«Будинок піднявся у повітря й почав на нас падати»: військкор Євгенія Китаїва про роботу на фронті

— Євгенія, вже рік, як точиться велика війна. Як за цей час змінилися ваші відчуття?

— Для мене війна почалася не рік тому, а ще задовго, коли я як військовий кореспондент почала їздити на схід України. Перед повномасштабним вторгненням дійсно було очікування чогось. Однак я сподівалася, що від масштабних боїв не буде страждати вся територія України. Але… Не склалося. За цей рік змінився формат моєї роботи — немає ніякого відчуття безпеки, бо немає вже тилу. Психологічно та емоційно стало працювати важче. Тому що інтенсивність бою велика, фронт змінюється. А міста, де раніше ми почувалися у безпеці, стали найгарячішими.

— Багато хто з військкорів згадує, яким красивим колись був Бахмут.

— Ми також раніше жили саме там, коли їздили у відрядження на схід. Винаймали один і той же готель — його зараз вже розбомбили. Бахмут — це місто з серцем, яке зараз просто розбите. Там дуже гарні парки та надзвичайно затишно. Але все це змінилося.

— Як давно ви були в Бахмуті?

— Три тижні тому. Декілька днів я працювала в Бахмуті. З іноземними волонтерами ми їздили в частину міста, яка знаходиться за річкою Бахмуткою. Саме там ведуться бої. Мости всі були зруйновані. Військові в різних місцях встановлюють понтонні переправи, й волонтери їздять по них. Це була дуже важка емоційно поїздка. Саме тоді з нами працювали двоє іноземних волонтерів. Один з них, Кріс Перрі, наступного дня після нашої поїздки був вбитий у Соледарі. Його останній робочий день був саме з нами. Пам’ятаю, як боліла в нього душа за людей, що залишалися у Бахмуті.

— Що змушує їх залишатись?

— Серед них є маленький відсоток тих, хто чекає «російський мир». Інші просто звикли до того, що майже рік живуть у підвалах. Вони не знають, що відбувається навколо, відірвані від інформації, у них наче «зламане» світосприйняття. Ще наприкінці грудня я бачила на вулицях Бахмута дітей. Зараз їх немає. Але це може бути тому, що дорослі просто ховають їх у підвалах.

Читайте також: «Літні люди помирали в підвалі від задухи»: військкор Алла Хоцянівська про жахіття окупації

— Яким було ваше 24-те лютого?

— До повномасштабного вторгнення я була ведучою новин у нас на каналі. Відпрацьовувала, а потім на два тижні їхала на схід. Поверталась і знову сідала у кадр. 24-го лютого 2022 року був мій робочий день. Пам’ятаю, як о п’ятій ранку мені подзвонила редакторка й сказала: «Женю, Бровари бомблять». Рюкзак у мене вже був зібраний. Я просто взяла його й вирушила на канал. На той момент я жила на Позняках. Викликати таксі вже можливості не було, в метро була величезна кількість людей. Я пішки перейшла через міст, і на машині мене підібрав шеф-редактор. О восьмій ранку я заскочила в гримерку, а о дев’ятій сіла в ефір. Новини в той день йшли без перестану.

— Що ви тоді відчували?

— Я точно не боялася. Я хвилювалася за свою родину — батьків, сестру, племінника. Не розуміла, наскільки масштабно попре росія. Пам’ятаю, як після дев’ятої години ранку, коли йшов якийсь сюжет, продюсер «у вухо» мені каже: «Женя, вибухи дуже близько. Наші всі побігли в укриття. Що ми робимо?» Я кажу: «Лесю, ми лишаємось, у нас новини!» Ми спустилися в бомбосховище десь вже в середині дня, коли йшли сильні бої у Гостомелі.

В першу ніч після початку вторгнення я поїхала додому. Пам’ятаю, мені не спалося, я вийшла на балкон, була десь третя година ночі. І саме в цей момент у будинок поруч влучила ракета. Разом з сусідами побігла до підвалу. Зранку піднялась у квартиру, зібрала речі та більше не поверталася. Пару тижнів я жила на каналі. Пропрацювала в кадрі перші чотири дні й сказала, що я військовий кореспондент і повинна висвітлювати події.

— Що було у той час з вашими рідними?

— Знаєте, за цей рік великої війни найстрашнішою для мене була ситуація, коли мої батьки опинилися в тилу ворога. Вони живуть у Чернігівський області. Кацапи були в їхньому місті, але не затрималися, бо йшли брати Київ. Це був місяць, коли я не могла поїхати до батьків чи вони до мене, бо саме там проходила лінія фронту. А потім кацапи пішли назад і були вже дуже злими. Оце було страшно. Вони розстрілювали усе навкруги — людей, будинки. Але Бог зберіг мою сім’ю. Не вцілів лише будинок мого діда в селі.

Читайте також: «Виводили чоловіків на вулицю, роздягали та дивилися татуювання»: військкор Ольга Калиновська про тих, хто пройшов окупацію

«Я відчуваю, що перемога близько»

— Якою була ваша перша поїздка на фронт під час повномасштабного вторгнення?

— Це була Миколаївщина. Потім Запоріжжя, Донеччина й Луганщина. Тяжка ситуація була у населеному пункті Грубівка — нині він окупований. Це були складні зйомки. Ми приїхали на інтерв’ю, поговорили з хлопцями, вийшли на перекур і… прилетіла ракета. Вона була якась надзвукова, бо ми не чули нічого. Лише будинок, від якого ми стояли на відстані 10 метрів, піднявся у повітря й просто почав на нас падати. Уламки розліталися всюди. Ми сховалися у якомусь підвалі, але бійці сказали, щоб ми швидко поїхали. Через деякий час, коли ми здзвонилися, хлопці розповіли, що в будинок прилетіла ще одна ракета та під завалами залишились наші військові. Іншим довелося терміново евакуюватись. Часом я думаю: щойно звільнять Грубівку, я поїду розбирати той будинок.

— Мабуть, на війні починаєш вірити в долю.

— Однозначно вона є! Бо пояснень деяких речей просто немає. Ще мені дуже допомагає інтуїція. Моя операторка Ганка Кудрявцева навіть каже іноді: «Ну, шо там каже твоя циганська інтуїція?» У мене дійсно частково є ромська кров.

— Вас захищають написи «преса» під час роботи на фронті?

— Я зняла ці написи від усюди ще на початку літа. Просто почала відчувати, що вони мені не допомагають, а місцеві жителі можуть реагувати навіть ворожо. До того ж я знаю, якщо кацапський снайпер побачить в оптику слово «преса», його нічого не зупинить від пострілу.

— Ваш творчий дует з операторкою Ганкою Кудрявцевою чи не найвідоміший серед військових кореспондентів. Як ви знайшли одна одну?

— Ми працюємо разом вже шість років. На фронті є багато тележурналісток, але у них оператори чоловіки. Тільки ми з Ганкою єдина група, де дві дівчини. Але мені страшенно з нею комфортно. Я починала свої поїздки на фронт з хлопцями. Придивлялася, шукала оператора — надійного партнера. Але рівень відповідальності, спрацьованості вийшов тільки з Ганкою. Я навіть не кажу їй, що треба знімати, — вона розуміє сама та робить дуже емоційні відео. Мені дійсно пощастило.

— Це була Ганкина ідея зробити благодійний календар «Без цензури», в якому знялися оголені журналістки «5 каналу»?

— Так. Ідея зародилася в курилці на каналі. Зібралися я, Ганка й наша шеф-редакторка Іра Герасимова. Поки я дивилася в телефон, дівчата щось жваво обговорювали. Потім розповіли мені. Я лише сказала: «Дівчата, ми з вами на таке нарвемось…» На що мені відповіли: «Якщо це допоможе на фронті, то яка різниця?» Все організувалося дуже швидко — фотограф, моделі, знімки. Бажаючих знятися було навіть більше, ніж 12 місяців! Я рада, що ми це зробили й не побоялися. Пам’ятаю, як написала повідомлення Валерію Залужному з проханням підписати календар. Він одразу ж відреагував: «Приходьте завтра о 9 ранку». Спочатку ми мріяли зібрати мільйон гривень, потім перевалило за два мільйони! Нам вдалося це зробити.

Читайте також: «Не скажу, де і коли»: Дмитро Комаров показав «Центр прийняття рішень»

— Що з початком великої війни пішло від вас назавжди?

— Знаєте, я не хочу обмежувати себе ні в чому. Я точно стала ще більш життєрадісною. Більше помічаю якісь деталі, насолоджуюсь абсолютно дрібними речами. Намагаюся жити моментами — раніше такого не було. Життя стало простішим. Зрозуміло, що є психологічні зміни, але працювати над ними вже будемо після війни. Дуже важливо тримати в тонусі свій психологічний стан, вміти переключитися. Це важко, але я примушую себе. Щоб працювати далі, не вигоріти, не впасти в депресію, дочекатися перемоги.

— Скоро, гадаєте, це відбудеться?

— Ніхто не може цього знати. Відбуваються глобально-геополітичні переломи, перебудовується світ. Але я відчуваю, що перемога близько. І вона точно буде наша!

Нещодавно один з найвідоміших українських військових кореспондентів Андрій Цаплієнко розповів в інтерв'ю «ФАКТАМ» про своє поранення, розставання з родиною та плани на день перемоги.

Проект «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.