Факти
Дмитро Вівчарюк

«Бабуся просила меду: «У кімнаті чотири дні лежить мій покійний чоловік, хочу солодкого, щоб той запах перебити»: розповідь відомого актора про волонтерство

Віталій БАРАННИК, спеціально для «ФАКТІВ»

26.07.2022 16:20

Актор театру та кіно Дмитро Вівчарюк добре відомий українцям за ролями у серіалах «Козаки. Абсолютно брехлива історія», «Юрчишини», «Брати по крові», «Не жіноча робота», «Прибулець» та серії рекламних роликів «Київстару». З самого початку відкритої російської агресії Дмитро допомагає військовим та людям, у яких війна забрала житло та нажитий скарб. Волонтерству актор віддає весь свій час.

— Дмитре, чому ви вирішили долучитись до волонтерського руху?

— Коли все почалось, багато людей одразу взяли до рук зброю. Проте хтось з цією зброєю постійно фотографується, знаходячись у тилу, хизується крутою «снарягою» і викладає світлини у соцмережах. А хтось сидить в окопах лише з автоматами. І їм там не до фотографування. Та й не задля того вони взяли зброю, щоб потім робити круті селфі.

Я також хотів піти на фронт, але один командир, який мене впізнав, сказав: «Вибачай, але що ти зможеш зробити без відповідної підготовки? Рити окопи або героїчно загинути? Ну, може, вб’єш якогось росіянина, а може ні. І все! Таких у нас тут багато. Краще збирай гроші, допомагай армії та людям. Це тобі простіше зробити, бо тебе знають як актора».

Читайте також: «Стріляти в людину дуже складно», — актор Олександр Охріцький про особливості фронтового життя

Мені іноді буває трохи соромно, що я не з хлопцями на передовій, але коли відключаю емоції та раціонально оцінюю ситуацію, то розумію, що той командир був правий. Я вже тисячам людей допоміг, у тому числі військовім.

З самого початку відкритої російської агресії відомий актор Дмитро Вівчарюк допомагає військовим та людям, у яких війна забрала житло та нажитий скарб

Найголовніше зараз, щоб кожна людина дала в першу чергу саме собі чесну відповідь, чи вона дійсно робить щось справжнє й корисне. Я не хочу, щоб люди, які випікають хліб, працюють на заправках та заводах, збирають волонтерку, відроджують бізнес, пишуть патріотичні пісні, сумнівались у тому, що все це потрібно задля того, щоб ті самі солдати могли воювати, щоб у них були зброя, їжа та пальне.

Читайте також: «Під обстрілами пообіцяли собі, що якщо виживемо, то заберемо всіх, хто залишився»: подружжя з Маріуполя рятує земляків з окупованого міста

Головне, щоб у всіх нас була єдина мета — все для Перемоги, а не для якоїсь власної користі й наживи. Бо зараз розвелось дуже багато благодійних псевдофондів, як грибів у Карпатах після дощу. Дратує, що часто люди починають займатись волонтерством для особистого піару, щоб підтримувати інтерес своєї багатомільйонної аудиторії прихильників. Купили кілька пайків, а фото у соцмережах викладають десятками. Це дуже прикро. Мені вже кілька разів пропонували відкрити благодійний фонд. Відповідаю, що просто немає часу. Є команда, з якою ми працюємо. Але відкривати фонд не вважаю за потрібне.

— З чого почалося ваше волонтерство?

— Після звільнення Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Демидова, Катюжанки допомагав місцевим мешканцям, потім жителям двох сіл під Черніговом, які теж були в окупації. Ми находимо спонсорів, закупляємо необхідне і відвозимо їм. Нещодавно відвезли планшети, одяг, тарілки, ложки. Росіяни, коли звідти виходили, навіть консервацію у людей позабирали. Я розумію, що зараз літо, можна переночувати навіть на вулиці, а що буде, коли почнуться холоди? Ніхто зруйновані будинки не відновлює. Та їх і не встигнуть відбудувати, якщо навіть зараз цим зайнятись.

Я розумію, що треба жити сьогоднішнім днем, враховуючи, що у нас з 24 лютого кожен день, як рік. Та все одно треба думати трохи далі. Боюся, що зовсім скоро може наступити просто апокаліпсис. Десятки тисяч сімей залишились без житла, роботи немає, продуктів немає. Мені це болить! Вожу їм їжу. Беру по 100−150 пайків (мені церква покриває ці витрати) і везу гречку, рис, цукор, борошно, олію, шоколад, вафлі, тушкованку, шпроти, хлібці, сіль, згущене молоко, ліки. За такий пайок раніше в найдешевшому магазині треба було викласти 800−1000 гривень. Зараз це просто неймовірні гроші для людей.

Паралельно допомагаю ще військовим, хлопцям зі «Свободи», своїм пацанам з театру. Але переважно опікуюсь саме цивільними. Можливо, цього у загальному обсязі допомоги ніхто і не помітить, але робимо, що можемо.

Ніколи не забуду, як у Бучі якийсь дід обнімав мене, а від нього смерділо ніби від бомжа. Шептав на вухо: «Дякую тобі, синку, сьогодні перший день, коли я не обіс… ся». Він весь час сидів десь у підвалі без світла, без їжі, навіть до туалету не мав змоги вийти. Чути такі розповіді дуже важко. Але для мене їхня подяка важлива.

"Десятки тисяч сімей залишились без житла, роботи немає, продуктів немає. Мені це болить", - каже Дмитро Вівчарюк

До мене часто звертаються журналісти: «Ви знаєте багато моторошних історій, може, розкажете?» Я відмовляюсь, бо вважаю, що це зараз недоречно. Люди хочуть почути якусь гарну пісню, подивитись якусь виставу, бо на горе, на трупи вони вже надивились.

Читайте також: «Бог ніколи не спізнюється»: відомий український пастор Роман Корнійко у перший день війни з-під бомб евакуював до Німеччини 157 дітей-сиріт

Ніколи не зможу забути одну жінку в Бучі. Вона ходила за мною і постійно просила: «Дайте меду, дайте меду». Я відповідав, що мед везу дітям: «Давайте я краще вам чогось іншого дам». У нас були тушкованка, готові вареники, салати. А вона ходить за мною, трясеться, тримає за руку і повторює одне й те ж. А потім: «Синку, дай меду, у мене у сусідній кімнаті чотири дні покійний чоловік лежить. Хочу солодкого чаю, щоб той запах перебити». І мене як струмом вдарило: «Твою мати, я ж думав, що це якась жадібна бабуся». Хоча усвідомлюю, що людям, які купляли хліб за 300 гривень і літр молока за 300 гривень, завжди не буде вистачати їжі. А це лише 10−15 кілометрів від Києва…

— Доводилось виконувати якісь незвичайні запити та прохання знайомих з фронту?

— Для мене спочатку було дуже важливо хоча б зрозуміти військову термінологію: «розгрузки», «броніки», тепловізори, кевлар, прошивки й таке інше. А потім якось втягнувся і вже автоматично питаю: «Тобі що краще прислати — „кевларчик“ чи „кованку“?» Інколи хлопці жартують: «Дімончик, нам потрібна БМП. А то одну вальнули, а в другу ми всі разом не влазимо. Доводиться їздити на броні». Відповідаю: «Пацани, при всій моїй повазі, БМП дістати не можу». Хоча у соцмережах зробив пост, що збираю гроші на БМП і питав, де її можна дістати. Навіть колишню москальську або б/у. Багато хто тоді жартував з цього.

А найбільше мене спантеличила, мабуть, перша заявка на тепловізор. Що за тепловізор? Якої моделі? Для ближнього бою чи для дальнього? Для розпізнання техніки чи людей? Але поступово ти починаєш у цьому «роздуплятися» і стаєш майже справжнім експертом. А потім друг пише: «Братан, дуже терміново!» — «Що треба?» — «Передай нам шоколадок!» Пішов на оптовий ринок, накупив, передав. Пишуть у відповідь: «Дякуємо, от „ніштячків“ нам кортіло». Ще пацанам на передову слав свіжі фрукти — персики, полуниці, черешню.

— У вас до війни було незвичне хобі — любили побродити по полях з металошукачем у пошуках якихось історичних речей. Навіть жартома називали себе історик-аматор. Не віддали свій металошукач саперам?

— Ні. Але хотів його продати, коли збирав гроші на тепловізор. Думав так: я його колись купляв за тисячу доларів (були заробітки — міг собі дозволити), якщо зараз продам, якраз вистачить на тепловізор. Але тоді знайшовся спонсор, і металошукач я так і не продав.

"Найголовніше зараз, щоб кожна людина дала в першу чергу саме собі чесну відповідь, чи вона дійсно робить щось справжнє й корисне", - вважає Дмитро Вівчарюк

Пацани дійсно просили у мене металошукачі для пошуку мін. Але мій пристосований для трохи інших речей. А для пошуку мін є дешевші та більш ефективні. Я кинув цю інформацію у групу у соцмережах і люди почали писати, що в них є подібні, хоча не нові, але цілком придатні для пошуку металу. Вони їх просто віддавали. А мій ще лежить.

— За акторською професією сумуєте?

— Звичайно. Хочеться людям подарувати якийсь промінь надії, світла. Я, наприклад, дуже хочу, щоб у нас знімали комедії. Так, потрібно знімати й документалку, фіксувати злочини, які тут росіяни накоїли. Але, на мою думку, простим людям зараз потрібні позитивні емоції. Вони на ту війну і так вже надивились…

Волонтерство досить міцно увійшло у моє життя, зараз я цим займаюсь, можна сказати, автоматично. Тобто знаю всі схеми — де дістати, куди і чим везти. Але все це дуже сильно виснажує фізично та емоційно. Зі страхом відчуваю, що всередині я «пустий» і нічого не можу зробити у творчому плані.

Нещодавно Марина Кошкіна запросила мене на один творчий захід, де актори виступали перед глядачами, продавали з аукціону якісь особисті речі й таким чином збирали гроші на допомогу ЗСУ та потерпілим від війни. Марина попросила мене там поспівати, виконати мої коронні номери. Коли вийшов на сцену, адреналінчик якось «бабахнув», і все, що надбане роками, згадалося і проявилось само по собі. Особливо приємно, що з боку глядачів була віддача. Але все одно не треба забувати, що там пацани воюють і віддають своє життя за нашу свободу. Тому потрібно робити все можливе, щоб їм було легше воювати.

— Мені дуже прикро, що не було прем’єри фільму «Довбуш», в якому ви зіграли одну з ролей. Наскільки відомо, він був вже майже готовий.

— Так, фільм готовий, але я його не бачив. Його фактично закінчили вже під час війни. Через місяць після повномасштабного нападу росіян режисер Олесь Санін запросив мене до Франківська, щоб ми доточували стрічку. Він збирався щось видаляти, бо знято дуже багато матеріалу — все просто фізично неможливо поставити в картину. Але я вірю, що це буде дуже файне кіно.

До речі, у нас є ще кілька готових потужних проєктів, в яких я брав участь. Наприклад, серіал «Полкан», який минулої осені потрапив до переліку найсвіжіших світових трендів каннського телеринку Fresh TV. Його знімала Юлія Павлова, а оператором був Сергій Ревуцький, який працював на серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Мав вийти у цьому році й серіал «Чарівник великого міста» режисера Мирослава Латика, який зняв фільм «Халепа на 5 baksiv». Він офігенний чувак, як оголений дріт, люблю з такими працювати. Тобто було знято дійсно багато класних проєктів, прем’єра яких не відбулася через війну.

«Довбуша» дуже чекаю. Три роки життя покладено на цей проєкт. Але воно того варто. Та й персонаж у мене там прикольний — граю мольфара у загоні Довбуша. Мій герой займає досить відповідальне місце у банді Довбуша і один з небагатьох, хто залишається з ним до кінця. Там було багато класних сцен з перевдяганнями та бійками.

Читайте також: «Хотілося б дійти до Уралу»: поет-пісняр Петро Мага став командиром взводу

— Чи доречно буде спитати про творчі плани?

— Дуже чекаю хоч якихось зйомок, але знаю, що на каналах ніяких замовлень до кінця року немає. Це сумно. У театрі буде «Моцарт». Я дуже його полюбив, хоча ми зіграли всього сім чи вісім вистав. Це дуже важка, але крута вистава, яка викликає в мене творчий «оргазм». Викладаюсь на ній так, що потім два-три дні можу взагалі ні з ким не розмовляти. Це, думаю, моя сама пікова на сьогодні вистава. Хоча головних ролей у театрі багато.

"Дуже чекаю хоч якихось зйомок, але знаю, що на каналах ніяких замовлень до кінця року немає. Це сумно", - каже Дмитро Вівчарюк

Якщо чесно, нещодавно спіймав себе на думці, що не знаю, що буде завтра. А я як людина творча почуваю себе дуже некомфортно, коли в мене щось не розплановано: репетиції, вистави, зйомки, проби, відпочинок, якісь сімейні справи. А зараз ти живеш просто сьогоднішнім днем. Кожен день приходять повідомлення: «допоможіть», «чи можете ви дістати таке»… У мене за ці місяці війни з’явилося стільки нових знайомих, яких навіть порахувати не можу — від підполковників-полковників до жінки, у якої немає чим годувати дитину. Одні звертаються за допомогою, інші, навпаки, пропонують чимось людям допомогти. Тобто я постійно в русі, постійно з кимось спілкуюсь, кудись іду. Іноді плани міняються по кілька разів на день. Іншого життя зараз просто не уявляю.

Читайте також: «Снаряд влучив у стіну нашої спальні»: Вадим Карп’як відновлює свій будинок у Бучі