«Ми їх повбиваємо!»: військкор Тетяна Наконечна про зйомки під Бахмутом

— Цього разу ми вже не змогли заїхати безпосередньо на позиції нашої піхоти під Бахмутом, оскільки там тривали безперервні штурми, — розповідає Тетяна. — Знімали в самому місті. Якщо порівняти з кінцем вересня, коли ми там були в останнє, Бахмут зараз зовсім розтрощений. Від нього залишився просто скелет. Бахкає без перестану. Якщо раніше були години затишшя, то зараз бої настільки інтенсивні, що їх чути навіть в сусідній Костянтинівці. Це за 20 кілометрів від Бахмута. До того ж регулярно «прилітає» по житлових кварталах Бахмута.

— Хтось з місцевих там залишився?

— Звичайно, їх стає дедалі менше, але залишаються. З різних причин. Хтось не знає, куди їхати, хтось не хоче залишати свою квартиру — тримається за стіни, навіть якщо у сусідньому будинку вони вже впали. Є і так звані «ждуни» — ті, хто чекає на «рускій мір», не розуміючи, що вони просто фізично можуть його не дочекатися — загинути від російського снаряда. Ворогу байдуже, кого вбивати.

Цього разу, я не хотіла довго залишатися в Бахмуті. Намагалася відзняти матеріал якомога швидше. Бо розуміла, що «прилетіти» може в будь-який момент. І це трішки відволікає навіть від фронтової роботи — ти «лівим оком» весь час шукаєш якесь укриття.

— Ви відчуваєте страх?

— Безумовно. І не вірю тим, хто каже, що їм не страшно. Хіба що нашим військовим… Але й вони бояться. Просто намагаються не показувати цього. Знаєте, до 24 лютого під час зйомок на фронті я більше переживала за організаційні моменти: щоб машина не застрягла серед поля, щоб бійці були в гуморі, щоб вийшов гарний матеріал. До повномасштабного вторгнення був період так званої окопної або позиційної війни, коли треба було ще зловчитися упіймати в кадрі прильоти міни. Колеги зрозуміють. Навіть, коли ми потрапляли під обстріли, розуміли, що вони скоро закінчаться. Існував умовний поділ на безпечні та небезпечні зони. Зараз такого немає. Ти можеш навіть не доїхати до передових позицій і вже в дорозі потрапити під обстріл. Найстрашніше, коли починає працювати «Град» і накриває «квадратами». Касета — це 40 снарядів. Швидко проскочити — не варіант. Але головне, щоб той страх тебе не сковував.

— І що ви робите для цього?

— Нещодавно зрозуміла, що у мене з’явилась забобонність: перед виїздом на фронт взути конкретні берці або не забути улюблений браслет. Не те, щоб я вірила, що це захистить. Але принаймні такі речі відволікають і дещо заспокоюють. Ми намагаємось бути максимально обережними, але це війна. Як, мабуть, я вже ніколи не забуду ракетний обстріл, під який ми потрапили у Соледарі.

— Що тоді трапилось?

— Ми вже завершили зйомку й збиралися їхати, коли почали лунати вибухи. Вони ставали дедалі ближчими. І в якийсь момент оператор вигукнув розмовний варіант команди «Повітря», який в ефірі завжди «запікують». Всі попадали. Ракета впала дуже близько. Оператор потім розповів, що це був снаряд на парашуті, він його помітив у небі. Я стояла спиною, тому не встигла побачити. Це все відбувалося за якісь секунди. Лежимо. Бахкає. Довкола лише кущі й поле. Немає укриття. Але воно нас усе одно не дуже врятувало б, раптом що. А так нам просто пощастило. Пам'ятаю, що між цими вибухами я лежала й думала: «Цікаво, чи оператор встиг це відзняти?» Бо якщо виберемося звідси, то буде прикро не показати глядачеві ось такі будні наших військових. Колега вже у Києві сказала: «Ти так рівно дихала й навіть не матюкнулася на відео».

Насправді не знаю, чому я тоді мовчала. Може, від стресу. Але коли переглядала потім у запису цей фрагмент, зрозуміла, що жоден кадр і текст не передасть усієї гостроти наших емоцій у ті хвилини.

Читайте також: «Росіяни ще навіть не показали всього, на що реально здатні», — Роман Костенко

«Страшно, але якщо треба, поїдемо вперед»

— Які зараз настрої у військових у Бахмуті?

— Нам би повчитися у них оптимізму. Не знаю, де вони його беруть. Коли я їх слухаю, думаю: «Та які у мене можуть бути проблеми?» Не хочу себе знецінювати, але те, що вони переживають… Хлопці та дівчата не люблять скаржиться. Кажуть лише: «Тяжкувато». Там в перемозі не сумнівається ніхто. Знаєте, раніше слова «бойовий дух» сприймались якось пафосно. Зараз учорашній пафос не дотягує до сьогоднішньої реальності. Коли я повертаюся з фронту, ще тижні два ходжу у піднесеному стані.

— Знаю, що за пару днів до масштабного вторгнення ви поїхали у відрядження на фронт.

— Так. Ми зустріли війну на війні. Це було планове відрядження. Я розуміла, що буде загострення, але недооцінила масштабів. У неділю 20 лютого ми заїхали у Костянтинівку, з понеділка почали працювати. На день мали по чотири прямих «включення» в новини — дуже щільний графік. Інтерес до передової різко зріс. Там вже стало гарячіше. Пам’ятаю, до середи я була вже дуже виснажена. І ось мені пише редактор ранкового етеру, що у четвер я можу «не включатися». До цього я вночі майже не спала. Моніторила новини, читала воєнкорівський чат. А в середу нарешті «вимкнулася». І мало не проспала війну. Потім зрозуміла, що розрядився телефон і не продзвенів будильник. Я прокинулася о 6:30 від того, що виспалася. Почала заряджати телефон і побачила купу пропущених дзвінків — новин я ще не чула. Я набрала маму (батьки живуть у Броварах), вона сказала, що в них уже пролунали вибухи. Ну, і все закрутилося. Ми поїхали на зйомку в Щастя, але в саме місто заїхати не змогли. По Щастю вже декілька днів працювала реактивна артилерія. А того ранку його просто рівняли із землею. До міста лишалося близько трьох кілометрів. Я запитала у знімальної групи, що будемо робити. Мене вразила відповідь водія: «Страшно, але якщо треба, поїдемо вперед». Я вирішила розвертатися. У дорозі думала, що робити далі, чи залишатися на Донеччині. Вже тривали бої на Харківщині. Наша звична дорога стала непроїзною. Написала випусковому редактору, він сказав, щоб ми їхали до Києва. Ми вибиралися через Дніпро майже добу. У дорозі ще робили «включення». А мої рідні в Броварах просто божеволіли.

— Батьки залишили Бровари?

— Мама разом зі своєю сестрою через декілька тижнів поїхали в рідне село, а батько залишився. Він навіть чути не хотів про евакуацію. Одразу починав нервувати: «Я нікуди не поїду! Нехай вони самі забираються з нашої землі!»

— Багато хто з телевізійників у перші місяці війни жили просто на каналах.

— І я також. Разом зі своїми двома котами. Коли я повернулася з фронту 25 лютого, чоловіка вдома не було — його викликали на роботу, коти сиділи вдома голодні. У нас у Вишневому вже було чути гупання. Це було дивне відчуття. Дім перестав асоціюватися із безпекою. Я накупила в магазині продуктів і проспала декілька годин. До 10 березня я ще їздила на роботу, але з транспортом була вже проблема. До того ж комендантська година. Та й графік вже не дозволяв їздити туди-сюди. Зранку знімаєш, вдень відписуєш сюжет, вночі — ефіри. Ще стало зрозуміло, що чоловік не зможе приїжджати додому, годувати котів. І я вирішила оселитися з ними на каналі. Я жила в кімнаті, де монтували сюжети. Там був надувний матрац, потім переселилася на диванчик. Душ на роботі був, їжа також.

Було дуже важко, коли ми виїжджали на зйомки у звільнені Бучу, Ірпінь, Бородянку. Це було настільки важко емоційно, що, повернувшись на канал, ми з колегою просто не розмовляли. Годинами мовчали. Було враження, що всередині наче кам’яна брила. Я просто падала на диван і котики прибігали, муркотали й засинали на мені. Так потроху мені ставало легше. По суті, я прожила на каналі майже три місяці.

— За ці майже десять місяців повномасштабної війни була історія, яку ви досі згадуєте?

— Так, про хлопчика Єлисея з Броварів, якого вбили росіяни, коли він намагався евакуюватися із села Перемога Баришівського району зі своїми мамою і молодшим братом. Вони виїхали з Броварів в це село, шукаючи тихого місця, а опинилися в окупації, переживши справжнє пекло. Коли вирішили вибратися, росіяни дали їм неофіційний «коридор». Мати згадувала, що вони навіть махали машині вслід. А потім… її розстріляли. Єлисей був у білій футболці й червоній шапці, сидів на задньому сидінні машини. Коли почався обстріл мати випала з авто разом з молодшим сином, якого просто стягнула за капюшон, а Єлисея випустила з поля зору. Він був доросліший, і вона сподівалася, що він зможе сам вискочити. Коли обстріл закінчився, вона підбігла до машини, відкрила двері й побачила, що Єлисей на сидінні просто скрутився в клубочок. Я бачила фотографію його шапки… там лишилося решето. Я запитала у мами Єлисея, де вона знаходить сили, щоб говорити із журналістами. Вона відповіла, що просто не хоче, щоб цю історію забули.

Читайте також: «Рашисти не давали забрати тіло»: у Броварах перепоховають 13-річного хлопчика, який загинув на очах у мами

— Що ми будемо робити з росіянами, коли переможемо?

— Як говорить моя близька людина: «Ми їх повбиваємо». Але я хочу, щоб росія щезла в буквальному сенсі цього слова. Щоб слово «росіянин» було настільки токсичним, щоб вони соромилися своєї національності. Оце і буде нашою перемогою. Знаєте, я дорікала собі, що почала працювати на війні не з 2014 року. Я не знімала початок, але хочу зняти кінець цієї війни!

Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

На фото в заголовку Тетяна Наконечна в Білогорівці на Луганщині