«Заради сина готова на все»: мама загиблого героя-десантника, який ціною життя врятував побратимів, на його честь зробила собі татуювання

— У нас з братом різниця 6 років, то ж дуже часто мені доводилося його няньчити, можливо, тому він в дитинстві називав мене «няня», — розповідає «ФАКТАМ» рідна сестра воїна Віта Балаба. —  Коли я йшла в школу, то заводила його в дитсадочок, згодом разом ходили на навчання. Коли брат виріс, то називав мене «мала». Так приємно було, ніхто, крім нього, мене так не називав. Він виріс не лише на моїх очах, а й на моїх руках.

В дорослому віці ми були найкращими друзями, ділились всіма секретами. Й мені страшенно тепер не вистачає братика. Наші батьки завжди були для нас із братом прикладом працелюбності та людяності. У тата, пам'ятаю, завжди було повно інструментів, він мав золоті руки… Останні два роки життя через травму, отриману на будівництві, він був лежачим. Але попри це, ділився своїми настановами із Романом.

— Ви рано втратили батька…

— Коли Ромі було 14 років, тата не стало. Мама після цієї важкої втрати сказала йому, що чоловік в неї був один, і такого, як він, вже нема і не буде, і жити вона буде лише для нас. І що Роман тепер головний в сім’ї, тому брат ріс серйозним і відповідальним. Одразу якось подорослішав. Хотів, щоб мама не відчувала втрату, старався бути таким, як батько.

Рома в дитинстві любив розбирати техніку і різні предмети, щоб побачити, як вони влаштовані, зрозуміти механізм їх роботи. Це стало його хобі. Брат розбирав годинник, плеєр для аудіокасет, магнітофон «Весна», а потім після школи сидів і збирав все заново по деталях. Спочатку в мами був шок, коли вона прийшла додому і побачила в пакетику кучу різних окремих деталей, але коли Рома зібрав, і все працювало, то заспокоїлась і зрозуміла, що росте помічник. Потім без допомоги батька і будь-кого брат навчився ремонтувати розетки, сантехніку та іншу техніку, а згодом до нього вже зверталися наші знайомі, яким він чинив техніку безплатно.

— Як ваш брат потрапив до армії?

— Після закінчення Вінницького ліцею № 33 Роман вступив до вищого професійного училища сфери послуг № 19, там здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. Він дуже хотів до армії, але заважала травма. Якось в школі під час занять брат впав і отримав струс мозку, тож у його медичній картці це було вказано. Відповідно, в армію його не брали. І що ви думаєте, Рома навіть вирвав з медкарти аркуші, де йшлось про травму, тому таки пройшов медичну комісію.

Спочатку він служив у місті Калинівка на 48-му арсеналі. У 2013 році підписав контракт на службу у частині Повітряних сил Збройних сил України. Під час проходження служби у 2015 році пройшов навчання за програмою командного лідерства Повітряних сил України та отримав звання сержанта. Неодноразово брат брав участь у АТО, ООС на сході України, за що був нагороджений відзнакою та нагрудним знаком президента України Петра Порошенка.

Та Роман марив десантними військами, тому постійно займався спортом. З вересня 2021 року був зарахований до складу 95-ої бригади на посаду командира розвідувального відділення розвідувального взводу та був направлений в зону бойових дій на сході України. Ми з мамою так пишались братом…

А яким галантним був Роман! Досі у пам'яті свято Дня матері два роки тому. Ми пішли гуляти містом. Неподалік пам'ятнику Небесній сотні та Героям АТО Роман зупинив нас і попросив його почекати. Повернувся з квітами, роздав нам по букету і один залишив собі. Сказав, що не можна просто пройти повз і не вшанувати пам'ять загиблих Героїв!

«Після загибелі брата все змінилося в нашому житті»

— Де застало брата російське вторгнення 24 лютого? Що вам відомо про обставини загибелі Романа?

— Цей день він зустрів на Донеччині. При кожній можливості телефонував рідним й заспокоював. Ми зідзвонювались, проте брат ніколи не показував, що йому важко, завжди усміхався… Той страшний бій з переважаючими силами армії рф відбувся 14 квітня біля населеного пункту Довгеньке Ізюмського району Харківської області. Попри високий рівень загрози, Роман не відступив з позиції. Він до останнього проводив спостереження за переміщенням ворожих сил та надавав своєчасну інформацію до штабу батальйону. В ході бою, прикриваючи відхід побратимів, Рома віддав найцінніше — власне життя. Давши команду підпорядкованому особливому складу про відхід, запобіг гибелі товаришів. Стримуючи противника, отримав поранення, несумісні з життям…

— Знаю, що ви із братом були ще й затятими вболівальниками місцевої команди із футболу й дещо з того, що нагадує про це, ви відвезли на могилу Романа.

— Так, брат любив футбол і ми ходили з ним на матчі вінницької «Ниви». Були дуже активними вболівальниками, підтримували «своїх», шарфики завжди на нас були. Одного разу пішли на матч з двоюрідною сестрою без Роми, бо він ніс службу в зоні АТО. Купили йому як сувенір кульку з логотипом. Але коли Рома повернувся з передової, я забула про ту повітряну кульку, а незадовго до його смерті перебирала речі і знайшла. Хотіла віддати, як приїде, але не встигла… Кульку ту я надула і поставила на його свіжій могилі…

— Не так давно ваша мама Марія наважилась на досить непросте рішення — на честь свого сина вона зробила татуювання на руці з іменем сина. Як це сталось?

— Можливо, для когось це не новина, бо в наш час для більшості молоді тату — це звичайна прикраса на тілі, ознака стилю, моди, якесь самовираження особистості чи ще щось… Але це не про нашу маму… Я і Рома завжди хотіли тату. Він на руці, я — на потилиці. Але тільки мама почула наші з ним розмови, одразу категорично сказала, що ніколи цього не буде, поки вона жива і поки ми живемо з нею. От коли, мовляв, у нас будуть свої сім’ї, діти, тоді ми можемо робити що завгодно, а так — ніяких розмов про тату і крапка! А нещодавно пішла і зробила! І це було її усвідомлене рішення! Я допомагала у виборі ескізу. До майстра мама взяла кардіограму Романа, її перенесли на тіло, а наприкінці — пряма лінія, зупинка серця.

— Після загибелі брата, все змінилося в нашому житті і в нашому світогляді, — зізнається Віта. — Я підтримую її рішення щодо тату. Мама — зробить усе для своїх дітей!

Вічна пам'ять тобі, Романе…

(вірш-присвята Роману Балабі)

Кричав Роман:
- Біжіть, я прикриваю!
Рука поранена до крові, не болить.
- Сьогодні, я один іду
до раю, за мене катів бийте і живіть!

Так рано не збирався помирати.
Жити хотів він всім смертям на зло.
Та хлопців залишився рятувати,
щоб материнських менше сліз було.

Рука поранена, але тримає зброю.
Тримався. До останнього стріляв.
Пішов Роман до Господа Героєм,
та побратимів своїх врятував…

Війна вона така, жалю немає.
Не розуміє, що вбивати гріх.
Синів в нас молодими забирає
і не питає, як ми тут без них.

Всі ріки переповнені сльозами.
Душа — вона щодня більше болить.
Роман тепер у спогади до мами,
із неба, білим Ангелом летить.

Автор Соломія Українець

Читайте також: «Я чекаю на тебе завжди, синочку»: сповідь матері «азовця"-парамедика, який загинув, рятуючи поранених побратимів