«Україна залишається з агресором віч-на-віч в оточенні бодрячків, які поплескують її по плечах, по яких струмує кров», — Володимир Пастухов

Політичний аналітик і філософ, старший науковий співробітник Університету коледжу Лондона Володимир Пастухов називає війну Росії проти України багатостороннім конфліктом, у якому, окрім Росії та України, беруть участь країни Заходу, причому аж ніяк не консолідовано. На його думку, є інтереси США, Великої Британії, умовно франко-італо-німецького альянсу, країн Балтії та Польщі, країн центральної та південної Європи. Кожен із перелічених фігурантів давно занурений у конфлікт самостійно і переслідує у ньому свої власні цілі. У соцмережах Володимир Пастухов публікує свої коментарі поточних подій та варіанти подальшого їх розвитку. Деякі тексти публіциста викликають гостру критику та закиди в песимізмі. Володимир Пастухов у телеграм-каналі опублікував відповідь опонентам.

«Володимир Федорін написав мені в «лічку», що від моїх виступів залишається неприємний осад у зв'язку з відсутністю в них емпатії. Я обмежився б особистою відповіддю, якби ця теза не була б постійним лейтмотивом коментарів з України.

Цікаво, як люди вимірюють мою емпатію?

Я не пишу про страшне обличчя війни? Але я не очевидець трагедії, щоб з моїх вуст це виглядало переконливо, а постійно повторювати банальності про цінність життя, нелюдяність та жорстокість агресії не бачу сенсу. Від цих пустих слів баланс добра і зла у світі не підсунеться ні на йоту у бік добра. Словами трагедію не зупиниш, а якщо так, то краще іноді промовчати, а не тріщати як застуджений динамік.

Я не повторюю як заклинання після кожної згадки Путіна лайливе слово? Ну, так я не вірю в магічну силу російського матюка — не розчиниться… Загалом не люблю згадувати будь-які слова марно. Візьміть цей Рейхстаг і напишіть все, що завгодно, на його стіні з повним правом як переможці. А писати на сусідському паркані, щоби полегшити душу, я не звик — на моїй душі від цього легше не стає. Швидше, важче.

Я не обіцяю швидкої та нищівної перемоги України над агресором? Я просто не вмію собі брехати. Я знаю, що це буде страшна і виснажлива війна, в якій сили драматично не рівні, в якій Україна поки що залишається з агресором віч-на-віч в оточенні бодрячків, що поплескують її по плечах, по яких струмує кров. Україна веде справедливу визвольну війну, вона заслужила на перемогу, у тому числі своїм героїчним чотиримісячним опором. Але в житті ми не завжди отримуємо за заслуги, і тому життя — це Шекспір, а не Сорочинський ярмарок.

Зарахувалося б мені за велику емпатію, якби збрехав?

Я не боюся ставити страшне питання про компроміс з агресором, якщо для цього будуть створені (у тому числі — героїчним опором армії на фронтах) відповідні умови? Ну, можливо, саме тому я про це й кажу, що ціную ціле більше частини, що вважаю збереження по-справжньому незалежної, європейсько орієнтованої України — найвищим завданням, що для мене збереження генофонду нації, що формується у вогні війни, є сьогодні пріоритет, і я боюся втратити і те, й інше лише тому, що хтось не розрахує свої сили і опиниться у полоні ілюзій та в ейфорії від власних кричалок?

Що таке емпатія? Я бачив різних українських біженців. Вчора наш «Кашкай», що бачив види, паркувався поруч із відданим біженцям готелем, і насилу протиснувся в щілину між гігантськими чорними «бехами» з київськими номерами. А кілька місяців тому син приземлився в аеропорту Дубліна одночасно з кількома евакуаційними рейсами з Донбасу. Це справжній апокаліпсис. Сотні збожеволілих, що втратили все, людей, кричать, неприкаяні діти, які, скільки їм Бог дасть життя, не забудуть цього кошмару, як не забула моя мама у свої 89 кожну хвилину та кожну секунду евакуації з оточеного та палаючого Чернігова у серпні 41-го. Це сором, ганьба та тавро на всіх нас до кінця нашого життя. І якщо я не істерю сьогодні, це не означає, що я не з ними. Я не бачив у житті жодного прикладу, коли істерика допомогла б вирішити проблему".