«Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Сергію Григоровичу, деякі експерти кажуть, що період перед Новим роком буде для ЗСУ дуже важливим. Яких подій слід очікувати?

— Я ж не ворожка. Можу тільки спрогнозувати певні дії.

Наразі дуже складна ситуація в районі Бахмута. Російські війська, повторюючи тактику Червоної армії під час радянсько-фінської війни, кидають у наступ тисячі своїх громадян. Величезна кількість колишніх засуджених росіян сформована в окремі підрозділи. Таких загонів під Бахмутом станом на 12 грудня було дев’ять. Кожен загін — від 800 до 900 осіб.

Відправляючи цих людей у бій, путін робить собі одразу дві послуги. По-перше, знищує всіх, хто представляє певну загрозу для російського суспільства у майбутньому. По-друге, він більше ніж впевнений, що ніхто за ними голосити не буде, а їхня загибель не викликатиме напругу всередині країни. Вони ж не є військовослужбовцями збройних сил.

Щодо наших дій, я давно пропоную звернути увагу на підготовку якісних резервів. Тому що ті, хто воює з лютого, вже психологічно й фізично виснажилися й потребують заміни. Їх велика кількість. Тобто треба нарощувати наші мобілізаційні спроможності та займатися підготовкою людей, які у будь-який момент можуть бути призвані до лав Збройних Сил.

Читайте також: «Ми зараз на фронті змушені працювати, як величезна м’ясорубка», — журналіст Костянтин Реуцький

— Наскільки саме з військової точки зору важливий для нас і для ворога Бахмут? Є протилежні думки про значення цього міста.

— Ви ж прекрасно розумієте, що від міста залишилися одні руїни. Але, між тим, для ворога така піррова перемога, якщо вона станеться (сподіваюся, що ЗСУ все-таки утримають ситуацію під контролем), це можливість потім роздути захоплення Бахмута не тільки всередині рашки, а ще й на світовому інформаційному просторі.

Чому для нас Бахмут важливий? По-перше, в разі нашого наступу нам треба утримувати канал, який постачає воду на територію Донбасу. Цей канал є складною інженерною спорудою, яку в випадку втрати буде важко повертати. Плюс він достатньо широкий і глибокий, тобто є чудовою перепоною для танків та іншої техніки.

По-друге, якщо росіяни зможуть наростити свої зусилля, далі буде Дружківка, за нею безпосередньо наступ на Покровськ, а це ставить під серйозну загрозу авдіївський напрямок і надалі мар’їнський, а ще можна розвивати наступ на Краматорськ і Слов’янськ. Тому навіть якщо ми залишимо Бахмут, наше завдання на перспективу — підготувати оборону так, щоб ворог не міг йти в наступ на ці міста. Сподіваюся, що Генштаб прийме правильні рішення. Але успіх у будь-яких війнах завжди спирається на три фактори — підготовлені люди, зброя і боєприпаси до неї.

— Якщо розглядати загальну картину, у кого зараз ініціатива — у нас чи у рашистів?

— Не дуже гарне запитання, чесно скажу. Ми контролюємо ситуацію по всьому фронту й проводимо контрнаступальні дії на певних ділянках. Тому говорити, що стовідсотково ініціатива належить росіянам чи нам, було б неправильно. Командування Збройних Сил проводить максимум заходів щодо збільшення обсягу контролю й підготовки до подальшого звільнення захоплених територій.

— Ми щиро дякуємо Заходу за допомогу. Але іноді здається, що нам дають зброї рівно стільки, щоб ми встояли, але не перемогли. Це так насправді?

— Коли я говорю про озброєних українців, маю на увазі не суто стрілецьку зброю, а зброю вищого порядку — артилерію, засоби протиповітряної оборони, бронетехніку (танки, БТР, БМП). Хоча й сучасної стрілецької зброї західного виробництва хотілося б мати більше, ніж є наразі на наших складах. Бо за цей період був сформований не один, а десяток великих підрозділів.

Тепер про головне. Чинна влада протягом двох років до вторгнення значно знизила й заморозила випуск оборонної продукції. А зараз випрошує, шантажує й залякує світове суспільство: «Дайте нам зброю». А що ви самі робили напередодні війни? Мені незрозуміло. Хоча, з іншого боку, навпаки, зрозуміло.

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

Згадаймо січень цього року, коли Верховна Рада забрала з бюджету Збройних Сил чималу суму — 50 мільярдів гривень. Один снаряд калібру 155 міліметрів до французьких гармат, які є у нас на озброєнні, коштує десь 73 тисячі гривень. Порахувати, скільки б ми могли закупити снарядів цього типу, дуже просто. Зрозуміло, це не означає, що всі ці гроші можна було витратити на них, бо у нас просто гармат не вистачило б. Але наводжу такий приклад як показник того, що, маючи певні ресурси, які дозволяли б вести успішніше бойові дії проти росії, влада цим не займалася.

Більшість підприємств оборонно-промислового комплексу простоювала. Візьмемо завод «Артем». Як мінімум пів року до початку великої війни там працювала одна, в кращому випадку дві зміни на тиждень. Також не працювало на повну потужність і підприємство з виробництва протитанкових ракетних комплексів «Промінь» (стара назва «Луч»).

У березні ми стикнулися з тим, що просто не було чим стріляти по величезній кількості розвіданих цілей, які могли б знищувати. Бо закінчувалися артилерійські снаряди.

Люди є, вони мотивовані й навчені. Можна успішно воювати. Але нема чим. Ось у чому проблема.

Звичайно, успіх в нашій війні стався в тому числі завдяки тій зброї, яку поставляє нам Захід. Але, друзі, ми самі не були бідні, босі й голодні. Просто треба було правильно розподіляти кошти й не займатися будівництвом незрозумілих доріг, по яких потім успішно наступали російські війська. Треба було працювати на розвиток власного оборонно-промислового комплексу, а цього не сталося. Втрати територій це в тому числі наслідок безвідповідального ставлення до обороноздатності й обороноспроможності нашої країни.

А Заходу дякуємо за допомогу. Сподіваюся, що її обсяги будуть нарощуватися. Але поки що нас реально тримають на такому пайку, який можна порівняти з дотиком сала по губах: ніби смачно, а наїстися неможливо. Тобто тобі дають стільки, щоб ти був живий, відносно здоровий, але не дуже активний.

— Кремлівський фюрер знову погрожує ядерною зброєю. Заткнути йому рота світовим лідерам вдалося ненадовго. Шантаж продовжується. The Washington Post пише, що путін може застосувати зброю масового ураження, якщо ЗСУ зайдуть до Криму. Ваша думка?

— Путін не зупиниться. Він й далі продовжить лякати та брязкати ядерною зброєю. Використання ядерного арсеналу як головного важеля шантажу світової спільноти буде постійним. Більшість аналітиків схиляється до того, що на даному етапі застосування ядерної зброї відкладається. Але важко чітко спрогнозувати.

— За ці майже десять місяців «друга армія світу» пройшла шлях від «возьмем Киев за три дня» до розбудови укріпспоруд в окупованому Криму та в Курській і Бєлгородській областях. Ви завжди кажете, що недооцінювати противника не можна. Чи стало для вас несподіванкою, що у загарбників техніка в основному іржава радянська? Що скажете взагалі про стан ворожої армії?

— Не все у них радянське. Вони за останні двадцять років активно нарощували свої потужності з використанням сучасних західних технологій. Та й зараз продовжують намагатися затягнути до себе запчастини для виробництва певних зразків озброєння через треті-четверті країни. Це перше.

Друге. Чомусь у частини української спільноти є зневажлива точка зору на кшталт «та що там та російська армія».

Читайте також: «Навіть культура споживання кави в українців і росіян розбиває наративи про «один народ», — бариста Вадим Грановський

— Люди вважають, що проти нас воюють в основному так звані чмобіки та алкаші.

— За рахунок цих алкашів вони досягають певних успіхів на бахмутському напрямку — видавлюють нас звідти великими силами. Для того, щоб знищити п’ятсот тисяч їхніх мобілізованих, ми мусимо мати певну кількість снарядів, зброї та навчених людей. Те, що вони використовують «м'ясо», їхня проблема. Мені абсолютно байдуже, скільки їх ще загине. Що більше, то краще для України. Але й у нас є слабкі місця в організації бойових дій і є втрати особового складу.

Тому в котре закликаю українське суспільство. Щоб перемогти в цій війні, ми мусимо чітко розуміти, що ворог чисельний, в певних моментах мотивований (яким чином — це інше питання) і ще сильний. Не треба зневажливо дивитися на нього. Ми маємо аналізувати його слабкі й сильні сторони й використовувати цей аналіз для правильної організації нашої тактики й стратегії.

Ще раз підкреслюю, що ресурси в росіян ще є. От ми чуємо розповіді про те, що ракети там вже закінчуються, а виявляється, що вони є. І ці ракети, незалежно від того, старі вони чи ні, радянські або іранські, вбивають наших людей і знищують інфраструктуру. Вони представляють реальну загрозу для існування України як незалежної держави.

Нам ще багато чого треба зробити, аби остаточно розбити та знищити ворога. Не треба перебувати в ейфорії, що ми вже перемогли. Ще зарано. Хоча у багатьох у владі все давно супер. Але на фронті гинуть не вони та їхні родичі, не вони платять власну ціну за Перемогу. Тому треба ставитися з повагою до кожного, хто стоїть на захисті України, й намагатися докладати максимальних зусиль, щоб зберегти їхні життя. Це найголовніше.

Війна буде продовжуватися ще не один місяць. Коли нам радісно розповідають про те, що ми весною наступного року будемо вже в Криму, звільнимо Донецьк і Луганськ, я категорично «за» й аплодую цьому оптимізму. Але поставлю зустрічне питання: а що наразі українська влада робить для того, щоб успішно звільняти людей та захоплені території?

Це стосується не тільки безпосередньо нарощування спроможності й кількості Збройних Сил, а й підготовки апарату, який буде проводити зачистку цих територій та їх контролювати. Для того треба навчити й збільшити кількість робітників Національної поліції та Служби безпеки. Бо саме ці дві структури будуть займатися цією роботою. А ще є Національна гвардія.

У майбутньому ми звільнимо тисячі населених пунктів. Тому найголовніше питання: хто буде керувати на цих землях? У нас вже сьогодні має бути кадровий ресурс місцевих адміністрацій. Перш за все треба підготувати людей, які закріплять наш успіх на визволених територіях, аби вони розуміли, які проблеми на них чекатимуть попереду та як їх вирішувати. Це є? Цього немає.

Наведу два приклади, що у нас ніхто ні про що не думає. Сьогодні знищують керівництво Рахункової палати за їхню чесну позицію, а цивільний суд забирає землі Національного університету оборони в центрі Києва під будівництво будинків для свого персоналу. Це що, не ляпас для української армії та українського народу?

— Вони сподіваються, що війна все спише.

— Ні, шановні, не спише. Неповага з боку влади до захисту інтересів Збройних Сил це нонсенс. Треба визначати пріоритети: що нам важливіше — суд чи, можливо, Збройні Сили, які захищають і суди, і всі державні установи, і величезну кількість чиновників?

Чи ці судді сподіваються, що в разі успіху росії будуть працювати й при загарбниках? Як це сталося з тисячами поліцейських та співробітників Служби безпеки, які перейшли на сторону ворога, та з величезною кількістю представників органів місцевого самоврядування, які співпрацюють з окупантами. Ось про що треба говорити й на що треба звертати увагу.

Та й взагалі нам зараз конче необхідно займатися підчисткою п’ятої колони всередині країни та змушувати певних чиновників працювати на користь держави.

— Ви маєте пряме відношення до створення Сил спецоперацій. Як оцінюєте їхні дії за цей період? Ми в захваті, коли бачимо, як «палає бавовна» або наслідки «паління в недозволених місцях».

— Я в захваті від героїзму солдатів і офіцерів Сил спеціальних операцій, але абсолютно не в захваті від планування й застосуванні цих частин і підрозділів. Колишнє керівництво не виправдало довіри, не виправдало величезні кошти, які свого часу були вкладені в розвиток ССО. Але висновки не зроблені, цих людей відправили не у відставку, а на інші серйозні поважні посади. А нове керівництво не має досвіду, який би дозволив їм швидко й правильно планувати операції, як того вимагають відповідні керівні документи. Проблема полягає у тому, що в особового складу достатньо професійності та наснаги, а відсутність належного планування та застосування призводить до того, що ми забиваємо цвяхи мікроскопом.

Ви радієте підпаленому танчику, а я розумію, що той, хто цей танчик підпалює, мусить працювати значно більше й активніше. Ви бачите картинку, яку вам подають, а я дивлюся і думаю: от вони розповідають, що вони академіки, а бігають як першокласники.

Читайте також: «Війна до літа наступного року вже відійде у минуле», — генерал-майор СБУ у відставці Віктор Ягун

— Ви впевнені, що «ми наші землі звільнимо аж до Керчі». Чи достатньо цього буде для Перемоги?

— Вихід на державний кордон 1991 року абсолютно не означає закінчення війни. Якщо у когось є сумніви, нехай згадає, що у нас продовжуються повітряні тривоги, що вимикають світло тощо. Навіть коли ми звільнимо всю територію, у росіян залишиться можливість знищувати наших громадян і вражати інфраструктуру.

Тобто вихід на державний кордон буде проміжним етапом успіху, але не Перемогою. Наше завдання — знищити наступальний потенціал російської федерації за допомогою західних партнерів.

— Ми здатні досягти цієї максимальної цілі?

— Все залежить від трьох факторів — люди, зброя й час. Якщо вони у нас будуть, ми мусимо це зробити. А не зробимо — росія знову почне наступати. Через рік, два, п’ять. У цієї імперії є бажання існувати за рахунок сусідів. Тобто ми все одно будемо заручниками майбутніх війн. Тому у нас вибору немає. Або ми їх знищимо, або вони нас. Ми мусимо перемогти.

А будь-які перемовини з ворогом абсолютно неприйнятні для нас. Даючи їм надію на хоч яке перемир’я, ми збільшуємо їхні спроможності й значно зменшуємо наші. Найголовніше, що не треба зараз закидувати шапками ворога й казати, що ми вже перемогли. Аби це сталося, нам ще треба багато чого зробити.

— Одні аналітики прогнозують, що взимку на фронті буде затишшя, інші — навпаки, що слід чекати достатньо активних дій. Який ваш прогноз?

— Слово «затишшя» може панувати на Печерських пагорбах. А на фронті воно не є прийнятним. Там щодня, навіть під час умовної тиші, гинуть люди, свистять кулі й розриваються снаряди. Там війна не закінчується ні на секунду.

Читайте також: «Війна для нас закінчиться, коли буде повністю перезавантажений російський режим», — Павло Клімкін

— Про що ми з вами будемо говорити через рік — про війну чи про відновлення України?

— Думаю, що про те й про інше. Бо справа не тільки в нашій Перемозі й не у відбудові України. Нам треба не забути поставити питання, чому війна почалася в такому великому обсязі, хто винен, що ми втратили території, чому не був готовий наш оборонно-промисловий комплекс і що треба зробити, щоб надалі цього не допустити. Ми маємо все проаналізувати і не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу.

До речі, пропозиції про недопущення цієї війни були закладені мною та моєю командою ще у 2019 році в указі президента № 200 «Щодо проведення заходів підняття рівня обороноздатності країни», який чинна влада не дала реалізувати. От і все.

— На жаль, ви мали рацію у своїх прогнозах і тривогах.

— Треба було чути, а не розповідати про травневі шашлики й про те, що «треба подивитися в очі путіну». Дії людей, які почали керувати країною, не маючи досвіду та розуміння, що ворог вже в нашій хаті, призвели до того, що ми втратили величезну кількість нашої землі. Була зрада чи не була, це помилки й недбалість чи все було зроблено навмисно — час розставить крапки над «і». Все одно правда спливе й нікуди не подінеться. А те, що вони зараз намагаються знищити інакодумство, це вже якраз копіювання дій керівництва російської федерації.

Читайте також: «На фронті жодного разу не чув: «Чого я пішов на війну? Що я тут роблю?» — 80-річний полковник ЗСУ, який воює простим солдатом