«Ми зараз робимо росії велику послугу — вичищаємо її генетичний непотріб», — актор Яків Ткаченко

— Якове, те, що ви одразу після вторгнення пішли в тероборону, зрозуміло. Але чому залишися в батальйоні, коли стало ясно, що до вашого рідного Дніпра окупанти вже не дійдуть? Бо знаю, що у таких, як ви, був вибір — повернутись до своїх цивільних професій або потрапити на фронт.

— Дійсно, ми тоді могли обирати, що робити далі. Командири постійно ставили нам подібні запитання. Думав так: якщо вже потрапив сюди, значить, я на своєму місці, та якщо держава витратила на мене та на мою підготовку стільки коштів і часу, то я маю якось це «відпрацьовувати». Ніколи не зміг би сказати: «Ну, все якось стабілізувалося, далі можете й без мене обійтися». Хоча деякі зробили так. Але я нікого не засуджую. Це їхній вибір, і я його поважаю.

— До тероборони йшли люди абсолютно різних професій і соціального становища.

— Нам завжди було дивно, що ми згодом змогли потоваришувати й стати чимось єдиним. Напевно, у звичайному мирному житті навіть ніколи б і не зустрілися. Були й вчителі, й колишні бізнесмени, й будівельники, й безробітні, й навіть кілька акторів. Але не професійних, а аматорських театрів. Тому я через деякий час став своєрідною знаменитістю — батальйон пишався тим, що в його складі служить професійний актор, якого знають у країні. Мені й позивний дали відповідний. Хлопці одразу сказали: «Що тобі думати? Ти ж артист!» Так воно й закріпилося.

Читайте також: «Стріляти в людину дуже складно», — актор Олександр Охріцький про особливості фронтового життя

— Якими були враження, коли ви потрапили під перший обстріл і взагалі попали на «нуль»?

— Ми ж не одразу опинилися на «нулі», лише десь через пів року. До цього часу вже отримав якісь знання та навички.

Все відбувалося дуже сумбурно. Ми довго готувалися й чекали вирушення на фронт. В якийсь момент навіть «перегоріли». Були думки, що займаємось непотрібними речами, а на передовій могли б щось корисне робити. Але в результаті так швидко туди потрапили, що перші дні на позиціях просто пристосовувались існувати там.

До нас там стояла бригада ЗСУ. Коли вони вирушили в тил, ми залишилися самі, майже не знаючи, де тут чиї позиції та що нам взагалі треба робити. Знали, що маємо працювати як легка піхота, але досвіду не було.

А реакції траплялися вже потім, після перших серйозних обстрілів та зіткнень з диверсійними групами. Швидко прийшло усвідомлення того, що ти можеш у будь-яку мить вмерти. Але це не було проблемою, бо ми йшли туди, знаючи, що можемо загинути.

В перший період навчалися й набували саме бойового досвіду. Щодо якогось аналізу пережитого, там на це просто немає часу. Ти просто дієш по ситуації.

— Вам самому не було дивно, наскільки миттєво змінився ваш світогляд, наскільки швидко ви, людина мирної професії, опанували військову справу?

— Ще коли ми тільки готувалися, хлопці більше дивувалися з того, як я швидко пристосовуюсь до нових умов. Однак мені було зрозуміло, чому так виходить. Наша професія побудована на тому, що актор на знімальному майданчику або на сцені театру живе в запропонованих обставинах життям іншої людини. Я ці обставини усвідомив, прийняв і просто намагався природно реагувати на ситуацію. Завдяки цьому мені було досить легко. Мене навіть запитували: «А ти нічого не замовчуєш? Може, в тебе у минулому все ж таки був якийсь військовий досвід?»

— Проте певний досвід у вас є. У фільмі «Червоний» ви так фахово вправлялися з радянським автоматом, так чітко рухались під час стрільби, що збоку здавалося, що зі зброєю ви давно «на ти».

— До речі, саме в «Червоному» я вперше взяв у руки зброю. Навіть не стріляв до цього ніколи, хоча колись у школі ми розбирали-збирали автомати.

Тому саме під час тих зйомок у мене був перший досвід поводження зі зброєю. Зрозуміло, що стріляли ми тоді холостими патронами. Але з нами навіть каскадери попередньо не працювали. Мені сказали, що Хмара, так звали мого героя, вже досвідчений воїн, воював у лавах УПА і тому має діяти саме так. Але все одно це гра, яка зовсім не схожа не реальний бій.

Читайте також: Один батюшка нам сказав: «Хлопці, якщо ви принесете по парочці москалів, Господь вас благословить», — актор Роман Мацюта

— Зазвичай в кіно ви граєте суворих, сильних, безкомпромісних, інколи навіть жорстоких чоловіків. В реальному житті схожі на своїх героїв?

— Можливо, став таким вже в дорослому віці. В дитинстві, навпаки, був дуже сором’язливим хлопчиком. Інколи думаю, що в цю професію пішов, мабуть, тому, щоб змінитися внутрішньо. Чи схожий я зараз на своїх героїв? Вважаю, що так.

— Чи були на фронті моменти, коли ви пошкодували, що вирішили воювати?

— Був такий момент, коли після лікування у рідному місті й після відпустки через поранення я мав повертатися на передову. Стояв на вокзалі й думав: «Навіщо воно мені? Чи готовий я через все це знову пройти?» Бо там, м’яко кажучи, дуже важко й дуже боляче — і морально, і фізично. Знову проходити через все це не дуже хотілося.

На той момент в нашому батальйоні вже були втрати й усвідомлювати, що тебе також можуть вбити, як і побратимів, з якими ти ще вчора снідав-обідав, розмовляв, з якими ти пліч-о-пліч жив останній рік, дуже важко. Так що такий момент вагання був.

На війні бояться всі. Це природно. Але я себе пересилив і поїхав. На той момент вже обіймав посаду заступника командира взводу та знав, що хлопці чекають на мене.

Знаєте, у нас були люди, які від самого початку постійно казали, що вони нічого не бояться, що будуть нищити ворога без страху й жалю, але вони навіть не доїхали до «нуля» та дуже швидко «злилися». Зрозуміло, що чим більше людина так вихваляється, тим більше вона ховає за цими словами свій страх.

— Захищати Україну пішли найкращі представники нації. Це золотий фонд нашої країни. А проти нас зараз воюють колишні зеки, найманці, бомжі. За що помирають та отримають пораненя вони?

— Так воно і є. Проти нас зараз воює різний непотріб. Навіть якщо це кадрові російські частини. Я неодноразово казав хлопцям, що ми зараз росії робимо велику послугу — вичищаємо її генетичний непотріб своїми кращими силами. Вони воюють за гроші — це факт. Останні місяці проти нас стояла морська піхота Тихоокеанського флоту. Коли ми брали їх у полон, то питали, чого вони звідти приперлись до нас, що вони тут забули? Виявилося, що вони їдуть сюди вбивати нас за гроші. А ми, коли йшли в тероборону, навіть не думали, чи взагалі нам будуть щось платити. Навпаки, все необхідне збирали своїми силами та за свої кошти.

Читайте також: «Бабуся просила меду: «У кімнаті чотири дні лежить мій покійний чоловік, хочу солодкого, щоб той запах перебити»: розповідь відомого актора про волонтерство

— Тобто про «звільнення України від нацистів і фашистів» у росіян вже мова не йде?

— Звісно, що ні. Можливо, вояки з так званих «ДНР» та «ЛНР» ще вважають, що воюють з «укрофашистами», бо їх постійно «накачували» ці роки, а більшість росіян воює за гроші.

Та які ми «укрофашисти»? В нашому батальйоні представники багатьох національностей. На початку формування бригади багато хто розмовляв російською. Але потім потроху почали спілкуватися українською. Це природно, тому що на «нулі» ідентифікація «свій-чужий» проходить легше.

В нашому взводі є пара хлопців, які принципово заявляють: «Я буду говорить на русском». Їм просто соромно, що вони будуть запинатися, помилятися і це буде мати смішний вигляд.

— Як у творчої людини не можу не запитати про плани на майбутнє.

— Буквально через два дні після того, як я повернувся до Дніпра, прийшло декілька повідомлень. Мене дуже обережно запитали: «Ми бачили інформацію, що ви вже не воюєте, то чи можна вам надсилати запрошення на проби, на участь у зйомках?» Я відповідав: «Звісно, буду радий повернутися до професії». І от зараз я вже в Києві — затвердили на роль у новому серіалі режисера Аркадія Непиталюка, у якого я свого часу знімався у фільмі «Припутні».

Поки займаюся гримом, костюмами, репетиціями. Але емоції позитивні. Нічого не втратив за той час, коли воював. Навпаки, тільки здобув. До речі, колеги ставляться дуже добре, бо всі розуміють, звідки я приїхав. Що «потрапив з корабля на бал». За це їм дяка велика. Бо не встиг ще до кінця адаптуватися.

У мене не було жодних роздумів або вагань, чим буду займатися далі. Коли відправляли у запас, начштабу сказав: «Ми впевнені, що ви будете ідеологічно бити ворога так само, як і тут, на фронті». Відповів: «Авжеж!». Вважаю, що ця зброя не менш важлива, ніж автомат або кулемет, який ти тримаєш у руках на «нулі».

Читайте також: «Ми зараз воюємо з біосміттям», — киянин Костянтин Хімчак