«Я навчилася контролювати свій страх»: військкор Наталія Нагорна про роботу на лінії фронту

— Завдяки проєкту «Свобода у вогні», до створення якого долучилася 1+1 media, надавши значну частину архівних відеоматеріалів, ми мали змогу зустрічатися з представниками влади, армії, сенаторами, — розказала Наталя. — Ми були на безпековому форумі у Галіфаксі (Канада) — зокрема обговорювали, як Україна має жити після перемоги. У складі нашої делегації був режисер Євген Афінеєвський та Ганна Зайцева, яка провела разом з немовлям три місяці на «Азовсталі». Ми підіймали тему наших полонених, геноциду та недопущення ядерної катастрофи. Ми розмовляли про те, що Україна має пережити не тільки цю зиму, а і наступну. Бо якщо зараз ми виживаємо ще на якихось старих ресурсах і характері, наступна зима буде важче.

— Тобто війна тоді ще не закінчиться?!

— Це вважаю не я. Ми були на форумі, де люди займаються світовою безпекою і обговорюють питання підтримки України ще протягом довгого періоду. З огляду на те, що активні бойові дії можуть зберігатися. Вони говорять про те, що буде важко, тому що нашу інфраструктуру продовжують знищувати. А значить, підтримка повинна продовжуватись.

— У владних структурах за океаном це розуміють, а от прості люди?

— Саме для того ми й поїхали. Щоб розповісти простим канадцям, американцям, чому вони повинні підтримувати українців так довго. Ми допомагаємо з розумінням. Одна справа, коли про це говорять чиновники, інша — прості люди, як ми. Це ж була не дипломатична місія. Зрозуміло, ми — не дипломати. Але мене і воєнним кореспондентом ніхто не вчив бути. Але є речі, які просто маємо робити. Для мене особисто був виклик, коли ми вирішили говорити тільки англійською. Моя мова далеко не ідеальна, але то був той випадок, коли я не боялася, що мене не зрозуміють. Я вставала, говорила і мене розуміли! А от що стосується термінів… Ця війна йде за сценарієм, який, мабуть, ще не написаний. Але кінцевий результат — перемога України!

«Я не маю права на відчай»

— Що для вас змінилося з початком повномасштабного вторгнення?

— Математика змінилася. Раніше я могла порахувати, скільки загинуло моїх друзів і знайомих, а тепер не можу. І я постійно додаю у «список» прізвища людей, яких ніколи не забуду і не побачу. Змінилося життя, підхід до всього, що є, стандарт стабільності. От є у людини квартира, машина, дача — і що?! Будинок і гроші можуть згоріти, машину — розстріляти. Немає нічого, що є стабільним. Це і є головна ознака цієї війни.

— Як психологічно ви себе тримаєте?

— Я собі кажу, що не маю права на відчай. Зараз не час для того, щоб плакати та розслаблятись. Не можна забувати й те, що почуття гумору рятує людей від багатьох моментів. Це те, що нам треба зберегти. У нас вимкнули електрику, але не вимкнули світло всередині нас. Це насправді так є! Я навчилася робити багато справ наперед. Наприклад, краще помити голову сьогодні, а не завтра, бо може не бути гарячої води. Свічки я купила ще влітку. Нас важко вже чимось здивувати. Так, зараз нам нелегко, треба проявити згуртованість. Скільки ми так ще зможемо протриматись? Звісно, довга війна буде руйнівною для нас. Але особисто мене тримає цікавість. Я хочу побачити, чим все скінчиться. Це відчуття з’явилося у мене з кінця 2013 року, коли почався Майдан. У Майдану був страшний фінал, але це був переломний момент, коли почала змінюватись історія України. Не та, яку нам готували, а та, яку ми робили самі. І цю історію вже не переграєш.

— Відомо, що війна змінює сприйняття світу.

— І я змирилась з цим. Інакше це може просто вплинути на ментальне здоров’я. Бо це неправильно радіти, коли вмирає людина, або летить ракета. На росії було завдання знищити нас не тільки фізично, а і морально. І людей сильно поламало. Кожен з нас зараз тягне з собою вагон просто нелюдських емоційних навантажень. Гуртом ми ще тягнемо, але ті, хто залишаються самі… Знаєте, мені здається, що я все вивожу і витягую через те, що моя критична втрата ще не сталася.

«У Бахмуті я любила купатися в озері і просто сидіти на березі»

— За десять місяців повномасштабної війни ви побували майже на всіх напрямках. Чия історія вас зачепила?

— Насправді зараз в будь-якому місті багато історій, які можуть довести тебе до сліз, зустрічі з людьми, якими будеш захоплюватись. Я ніколи не забуду історію про «тьотю Суп» — жінку, яка готувала їжу на «Азовсталі». Ми були в групі, яка вивозила її до Запоріжжя. А потім приїжджали до неї у Карпати і вона варила нам суп. Пам’ятаю, як нам напекли пиріжків у підвалі селища Влучно на кордоні між Херсонською та Миколаївською областями. Зараз мені боляче дивитись на Бахмут — за вісім років війни ми часто жили в цьому місті. Я пам’ятаю синьо-жовті прапори на будинках та багато-багато троянд. Я любила купатися там в озері, чи просто сидіти на березі і пити чай. Є багато складних морально моментів. Якщо Маріуполь спалила русня, це не означає, що його можна перестати любити. Так з багатьма нашими містами — пораненими і розбитими — вони не перестали бути нашими. Навіть гостріше сприймаєш те, що відбувається з ними.

— Ви, дівчина, стали воєнним кореспондентом і одною з перших поїхали на фронт ще у 2014 році.

— Знаєте, це все якісь сексистські заморочки — «ти дівчина» або «занадто молода для фронту». Людей не треба розрізняти за статтю. Є робота і її робить людина. Жінка на війні в першу чергу — воїн. Так само і з журналістикою. Я новинар і якщо новини відбуваються на війні, я маю бути там. Я розумію, що це небезпека, але вона трохи перебільшена. Нам, репортерам, намагаються забезпечити всі умови. До того ж зараз в Україні немає безпечних місць. Біля мого дому у Києві пролетіли вісім ракет і «шахед»… Не можна жити страхом, просто треба мати навички. Військові репортери проходили тренінги, і я розумію, як поводитися з мінами, що робити, якщо прилітає ракета. Я трохи навчилася виживати в умовах війни. І контролювати свій страх. Не паніку, а здоровий страх.

— Якою буде наша Перемога?

— Перемога України неможлива без розвалу російської імперії. Але я сподіваюсь, що війна закінчиться якось раптом. Як для мене це було з Майданом 20 лютого 2014 року, коли з країни втік Янукович. Принаймні я чекаю на щось подібне.

Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Читайте також інтерв'ю з військкором Марією Малевською, яка розповіла про роботу у прифронтовому Харкові та в якому місті України вона хоче зустріти Перемогу.