«Кожні п’ять днів у мене була істерика»: Неля Шовкопляс про випробування останнього року

«Мені сказали: забирай дітей та їдь»

— Неля, ви були з тих, хто готувався до війни?

- Ні, не готувалась — не знаю, на щастя чи на жаль. Хтось може назвати це інфантильністю, але я до останнього не хотіла вірити, що так трапиться. Навіть коли про війну говорили всі, я відторгала цю думку. Хоча чоловік мені постійно говорив: «Збери тривожну валізку». Але мене настільки це дратувало, що не звертала уваги на його слова, не могла уявити, що таке може відбутися у 21 столітті, у Європі. А чоловік був напоготові — заправив повний бак бензину у машині, щоб ми за потреби могли одразу виїхати. Я ж в той день (24 лютого 2022) була на роботі, і коли почалися перші прильоти ракет, зателефонувала мамі, яка якраз була у нас в гостях, сказала, щоб вона зібрала синам рюкзаки з мінімумом речей.

Читайте також: «Своє звіряче нутро росіяни просто приховували»: журналіст-розслідувач Станіслав Ясинський про неминучість російсько-української війни

— Що було з вами в той день, 24 лютого 2022?

- Я цей день пам’ятаю похвилинно. Першою приїхала о п’ятій ранку в студію, все було зачинене, нікого з працівників крім мене, гримера і охорони не було. О 5.20 мені зателефонувала керівниця і повідомила, що почалась війна. Я була в якомусь ступорі. Почала телефонувати своєму колезі по ефіру «Сніданку з 1+1» Єгору Гордєєву, він якраз вже їхав на роботу, ведуча ТСН Марічка Падалко теж скоро мала бути. Продюсерка мені каже: «Можливо, зараз сама будеш вести прямий ефір». А потім, через хвилин 10, до мене додзвонився мій товариш, військовий, який сказав: «Неля, почалася війна. Якщо в тебе є можливість, забирай дітей і виїжджай. Краще, щоб вони цього не бачили». У мене, мабуть, тоді був шоковий стан. Коли ми після ефіру з ведучими вийшли на балкон десь годині о 8−9, бачили, як вже на Лівому березі з боку Броварів і з боку Вишгороду небо було чорним і чутно було звуки вибухів. Але все одно — ти це бачиш і чуєш, але не можеш повірити власним очам. Мозок тобі кричить: «Ні, це нереально»!

Пізніше писала чоловікові зі студії: «Забирай дітей, маму, котів і виїжджайте без мене, я залишаюся в Києві на роботі». А чоловік відповів що ні, без мене вони нікуди не поїдуть. І тільки о третій годині дня десь внутрішньо я вирішила, що треба вивезти дітей і поїхала додому збиратися. Склала свій рюкзак по мінімуму, бо сподівалася, що скоро повернуся в Київ працювати.

Ми дуже повільно рушили на захід країни, по кілька годин стояли в чергах, але ще встигли до початку тих страшних обстрілів Житомирської траси, коли виїхати було вже неможливо. Мої діти не злякалися. Ми сіли в машину, я їм кажу: «Діти, почалась війна і ми їдемо в подорож». В нас не було паніки. Десь 14 годин їхали спочатку до Хмельницького, там перепочили день у моєї подруги, а потім рушили далі у Львівську область. Дякуючи нашій глядачці, з якою ми ще до того потоваришували, а під час війни ще більше здружилися, вона нам знайшла житло. Я була там перші два місяці, а моя родина перебувала там до кінця весни.

— Як переживали перші місяці повномасштабної війни?

- Мабуть, так само як і всі. Був і шок, і якесь відторгнення — мозок не хотів сприймати, що це реальність. Постійно читала всі телеграм-канали, дивилась телемарафон новин, до якого долучився наш канал з перших днів. Моніторила, бо не могла уявити масштаб того, що реально відбувається.

Читайте також: «Третя дитина мене врятувала»: Світлана Тарабарова зізналася у тяжкій депресії

У цьому колективному інформаційному полі ти нікуди від війни не можеш подітися. Перший місяць була колосальна напруга. Кожні 5 днів у мене стабільно була істерика — це, мабуть, мій спосіб знімати напругу. Ходила до озера аби наодинці поплакати, а потім мене відпускало. Але багато було ще й поточних справ. Ми із сім’єю відносно швидко дісталися Львівщини і вирішили питання з житлом. А от величезна кількість моїх друзів, які їхали зі Слов’янська, з Краматорська, з мого рідного Барвінкового, з Харкова потребували допомоги. Тому перші три тижні у мене була логістична робота: допомагала з пошуком житла для них. От коли коло найближчих друзів виїхало за межі небезпечної зони, тоді я видихнула. Тоді ми вже почали жити своє буденне життя, ходити займатися волонтерською допомогою в тому населеному пункті, де жили. З одного боку, це фізичне навантаження, а з іншого — це мене розвантажувало і відволікало від тривожних думок. Навіть плетіння сіток для мене була як певна медитація.

— Ваше рідне місто Барвінкове довгий час було на лінії фронту. Як ваш дім, друзі дитинства?

- Десь 12 км не дійшли до нас росіяни. Наші хлопці їх зупинили в селищі Курулька. Барвінкове знаходиться в такому трикутнику — з одного боку Ізюм, з іншого — Слов’янськ. Вони окупували Ізюм, а далі наші хлопці їх заблокували. Російські війська хотіли проїхати через Барвінкове, тому там вщент зруйновані села, через які вони проходили. І їм залишалося тільки гатити артилерією по місту. Більше постраждала окраїна. Росіяни засівали дуже рясно касетними боєприпасами, не жаліли. Мій дім, слава богу, цілий, хоча біля нас прилітало. Звичайно, це не Бахмут і не Попасна, яку зрівняли із землею російські війська, але в нашому містечку більшість людей незаможні, тож відбудувати хату чи відремонтувати квартиру — потребує дуже великих зусиль. Не зрозуміло, куди повертатися багатьом людям. Але зараз вже поступово оживає місто.

«Мої діти грають у охоронця путіна»

— Як діти сприймають війну, про що питають Матвій і Тимофій?

- Тоді вони мало питали. Ми намагалися максимально їх відволікати, аби хлопці не концентрувалися на війні і не занурювалися в переживання. Було багато питань, коли ми вже повернулись. Тому що велика кількість їхніх друзів поїхала — в Німеччину, Польщу, хтось на Тернопільщини. «Мам, а чого Дані немає, а чого Артур не повертається? А чого Кіра в Польщі?» І коли ти їм пояснюєш, у них така злість з’являється, що вони не можуть повернутись до свого звичного дитячого життя, до своїх друзів. Діти, звичайно, між собою в школі обговорюють війну. А коли я сказала синам ще перед 24 лютого цього року, що, мабуть, нам прийдеться знов виїхати, бо тоді всі лякали повторним нападом росії, то діти навіть розплакалися. Мені здається, немає дитини в Україні, яку б так чи інакше не зачепила ця війна. Вже не буде так, як раніше. Діти інакше на все це дивляться.

— Мабуть, і ігри їхні змінилися?

- Пам’ятаю, як здивувалась, коли дізналась, що діти на вулиці зараз грають в охоронця путіна. Я питаю: «Нащо ви в таке граєте?», а син мені: «Мама, ти не розумієш. Спочатку ми прикинемось охоронцем путіна, а потім його завалимо».

Днями зайшли в супермаркет, купуємо продукти, а Тимофій: «Мам, ти ж бачила, тачка на вході в супермаркет стоїть, давай щось купимо, передамо нашим солдатам. А що?» Кажу: «Давай якісь крупи, цукор, може щось солоденького». Син пішов, набрав цілий пакет цукерок своїх улюблених, якісь вафлі і питає: «Мам, а їм кока-колу можна?» Тобто, в голові у дітей щось своє відбувається, щось вони там собі думають, як можуть допомогти ЗСУ. Пішов, склав все у возик, потім в охоронця питає: «А ви це солдатам точно передаєте? А можна тут на цукерках написати, що це від Тіми Шовкопляса?» Ми посміялися з Владом, моїм чоловіком, з цього. Нещодавно були в селі й сину подарували порожню кулю від автомата, без заряду — так тепер це найдорожчий його скарб. У Тіма зараз військова тематика — у нього і штани і кофта мають такі бути. І дома в нас цілий збройний магазин — дерев’яні, пластмасові, будь-які пістолети і автомати.

Читайте також: «Людей били струмом, залізними палицями та одягали на голову пакети»: військкор Дар’я Літовченко про роботу у звільненому Херсоні

— Як зараз почуваєтеся? Що допомагає триматися?

- Настрій йде якимись хвилями, гойдалками. Я все ж таки вважаю себе людиною, яка вміє працювати на довгі дистанції. Я — марафонець, але починаю видихуватись. І це при тому, що постійно працюю з психологом вже кілька років. І якщо мене так криє періодично, то що ж тоді з людьми, які ніколи не зверталися за психологічною допомогою? У мене бувають різні стани, буває така апатія, що взагалі нічого не хочеться. Хочеш просто лягти і нічого не робити. А буває навпаки — є сили, ресурс, піднесення. Розумію, що потрібно розподіляти рівномірно свої сили аби цю дистанцію ще довше продовжити. У мене така психіка, що у момент стресу я мобілізуюсь, можу довго на цих ресурсах щось робити.

А ще намагаюсь багато рухатись — надягаю навушники з улюбленою музикою і свої десять тисяч кроків в день ходжу. І в тяжкі моменти намагаюсь менше перебувати в інформпросторі, який мене давить. Навіть просто посидіти на природі — це наповнює і рятує мене. Розумію, що все частіше в себе занурююсь. Нещодавно були в селі на Полтавщині, у родичів чоловіка. В якийсь момент я сама пішла на річку, сіла на березі і дивилася, як заходить сонце.

— Про що мрієте після війни?

- Фактично кожного дня про це ми запитуємо в «Сніданку» у наших глядачів, гостей або героїв рубрик. А сама зараз не знаю навіть, що відповісти. З минулого року у мене наче зникли всі бажання. Не знаю, може це емоційне вигорання. Коли перед Новим роком писала в щоденник вдячності, то попри важкий рік у мене була купа речей, за які я можу подякувати. І це все нематеріальні речі. Сторінки 3 чи 4 списала — і це все про людей, яких я зустріла на своєму шляху, про події, з якими довелось стикнутися. Наприклад, на Львівщині у мене тепер є дві нові родини — це ті люди, які дали нам прихисток. Списки бажань взагалі не хочу писати. Я не розумію, що туди написати крім одного — перемоги України! За останній рік у мене пройшла глобальна переоцінка цінностей.

Раніше «ФАКТИ» писали, як Володимир Остапчук відреагував на ракетний удар по його рідній Умані: «Двір, який я знаю по сантиметрах».