потреби. Останнім часом, почали возити ще й корми та ліки для тварин — люди про це просять.

Читайте також: «Мої собаки тепер на небі. І дідусь також»: 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації