«Колаборантка зі своїм коханцем, російським солдатом, викрала мою дитину і брехала, що Аліна сирота»: матір поїхала в росію і повернула доньку

— Як так сталося, що ви не змогли перешкодити Жені фактично викрасти вашу доньку?

— На той момент Аліна потрапила під вплив тієї дорослої жінки. Після спілкування з нею донька казала мені: «Мамо, мусимо всі разом їхати звідси, бо прийдуть українські солдати й будуть нас вбивати». Оце таке Женя вбивала в голову моїй дитині.

— Чим ця жінка аргументувала свої слова?

— Як я розумію, тим що, діти бігали до російських солдатів — ті час від часу чимось пригощали (солодощами тощо). Я пояснювала Аліні, що це не злочин — хоча б через те, що вона ще дитина. Я сварила її, втовкмачувала: «Доця, нас українська влада не чіпатиме, бо ми не проросійські, нічого в окупантів не брали». Але все ж донька повірила словам чужої людини. Женя підговорила Аліну до втечі фактично шахрайськими методами.

— Коли вони виїздили з села, ви про це не знали?

— На жаль, ні. Я тоді була вдома, якби мені стало відомо, що Аліна справді наважилась їхати, то зупинила б її. Як я потім дізналась, їх вивезли з села російські солдати. Для цього вони вкрали автівку у місцевого учителя. Це було увечері. Мій син бачив, як вони їхали, але він не помітив, що серед пасажирів машини його сестра. Незабаром він прийшов додому, спитав, де Аліна. Кажу: «У Жені». «Як у Жені?! Женя сіла в машину і поїхала з російськими солдатами». «Значить, Аліна з ними», — відповіла я сину. У мене почалася істерика.

Зранку я пішла до російського коменданта, поскаржилась, що напередодні увечері викрали мою доньку і вивезли її в невідомому напрямку. Ми з ним пішли до вчителя, який розповів, що двоє російських солдатів забрали в нього автівку. Навіщо вона їм, не сказали. Через день вчитель знайшов машину за селом зламаною. Виходить, солдати кинули її. Аліна потім розповіла мені, що вони гуртом пересіли на військову вантажівку «Урал». Дісталися на ньому до російського міста Краснодар. Врешті опинилися в селі в Мордовії, де Жені дали покинуту хату. Там вони всі й поселилися. Окрім своїх дітей і моєї доньки, Женя вивезла в росію своїх маму, сестру і племінницю (всі вони в машину не помістилися, певно, солдати вивозили їх декількома ходками. — Авт.).

— Скільки у Жені власних дітей?

— Зараз п’ятеро. Вона знову при надії — буде шоста дитина.

— Кажете, цій жінці допомагали окупанти. Вона була колаборанткою?

— Можна й так сказати — жила з російським солдатом. Готувала для нього їжу, прала його речі. До того ж задурила голову моїй донці брехливою російською пропагандою.

— Раз Женя жила з російським солдатом, то виходить, в неї немає чоловіка?

— Немає, всі діти від різних чоловіків — такий в неї спосіб життя.

«Женя, певно, вважала, що грошей, які вона отримує на Аліну замало, тому змусила мою доньку працювати в кафе»

— Як вам врешті вдалося розшукати доньку?

— Для пошуку наша сім’я використовувала всі можливі засоби, в тому числі Інтернет. Приєдналися й мої старші сини, які зараз живуть в Києві, — вони звернулися за допомогою до поліції. Але, як я вже сказала, цілих шість місяців жодних результатів наші зусилля не приносили. Аж раптом в «Фейсбуці» з’явилась Женіна сторінка. Моя старша донька написала їй. На щастя, Женя пішла на контакт, дала свій російський номер телефону. Згодом ми знайшли в «Фейсбуці» ще й Алінину сторінку.

— Тобто, до того ані Аліна, ані тітка Женя сторінок в соцмережах не мали. А як тільки вони їх завели, ви ці сторінки й виявили?

— Виходить, що саме так і сталося. Ми почали спілкуватися з ними (Аліною і Женею) телефоном, по «Месенджеру» та «Вайберу». Дочка казала, дуже шкодує, що повірила Жені та поїхала з нею в росію.

— Як Женя пояснила свій вчинок щодо вашої неповнолітньої доньки?

— Сказала, що від хорошої матері діти не тікають. Звинувачувала мене в тому, що я погано виховала доньку. Я їй відповіла: «Якби ти була нормальною, не забрала б мою дитину в росію, а повернула додому!»

— Під час проживання в Мордовії стосунки між Аліною і Женею були хороші, чи навпаки?

— Після оформлення тимчасового опікунства над Аліною, Женя почала поводитись з нею грубо, кричати й навіть бити. Вони стали сваритися. Женя, певно, вважала, що грошей, які вона отримує на Аліну замало, тому змусила мою доньку працювати вихідними в кафе — мити посуд, прибирати.

Аліна мені про все це повідомила. Я зв’язалась з Женею, сказала їй: «Яке ти маєш право посилати дитину на роботу? Вона що, твоя власність?!» — «Вона моя». — «Ні, не твоя. Я приїду й заберу її». — «Ви не приїдете, бо росіяни вас сюди не пустять». Я їй на це відповіла: «Якщо знадобиться, пішки прийду і поверну свою дитину!»

Читайте також: «Убили батьків, потім дарують кульки»: Андрій Бєдняков різко відреагував на заяву Бєлової про українського хлопчика з Маріуполя

Женя дуже не хотіла, щоб я спілкувалася і зустрілася з донькою. Навіть розбили її телефон! Перед цим в телефонній розмові з Аліною я сказала, що приїду за нею. «Мамо, може не будеш їхати, бо тут (в Мордовії) кажуть, що ця поїздка стане „білетом в один кінець“ — вони тебе звідси не випустять». Але заради порятунку своєї дитини я вирішила ризикнути. Знайшла організацію «Save Ukraine», яка займається поверненням з росії українських дітей, викрадених окупантами. Її співробітники організували й оплатили мою поїздку в Мордовії.

— Додам, що Женя здала Аліну в місцевий центр реабілітації (по суті державний притулок), коли дізналася, що за дівчинкою їде мама, — розказав «ФАКТАМ» виконавчий директор організації «Save Ukraine» Микола Кулеба. - Аліна благала Женю не робити цього. Але жінка все одно відправила її в притулок, бо дуже не хотіла (фактично боялась) зустрітися з мамою дівчинки.

«Поїздка тривала цілих два тижні»

— Як ви добирались до Мордовії? — знову ставлю запитання Світлані Поповій.

— Українські волонтери допомогли дістатися до Польщі. Там зустріли інші волонтери, які відправили в Брест, в якому на мене вже чекали білоруські волонтери. Вони посадили на літак (хоча я дуже боялась перельоту). В москві мене зустрів знову ж таки білоруський волонтер і ми з ним поїхали в Мордовію.

— Де ви зустрілися з Аліною?

— В реабілітаційному центрі (сиротинці), в який перед моїм приїздом її здала ота Женя.

— Якою вийшла зустріч: дуже емоційною чи донька почувалась трошки ніяково через те, що вчинила?

— Притулилась до мене. Думаю, вона побоювалась, що сваритиму.

— Ви зустрілися з колаборанткою Женею?

— Зустрілася з тою непутящою в останній день мого перебування в Мордовії. Я обов’язково мусила з нею побачитись, бо вона мала написати відмову від опікунства над моєю донькою і передати її мені. Виявилось, що в опікунській раді в Мордовії не знали, що в Аліни є мама — там вважали, що батьки загинули. Хто розповів цю неправду членам опікунської ради, думаю, ви розумієте.

Читайте також: Викрадених в Україні дітей росіяни продають педофілам та знімають в порно, — омбудсмен Дмитро Лубінець

— Хотіли тій особі зацідити по фізіономії?

— Ще і як хотіла! Але, ясна річ, стримала себе. До того ж на засіданні опікунської ради мене попросили не давати волі емоціям. Члени тієї ради пішли мені назустріч — допомогли повернути доньку. Якщо чесно, мене це здивувало. Вони дали адресу центру реабілітації, де знаходилась Аліна. А на засіданні ради докоряли Жені за те, що сказала неправду про її батьків. Вчителі в школі також були здивовані — питали Аліну: «Неужели у тебя есть мама?» «Да, есть и не только мама, но и сестры, братья».

В опікунській раді мені сказали, що я дуже вчасно приїхала. Бо якби Аліна місяць прожила в центрі реабілітації, то звідти могли відправити ще кудись (певно, віддали б російську родину) і я могла б її вже й не знайти.

Читайте також: Позбавлять батьківських прав: стало відомо про страшні плани росіян щодо викрадених дітей з Херсонщини

Коли я повернула собі Аліну, волонтер, який привіз мене з москви в Мордовію, доправив нас з донькою до Білорусі. Звідти ми з нею повертались в Україну через Польщу. Загалом в дорозі я була цілих два тижні. За цей час дві ночі практично не спала. Поїздка була дуже важкою — морально і фізично. Голова боліла, стрибав тиск. Але я все витерпіла заради дочки. Двадцять п’ятого квітня ми з нею нарешті повернулися додому.

— Аліна привезла документи, які отримала в росії, — каже юристка благодійного фонду «Save Ukraine» Мирослава Харченко. — В грудні Аліну змусили здати відбитки пальців. Це свідчення того, що готувалося надання їй громадянства росії. Якщо б мама не встигла забрати доньку, то Аліну вже дуже скоро змусили б прийняти російське громадянство, отримати паспорт рф.

— Розповім історію про іншу дівчинку з Херсонської області, яка, як і Аліна, втекла з дому, бо її переконали, що прийдуть не українські солдати, а американські та європейські злочинці, які будуть ґвалтувати дівчат та жінок, — говорить Микола Кулеба. — Дівчинка втекла не сама, а з місцевою дорослою жінкою, яка підговорила її це зробити. Росіяни помістили дитину в притулок в окупованому Криму. Бажання забрати її виявила багатодітна (10 дітей) родина, яка приїхала аж з Уссурійська (це на Далекому Сході). Дівчинка, зустрівшись з цими чоловіком і жінкою, набралася сміливості відмовитись їхати з ними. Але вісім інших українських дітей підкорилися і ця сім’я забрала їх з собою в Уссурійськ.

Мене часто запитують, чи стало легше повертати українських дітей на Батьківщину після рішення Міжнародного кримінального суду в Гаазі про арешт путіна та марії львової-бєлової? На жаль, стало ще важче. Попри заяви російських офіційних осіб про те, що вони ігнорують це рішення, називають його «нікчемним», ми можемо засвідчити, що насправді російська влада боїться Гааги. Тому ще більше перешкоджає поверненню українських дітей. Адже кожна дитина — це свідок і жертва воєнного злочину. Їхні свідчення допомагають нам формувати кейси для майбутніх вироків не тільки путіну та львовій-бєловій, але й російським посадовцям, які приймали й виконували злочинні рішення щодо українських дітей.

Читайте також: «Дві тисячі дітей, яких окупанти вивезли з Херсонщини до Криму, безслідно зникли», — Борис Бабін

Фото автора