«За 400 метрів від мого будинку вибухнула крилата ракета»: військкор Наталія Нагорна продовжує працювати на передовій

— Наталя, я розмовляла з вами за кілька днів до початку війни. Ви тоді тільки повернулись з відрядження на передову і казали, що війни, скоріш за все, не буде.

— Справа була в тому, що всі дивилися на ситуацію, яка складається, з точки зору здорової людини. А кожен день тільки підтверджує нам, що це не так. Ми маємо справу з неадекватами, бо те, що роблять росіяни, не піддається логіці здорової людини. Тому й удару 24 лютого ми все-таки не очікували. Я не могла уявити, що в моєму улюбленому Маріуполі будуть тисячі жертв, що розпочнуться удари по Харкову, захоплення Чорнобильської атомної станції.

Все це за межами розуміння психічно здорової людини. Здається, що навіть після чотирьох місяців війни ми не можемо осягнути обсягів геноциду українського народу, навіть стикаючись з ним щодня. І якщо сьогодні мене спитати, чи можливий удар росії з тактичної ядерної зброї, я б не була занадто оптимістичною у своїх прогнозах. Це просто чорти, які прийшли до нас, щоб влаштувати пекло. Від них можна очікувати всього.

— А від білорусів?

— Також можна. Але я не військовий експерт і всі прогнози — це дуже невдячна справа. Зрозуміло, що ворогу треба відвернути нашу увагу від сходу країни. Бо саме там знаходяться регіони, які їх цікавлять і які вони вважать толерантними до себе. Хоча насправді це зовсім не так! Росія гадала, що їй зрадіють в Харкові. Ні! Там в кожному домі будуть чинити спротив.

— Як війна змінила життя вашої родини?

— Зараз на передовій воює мій хлопець. Я вимушена була евакуювати мою родину за кордон — маму, невістку і двох племінників. Просто примусила їх виїхати — вони жили на Миколаївщині. Частина родини живе в Житомирській області, поруч з ними відбувалися потужні бої, літали вертоліт, ракети. Зараз складно назвати район, де ти можеш почуватися спокійно. Навіть у Польщі та Литві. Я сама живу у Києві у Шевченківському районі, і за 400 метрів від мого дому впали крилаті ракети. Вони просто пролетіли над нашим дахом. Чи можу я гарантувати, що наступного разу вони не прилетять до мого будинку? Ні. Але ми продовжуємо жити й боронитися.

— Яким був ваш ранок 24 лютого?

— Мій телефон впав за ліжко і я покинулась від того, що він почав гудіти. Я підняла трубку — і в цей час почула вибухи. А потім пішла мити голову.

— Голову?!

— Я пішла в душ, розуміючи, що невідомо, як далі складеться ситуація і коли у мене буде змога ще раз помитися. Подумала: «Не знаю, як буде далі, але моя голова буде чистою».

Читайте також: «З асфальту біля нашого будинку стирчала ракета, а по узбіччях лежали трупи»: Анатолій Анатоліч про життя в епіцентрі боїв під Києвом

— У вас були зібрані речі?

— На видному місці у мене лежала аптечка. Документи були в рюкзаку. Але я так і не виїхала з Києва. Ми з моєю колегою Неллі Ковальською говорили, що ми як маяки. Люди розгублені і їм важливо бачити когось, хто буде їм «світити в темряві». Як би нам не було страшно, треба виходити в ефір та озвучувати новини, бо це така запорука стабільності. Люди чекали на новини. Тому мені було в той час простіше, ніж багатьом, бо я знала, куди треба іти — я повинна була робити новини.

— Де ви жили в той час?

— Я повернулася додому тільки після звільнення Київської області. До цього жила в багатьох місцях. Другу ніч ночувала в метро — у нас якраз тоді був ефір. Тоді саме був вибух на Берестейській, складна ситуація на Оболоні. Там, до речі, я пригадала сюжет нашої кореспондентки Саші Мітіної до 60-річчя київського метро. Вона розказувала, що там є гермоштора, яку ніколи не закривали. Єдиний привід для цього — війна. І тут я вперше бачу як закривають цю гермоштору, як погано реагують на це люди, як вони нервують. Це був складний момент.

Читайте також: «У нас був лише один шанс на порятунок»: Валентина Хамайко з дітьми залишалась в домі під Києвом під час обстрілів

Наступного дня я переїхала ночувати в лікарню «Охматдит». Вона недалеко від мого дому, а там залишався кіт, і мені було потрібне місце, звідки я можу добігти до нього і забрати, якщо так буде треба. Я провела там декілька днів — це була довга комендантська година. Потім ночувала в Інституті акушерства, педіатрії та гінекології. Там були вагітні жінки, що спали на підлозі. Пам’ятаю хвору дівчинку, чию сестру по дорозі біля Дружківки застрелили кадирівці. Була вагітна, у якої загинула подруга, що мала стати хрещеною матір’ю дитини…

Це все були дуже страшні історії. Я ловила себе на тому, що мені просто не хочеться бути в тих історіях. Але я не жалкую ні про що і вдячна всім, хто допоміг мені в ті дні, коли я залишилася сам на сам з незнайомими людьми. Я порахувала, що за цей час я ночувала в сімох лікарнях і паралельно видавала звідти інформацію в ефір.

«Я записувала інтерв’ю з азовстальцями, і вони розповідали історії свого виживання»

— Був критичний момент, коли здавалося, що все пропало?

— Пам'ятаю, що весь час я чекала на ракетні удари. Було багато панічної інформації. Але я трималася на головних словах «вірити в ЗСУ». Звісно, мені було страшно. Але, в першу чергу, переживаєш не за себе, за тих, кого любиш, за рідних. Це був важкий момент. Але це унікальна штука, до чого люди можуть звикнути! Я записувала інтерв’ю з азовстальцями, і вони розповідали історії свого виживання. Можливо все! Навіть зварити суп з однієї консерви для сорока осіб.

Я і до війни знала, що ми чинитимемо опір, знала, що сильні. Але аж настільки сильні… Це здивувало мене, та і весь світ. Я ще раз переконалась, що хочу жити з цими людьми у цій країні.

— Вісім років ви їздили на Донбас, висвітлюючи події. До війни можна звикнути?

— Війна тут і на Донбасі — це зовсім різні речі. Там ми знімали переважно результати обстрілів. Журналістика тоді була більше про те, що відбувається з нашими людьми, а не інформація про прильоти ракет. Ми розказували історії людей, і це не було занадто складно.

Читайте також: «Я сіла на кухні — і тут пролунав вибух»: Олена Фроляк про перші дні війни

— Зараз ви їздите у відрядження?

— Звичайно. Я не була лише на Луганському напрямку. Знімала в Харкові, Запоріжжі, на Дніпропетровщині, Миколаївщині, Донеччині. Було багато вражаючих історій. Пам’ятаю жіночку, яку називали «тьотя Суп». Це жінка з «Азовсталі» Наталя, яка варила дітям суп. Ми їздили знімати, коли з бункерів вивозили азовстальців, і весь автобус тоді розповідав про цю жіночку. Потім ми приїхали до тих людей, яких вивозили, в Карпати й разом варили в великому казані суп. Такий саме, як на «Азові».

Був хлопчик Святик, що в три місяці потрапив в бункер «Азовсталі». Йому там виповнилось пів року, у нього були великі щоки і він весь час посміхався. Я співала, а він посміхався.

Пам’ятаю інтерв’ю з хлопцем, який під час вибуху вилетів з четвертого поверху, сидячі на дивані та обіймаючи свого собаку…

— Наталя, про що мрієте зразу після війни?

- Зараз здається, що це так нескоро. Знаєте, було б скоро, якщо б ми здались. А якщо хочемо повернути наші території, морські шляхи, то треба час. Хоча прогнозувати нічого не можна. Я мрію, щоб мої друзі й рідні залишились живими. Я навіть зараз не можу нормально плакати. От закінчиться війна, тоді вже…

А матеріальної мрії у мене зараз немає. Просто хочу жити спокійно. Мені здається, що перемога — це відчуття внутрішнього спокою. Дуже хочу, щоб він повернувся до всіх людей в Україні.

Читайте також: «У палісаднику моєї мами стояли ворожі танки»: Надія Матвєєва про пережите в Ірпені

Фото надані Наталією Нагорною