«В камерах знаходили тексти „Катюші“, яку в’язнів змушували співати»: репортерка Вікторія Стрельцова про роботу у прифронтовому Харкові

— Віко, які у вас зараз відчуття, коли велика війна триває вже тринадцять місяців?

— Зараз відчуття трохи інакші, ніж ті, що були у лютому 2022 року. Як не страшно звучить, але війна стала майже рутиною. Це такі нові реалії життя. Коли чую вибухи, у мене вже нічого не смикається. Звісно, це погано, але багато хто вже звик жити під обстрілами.

— Хоча самі військові кажуть, що ніколи не можна губити страх.

— Це правда. І коли небезпека у Харкові була дуже близько, починаючи з травня минулого року, я для себе взяла за правило: якщо перестаю «смикатися» від вибухів, треба хоча б на пару днів виїхати у спокійніше місце. Щоб відчути, що є інше життя й саме воно нормальне. І коли поверталась, то й страх повертався. Це, мабуть, рятувало мені життя у багатьох випадках.

— Чи була думка взагалі поїхати з Харкова?

— Я й виїхала з Харкова 24 лютого 2022 року, але не дуже далеко. Повернулася у травні, коли русню відігнали на кілометрів 20 від міста. Але й тоді було гаряче.

— Яким було ваше 24 лютого?

— Ми з чоловіком тоді жили на Північній Салтівці. Звичайно, до цього я знімала сюжети про те, як треба готуватися до війни, що робити. Але якось ставилася до цього, ніби це не може бути зі мною. І коли це насправді трапилось, то був наче шок! Ми жили на дев’ятому поверсі, й вночі я прокинулася від вибухів. Вікна дрижали, а за вікном була заграва. Перше почуття — паніка. Я навіть не відразу зрозуміла, що трапилось. Була думка, що хтось запустив салют. Потягнулася до телефону й побачила там купу сповіщень про те, що почалася війна. Розбудила чоловіка зі словами: «Прокидайся, почалося…» Дуже складно було привести до ладу думки. Я не знала, що збирати. «Врятував» дзвінок з каналу. Кажу: «Нас бомблять, я не знаю, що робити!» — і починаю ревіти, захлинаючись. Мені редактор спокійним голосом відповів: «Опануй себе, почалася війна. Треба працювати…» І, знаєте, ця фраза якось на мене вплинула відразу. Я заспокоїлась і за ці 13 місяців у мене не було ні сльозинки.

Читайте також: «Витягнув бійця з лінії вогню за бронежилет»: у Бахмуті загинув телеоператор, який пішов добровольцем на війну

— Куди ви поїхали того дня?

— Ми з чоловіком зібрали документи, взяли ноутбуки, кота, сіли в машину та поїхали в центр міста. Жодних речей не брали, бо вирішили, що незабаром повернемось. По місту вже були перші прильоти, я почала працювати. До вечора включалась в «Марафон», час від часу ховаючись у метро, бо весь час бухало. А ввечері вирішили поїхати до батьків чоловіка у селище Золочів. Це було не дуже вдале рішення. Два тижні ми просиділи у спокої, а потім почалося справжнє пекло. День народження чоловіка ми святкували в погребі. У нас тоді вже було мало їжі — почався шалений дефіцит продуктів, гігієнічних товарів. Але весь час ми вважали, що ось-ось стихне. Мої батьки наполягли, щоб ми переїхали до них у Дніпропетровську область. Я провела там два місяці, але не могла сидіти без діла. Під кінець травня ми повернулися до Харкова.

— Що сталося з вашою квартирою?

— Ми розуміли, що туди вже не варто повертатися. Це була орендована квартира. В будинку вже були вибиті вікна, до нашої квартири залетіла каменюка. Ми зайшли тільки зібрати речі й переїхали в інший район. Але безпечних районів в Харкові немає. Пам’ятаю, як потрапили під масований артилерійський обстріл «Піонами». Був прильот в наш будинок, але в інший під’їзд. Ми з чоловіком сиділи у ванні, а воно все бухкало, світло мигало. Це продовжувалось досить довго. До речі, це був єдиний раз, коли я не пішла знімати наслідки прильоту. Було дуже страшно.

— Коли ви повернулися у травні, як змінилося місто?

— Я в’їжджала у Харків з «роззявленим ротом». Місто було потрощене. Я бачила по відео, що відбувалося, але це зовсім інше, коли все бачиш на власні очі. Кав’ярні, куди я ходила майже кожного дня, вже не було. Обладміністрація розтрощена. На вулиці було дуже мало людей. Наче якесь вимерле місто. Зараз ситуація зовсім інакша: люди повернулися, затори на дорогах. Дуже багато тих, хто у спілкуванні перейшов на українську мову. Хоча до цього Харків у більшості розмовляв російською.

— Ви, буває, виїжджаєте працювати дуже близько до лінії фронту…

— Нещодавно були у Куп’янському районі на евакуації мирного населення. Нам пощастило — прильоти в той день були досить далеко. Ми були з волонтерами у селі Петропавлівка. Їхали за адресою, де жила літня жінка з матір’ю, але вона не погодилася на виїзд. Сказала: «Я нікуди не поїду. Це моя хата…» Довго її вмовляли. Волонтери збираються знову за ними приїхати.

— Яка історія останнім часом вразила вас найбільше?

— Це було у Куп’янську. Ми приїхали знімати катівню, яку росіяни облаштували у приміщенні поліції. Те, що побачили всередині, вразило: протигази, дроти, сліди життєдіяльності людей. Людей там утримували досить довго за їхню проукраїнську позицію. В камерах ми знайшли листівки з текстом пісні «Катюша», яку в’язнів змушували вчити. На жаль, таких катівень багато у звільнених містах. Пам’ятаю, ми були у вересні у звільненій Балаклії. Познайомились з чоловіком, який був у катівні, його катували струмом. Питаємо: «Чого від вас хотіли?» Ніхто толком не знає. Їх просто катували.

Читайте також: «Виводили чоловіків на вулицю, роздягали та дивилися татуювання»: військкор Ольга Калиновська про тих, хто пройшов окупацію

— Війна змінила вас?

— Можливо, я стала цинічною та беземоційною. Бо, коли бачиш трагедії людей, важко не переживати їх самій. Перші сюжети, що я знімала про «прильоти», були зі сльозами, горем людей. Це, звісно, емоційно впливає. Перший місяць я думала лише про своїх героїв. Постійно була в собі, замкнена. Колега мені сказала: «Радій тому, що маєш». Тоді додався цинізм. Тому що інакше я просто не змогла б далі працювати.

Читайте також: «Літні люди помирали в підвалі від задухи»: військкор Алла Хоцянівська про жахіття окупації

— Пам'ятаєте дні минулого року, коли почали звільняти від ворога Харківщину?

— Знаєте, я тоді «боялася моргнути», щоб не пропустити наступне село. Дійсно, то була ейфорія. Пам’ятаю ранок, коли читаю, що звільнили село Козача Лопань. Потім Циркуни… Я одразу зателефонувала мамі. Такі емоції! Кілька тижнів у той час я з колегами з інших каналів виїжджала з Харкова о шостій ранку й поверталась десь о десятій вечора. Мені хотілося відзняти кожен клаптик місцевості, яку звільнили наші воїни.

— Які зараз настрої у хлопців на фронті?

— Ми нещодавно спілкувалися з військовими. Ніхто з них не каже, що стомлений. Навіть ті, хто був у Бахмуті. Навіть шуткують: «Ну шо, надавали їм прочухана…» Ніхто про «пекло» не говорить. Та й взагалі, за час великої війни я жодного разу не бачила у військових «занепадного» настрою.

— Вже вирішили, що будете робити, коли прийде наша Перемога?

— До війни ми хотіли купити будиночок у селі Циркуни, яке росіяни розбомбили. Тепер думаємо, де будемо купувати. Хочеться чогось свого. І тільки на Харківщині. Моєму татові пообіцяли онуків. Він зараз служить на фронті, на Запорізькому напрямку, і це його головна мотивація. Я кажу: «Тату, з тебе Перемога, з нас — онуки!»

Проєкт «Репортери на війні» створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше військова кореспондентка «5 каналу» Євгенія Китаїва розповіла «ФАКТАМ» про роботу на фронті.

На фото у заголовку: Вид на Салтівку, яка найбільше постраждала від російських обстрілів