«Щоб тато і всі воїни повернулись живими з фронту»: другокласниця відрізала і продала коси, а виручені 5000 гривень віддала ЗСУ

Чоловік пішов на фронт, а ми, щоб не зійти з розуму через переживання, взялись волонтерити

- Після повномасштабного вторгнення ми з доньками десь три тижні знаходились у Житомирі. Чоловік, який раніше не мав жодного відношення до армії, 25 лютого разом із двоюрідним братом пішли до військкомату добровольцями й захищають Україну зі зброєю в руках, — розповіла «ФАКТАМ» мама дівчинки Вікторія Супрун. — Щоб не зійти, як то кажуть, з розуму через переживання за все, що відбувалось навколо, я з однодумцями при місцевій Михайлівській церкві та за підтримки отця Богдана взялись волонтерити. Починали від кількох бутербродів й дійшли до тисячі. Ми домовлялись про гуманітарну допомогу, передавали ліки, одяг, продукти на передову. Мої донечки були поруч і при кожній повітряній тривозі ховались в укриття.

Знаєте, волонтерська діяльність відволікла від сумних думок. Хтось постійно сидів у новинах, а в мене не було на це часу. Закотивши рукава, я разом із іншими працювала на перемогу. Якщо буси із «гуманітаркою» приїжджали вночі, ми прокидались і бігли їх зустрічати. Лише одного разу, коли ми фасували ліки, десь неподалік так гупнуло, що затремтіли вікна. Вже потім дізнались, що окупанти поцілили у місцевий ліцей № 25, зруйнувавши його. Ми були близько біля нього. Потім прийшло усвідомлення, що це було небезпечно. Але дякувати Богу, ми вбереглись. Й коли стався черговий ракетний обстріл Житомира, ось тоді моя нервова система не витримала, ми з чоловіком прийняли рішення, що везу донечок до Польщі заради їхньої безпеки.

Читайте також: «Коли собака, якого ти обіймав, розлітається на шматки, перестаєш думати, що війна несправжня»: історія 17-річного сироти з Лисичанська

— Чим там займались і як довго знаходились?

- Пробули до червня. Там познайомились з місцевими волонтерами, збирали все, що могли — речі, побутову хімію, медикаменти, військовим — чай, каву, солодощі. Коли знаходились у Польщі, то там не дозволяли собі гаяти жодної неділі і працювали на підтримку України. Чи то дощ, чи сніг. Чітко розуміли, що поки країна у війні, а наш тато в окопах виборює мирне небо, то не можемо дозволити собі просто так сидіти — це неправильно. Для нас було принципово, щоб доньки Злата та Зоряна навчались саме в українській школі, тому обрали дистанційний формат.

Я влаштувалась на роботу в піцерію, бо не знала, на скільки часу ми там затримаємось і чи вистачить коштів. Час від часу я була присутня на уроках дітей і була вражена до сліз. Той менталітет, розуміння наших дітей, підтримка викладачів — неоціненні. Вчителі починали урок зі слів, що зараз робота кожної дитини — це вчитись, щоб потім після перемоги допомагати відновлювати країну. Ми не відчували, що знаходимось в іншій країні чи щось недоотримуємо. Після повернення додому добрі справи продовжили. Пекли із дітками печиво, передавали військовим у лікарні. До нас доєднались інші батьки, вчителі. Кожен ящичок ми з любов'ю підписували, додавали листівки та малюнки. Це було щемливо до сліз. Воїни були вражені і не переставали дякувати. Домашні смаколики відправляли і на передову.

Читайте також: «Потрібно сховати дітей!»: директор інтернату під Херсоном зробив все можливе, щоб завадити окупантам вивезти маленьких українців до росії

«Написала чоловіку про вчинок Зоряни, його аж розпирала гордість за її свідомість»

— Свій внесок у перемогу зробила й ваша молодша донечка Зоряна. Розкажіть, як вона наважилась на це? Чи не відмовляли її?

- Дійсно, у донечки завжди були довгі коси, для її зросту — нижче сідниць. В кінці минулого року Зоряна вперше заявила мені, що хоче змінити зачіску. Раніше ми продавали волосся старшої доньки, коли вона теж наважилась його обрізати, тому вирішила поцікавитись цінами. Знайшла покупців, обговорили всі деталі й назвали у нашому місті перукарів-партнерів. Я сказала Зоряні про домовленість, але рішення приймає вона. Донечка трішки вагалась, проте потім ствердно заявила, що готова. За довжину волосся 43 сантиметри та вагою понад 100 грамів нам заплатити 5250 гривень. Зоряна сказала, що 250 гривень залишить собі на солодощі, а 5000 віддає на потреби ЗСУ у фонд Сергія Притули. Цей вчинок мене неабияк вразив. Написала чоловіку, його аж розпирала гордість за свідомість Зорянки.

Але й старша Злата у свої 13 років має власну банківську картку і я знаю, що вона теж неодноразово надсилала туди кошти. Восени я відвідувала тренінги, які проводить Центр готовності цивільних у Житомирі. Це один із проєктів фонду Сергія Притули, що реалізується у різних регіонах. То ж завдяки колегам й вирішила організувати зустріч із відомим українцем. 22 лютого ми побачились у Житомирі і передали кошти особисто. Радості та гордості не було меж! Чому ми вирішили саме зустрітись із Сергієм Притулою? Щоб показати, що бар'єри є тільки в нас у голові, що всі люди в першу чергу, й що ми від маленької Зорянки до такого потужного волонтера, як Сергій, йдемо разом до перемоги. Щоб допомагати своїй державі, не завжди потрібно багато коштів. Головне — бажання та свідома позиція у будь-якому віці.

— Донька звикла до нової зачіски?

- Так. Коли коси були довгими, любили її заплітати, то відразу їй бракували колосків-косичок. Але тепер каже, що каре — це теж круто. Жартує, що коси — то не зуби, ще відростуть. Ба більше, донька заявила, що буде ще відрощувати коси. А на що, поки у роздумах.

— Про що мріє Зорянка?

- Однозначно про перемогу, щоб тато і всі наші воїни повернулись живими з фронту. І її шалена мрія — поїхати на море всією родиною. І не за кордон, а до Криму. Донька народилась вже після його анексії, старшу у 2013 році ще встигли туди звозити. А ось перед меншою маємо такий «борг», який, впевнена, виконаємо найближчим часом.

Нагадаємо історію стронгмена з Бердянська, якому підкорився світовий рекорд: «Коли почалася війна, я зняв протез, щоб бути собою».