«Виводили чоловіків на вулицю, роздягали та дивилися татуювання»: військкор Ольга Калиновська про тих, хто пройшов окупацію

— Я вже давно знаю, що таке війна, — розказала Ольга. — Їжджу на фронт з 2014 року. Звичайно, зараз вона інша. Небезпеки більше. А от по відчуттях… Я роблю те, що можу, що приносить користь і, дасть Бог, після перемоги буду розуміти, що зробила в неї якийсь вклад. Принаймні, інформаційний.

— У вас було передчуття великої війни?

— Я не вірила в повномасштабне вторгнення. Напередодні я робила програму, де військовий експерт описав практично початок війни один в один. Але багато хто говорив, що росіяни не наважаться на вторгнення, мовляв, їх задавлять санкції. Насправді я теж виходила з поняття логіки, гадала, що вони «запалять» саме на сході. Тому 20 лютого поїхала на Донеччину. Там мене і застало повномасштабне вторгнення. Пам’ятаю, що 24 лютого прокинулась десь о третій ранку, бо ми повинні були їхати в Маріуполь — була домовленість працювати з морською піхотою. А о шостій — отримала повідомлення від рідних і друзів, що обстрілюють Київ. Морпіхи скасували зустріч, ми поїхали в Авдіївку. Перед Промзоною нас зустрів військовий і сказав, щоб ми як скоріше їхали звідти. Ми поїхали до Краматорська, де вже була паніка — черги біля банкоматів, заправних станцій, перелякані люди.

— Що ви тоді відчували?

— Шок. Але в перші хвилини, коли мені розповіли про вибухи в Києві, я ще не вірила в початок великої війни. Я вважала, що це просто диверсії і нас намагаються психологічно задавити. Я просто не допускала, що вони класично підуть на Київ, півдня у мене це просто не вкладалося в голові. Це був жах 21 століття. Заради чого?

— Ви відповіли на це питання?

— Нема логічного пояснення. Заради чого вбивати людей у сусідній країні?! Бо з самого початку ж було зрозуміло, що вони не отримають наших земель і не зломлять наших людей. Виходить, просто заради знищення.

В крайню ротацію ми їздили в уже звільнений Святогірськ. Зустріли там колишню росіянку, яка вже 40 років живе у цьому містечку. Вона близько п'яти місяців провела в окупації. Її донька поїхала, а вона залишилась з хворим чоловіком, який помер у неї на руках. Жила без води, їжу готувала на багатті і схудла на 12 кілограмів. Казала, що навіть на фізичному рівні не може розмовляти зі своїми родичами на росії.

Інші жінки розказували, як по хатах ходили російські окупанти, шукаючи, як вони казали, нацистів. Вони виводили чоловіків на вулицю, роздягали й дивилися татуювання. Якщо знаходили, то, як правило, ці люди просто зникали.

«Каску не люблю — болить шия. А до бронежилета звикла»

— Знаю, що для вас військова журналістика почалася дуже рано.

— Це була умовно військова журналістика. В газеті «Народна армія» я працювала коректором. Там почала робити перші замальовки — до речі, тоді я ще не почала навчатися в університеті Шевченка на журналістиці. Після закінчення потрапила на телебачення. А потім… трапилася війна на сході України.

— Пам'ятаєте першу поїздку?

— На війну їздили тільки добровільно. Люди сприймають війну по-різному, і це нормально. Я тоді вже пішла з репортерства і була випусковим редактором підсумкової програми 5 каналу. Але тут сказала, що хочу поїхати на Донбас, побачити, розібратися самій. Це був липень 2014 року. Перша поїздка — звільнений Слов’янськ. Здається, навіть каски й бронежилета тоді у мене не було. Але якось про це тоді й не думала.

— Не було страшно?!

— Звичайно, було. І досить страшно. Особливо, коли снаряд «лягає» біля тебе. Але з 2014 року я орієнтуюсь на військових і виконую всі їх команди. Знаю, що мене прикриють — як не цинічно це звучить. Але досі дуже не люблю каску — болить шия. А от до бронежилета якось звикла — спина не турбує, навіть якщо не знімаю його пів дня.

— Війна тоді і зараз — зовсім різне відчуття?

— Абсолютно! Це морально дуже важка війна. До початку великої війни ми десь років п’ять базувалися у Бахмуті, в одному готельчику. До речі, зараз він повністю розбомблений. Як же боляче дивитись на те, що роблять з нашими містами, людьми. Серце рветься, коли бачиш покинутих тварин — їх на сході багато — голодні, нещасні. Особливо породисті собаки, які не знають, як шукати їсти. З 2014 року я багато чого пережила, мене важко збити. Але морально зараз дуже тяжко…

«Вся росія — один великий путін»

— За стільки років ви вже знаєте, як себе поводити на фронті?

— Згадую, в перші місяці війни я таке творила, що зараз мені просто смішно. Пам’ятаю, як приїжджала в Піски, де велися активні бойові дії в яскраво-червоному пуховику. Тоді я працювала з Правим сектором і мені проводив екскурсію покійний Барс — герой України, прекрасна людина. І от ми піднялися на гору, де у нього було кулеметне гніздо. А я в цьому пуховику. Барс щось мені говорить і тут: бабах! Прямо поруч. Питаю: «Це по нас?» «Так», — каже і ставить мене за стовпчик. Відпрацював з кулемета і все обійшлось. Але з того разу всі яскраві речі з мого гардероба зникли.

Був випадок, як я в сукні, на підборах приїжджала на обмін полоненими — нас ніхто не вчив, як треба одягатись! На все життя запам’ятала, з яким подивом на мене подивились снайпери, що нас охороняли! А вже через кілька років після початку війни, коли ми вже умовно багато чого знали, журналістам організували курси Міноборони. Нас вивезли на полігон в Чернігівську область, навчали як витягати людину з-під вогню, як розпізнати розтяжку, накладати шину.

Читайте також: «Росіяни не рахують людей. Це якесь шалене стадо»: воєнкор Юлія Кирієнко про бої під Бахмутом

— Були ситуації, де ці знання стали у пригоді?

— На щастя, ні. Пам’ятаю, як наша знімальна група була близька до обстрілу вже після початку повномасштабного вторгнення. Ми знаходились у Бахмуті, коли прямо перед нами, на дорогу, де ми мали їхати, був приліт «Града». Нас врятувало те, що ми виїхали на хвилину пізніше. Ми в ту ж мить здали назад і швидко втекли. Тоді якраз починався обстріл центра міста.

— Мабуть, на війни дуже сильно починаєш вірити в долю.

— Вірно! Хай і далі за плечима буде янгол-охоронець.

— А у що вірять ті, хто у самому пеклі війни?

— В крайній ротації я розмовляла з військовим, якого було поранено на Херсонщині. Осколок попав йому в потилицю. Але завдяки тому, що він був у касці, уламок застряг в кістці шиї. Якби не це, його б вже не було. Він сказав мені, що на фронті було б складно без молитви. Його командир показував маленький молитовник і звичайні хрестики з білим ланцюжком, які роздають капелани. Кажуть, на фронті не має атеїстів. Там допомагає все. І віра в Бога, і розмови один з одним.

Читайте також: «Я навчилася контролювати свій страх»: військкор Наталія Нагорна про роботу на лінії фронту

— Що військові кажуть про перемовини?

— Всі хочуть мира, але шляхом нашої перемоги. Багато хто потомився, бо не бачив рідних по десять місяців. Всі хочуть додому, але про перемовини ніхто не каже. Навіть коли питаєш, чи втримаєте Бахмут, відповідають, що інакше і бути не може, бо він залитий кров’ю наших побратимів.

— Як вважаєте, війна скоро закінчиться?

— На жаль, ні. Хоча я дуже хочу, щоб це було вже завтра і остаточно. Щоб ми розгромили кремль. Але цього не буде. Принаймні до кінця року. Я вірю в локальні перемоги, в наші Збройні сили, але у ворога занадто багато «живого м’яса», ще залишилися ракети і вони домовляються з Іраном. Ворог не відступить. І питання навіть не в путіні. Вся росія — це один великий путін. Треба розвалити її на частини і зробити безпечною цю «суміш». Це важка війна і вона не закінчиться так швидко, як би хотілось. Але перемога буде за нами. В цьому сумніву нема!

Читайте також: «Я бачила, як палав мій улюблений будинок»: військкор Марія Малевська про роботу у прифронтовому Харкові

Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.