«Він живий для нас. Я його провела на роботу, а мертвим не бачила»: через рік після удару по Охтирській ТЕЦ не можуть знайти всіх загиблих

— Зі своїм майбутнім чоловіком, уродженцем Башкортостану, я познайомилася в Україні. Сюди вінбув направлений на службу. Мав звання прапорщика, — розповіла «ФАКТАМ» Світлана Єлістратова. —  Після одруження народились наші син та дочка. Сергій був прекрасною людиною, й мені пощастило, що я його зустріла. Вдячна за кожен день 36 років нашого подружнього життя.

Часто я знаходила рецепти, а Сергій у вихідні готував. А як він онуків любив, і вони його. Останні роки я через стан здоров'я знаходилась вдома, доглядала за мамою. Сергій після того, як розформували його частину, влаштувався на ТЕЦ, що знаходилась недалеко від нашого будинку. Починав із помічника турбініста, потім старшим турбіністом і дійшов до старшого начальника зміни. Коли почалось повномасштабне вторгнення, багато його колег не змогли вийти на роботу, то ж чоловік часто їх заміняв. Він дуже старався, переживав за роботу. Щоб не ставалось, біг на ТЕЦ і допомагав, не зважаючи на те, що це був його вихідний.

Сергій не вірив, що буде війна. Не вірив, що країна, в якій він народився, зважиться на таке. Я навіть із родичами його не спілкуюсь. Все одно не зрозуміють. Хіба що, може, до них щось починає доходити…

— Ви планували покинути місто, адже Охтирка недалеко від російського кордону?

— Ви знаєте, ні. Чимало наших земляків дійсно виїхали, на нашій вулиці практично нікого не лишилось в перші дні. У Сергія не було думки кудись тікати. Він переживав за те, хто даватиме тепло людям, щоб діти не мерзли. Відданість своїй справі мене завжди вражала у ньому.

«Удар був настільки потужним, що від ТЕЦ мало що вціліло»

— Згадайте той страшний день, коли Сергій не повернувся з роботи.

— Як зараз пам’ятаю: 3 березня, Сергій стоїть коло дверей вранці, збирається на роботу. З ним син Саша, адже вони вдвох там працювали. Зібрала їм їжу, обійняла, перехрестила, бо від кінця лютого ТЕЦ вже кілька разів бомбили, але все обходилось. Чоловік йшов на добу чергувати, а син мав бути до 17:00, проте прийшов о другій дня. Дорогою ще зайшов на пару хвилин до тата. А о 16:30 я почула вибухи. Глянула у вікно — а там стовпи диму! У душі похололо, я зрозуміла, що сталось непоправне.

Ми з сином пішли туди. Удар був настільки потужним, що від самої ТЕЦ мало що вціліло. Вижити у тому пеклі працівникам було нереально. Нам повідомили, що окупанти скинули авіабомби у той момент, як мій чоловік з колегами бігли щось лагодити. Саша намагався знайти батька, але марно. Приміщення зруйноване, скрізь вирви. З п’яти осіб знайшли тіла тільки двох…

— Ті, хто втратили рідних чи близьких на війні, часто розповідають, що ще страшніше не мати можливості піти на могилу, виплакатись, принести квіти.

— Так… Сергія довго шукали. От тільки результатів не було. Рятувальники заявили, що нічого не знайшли навіть для ідентифікації. Хоча наче виявили рештки третього працівника, але поки що його родина чекає остаточного підтвердження ДНК.

На жаль, я досі не можу поховати свого Сергія. Мені пропонували поховати землю зі зруйнованої ТЕЦ, коли чоловік ще мав статус безвісти зниклого. Однак дочка заявила, що не зможе ходити на могилу, де нема тіла батька. В мене фотографія чоловіка стоїть в кімнаті, я весь час дивлюсь на нього, а він на мене. Сергій в моєму серці. Він живий для нас. Я його провела на роботу, а мертвим не бачила…

Незадовго до перших роковин трагедії у місті відкрили пам’ятний знак із портретами загиблих. Туди й ходимо, носимо квіти. Нещодавно суд визнав Сергія загиблим, бо цілком очевидно, що ми його вже не знайдемо. У рішенні суду йдеться, що Сергій помер від авіаудару рф, це вважається як нещасний випадок на підприємстві. Весь час спілкуюсь із родичами колег Сергія, адже всі ми переживаємо одне і теж горе.

— Чи сниться вам чоловік?

- Десь через три-чотири дні після трагедії він уві сні прийшов до мене. Й такий добрий, веселий. В мене тоді ще надія була на диво. Чомусь закралась думка, що Сергій просто сховався, його могло привалити й він втратив свідомість. Тепер він рідко приходить у мої сни. А я так хочу, щоб частіше, щоб хоч там мати можливість відчути його запах й тепло рук.

Кажуть, аби було легше пережити горе, необхідно частіше бувати серед людей. Я виходжу, але від того ще гірше. Сергія багато хто знав, діляться спогадами, й серце стискається. На жаль, молодша донька, яка наразі мешкає в Криму, так і не може приїхати в Охтирку й побувати на місці, де загинув тато. Але я впевнена, що скоро півострів буде наш. Тільки шкода, що Сергій цього не дочекався, він так про це мріяв…

Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що на війні загинув племінник ведучої «ТСН.Тиждень» Алли Мазур.

Читайте також: «Я повинен бути тут, що б не сталося»: під час обстрілу Херсона загинув відомий лікар, який урятував тисячі життів