Неожиданные открытия на кладбищах Киева: рассказ ученого
— У столиці та передмісті близько 20 кладовищ і цвинтарів (одні — ще діючі, інші — законсервовані, де поховання заборонені), всі я їх дослідив, — говорить доктор філософських наук, професор Віктор Жадько. — І зробив багато несподіваних відкриттів. Наприклад, таке: коли в 1954 році помер автор «Чотирьох шабель» письменник Юрій Яновський, для нього на столичному Байковому цвинтарі знайшлося місце лише в хащах біля смітника, аж за церквою (нині там знаходиться символічний пам’ятник Миколі Міхновському, погруддя якого нещодавно вкрали). Та коли лідер СРСР Микита Хрущов, який захоплювався творчістю письменника, захотів відвідати його могилу, прах Яновського за ніч перенесли на центральну алею некрополя… І таких «несподіванок» сотні.
— Що стало поштовхом для ваших досліджень історії київських поховань?
— Культ предків в усі часи шанувався на українській землі. Історія людських поховань настільки ж стара, як і саме людство. Життя і смерть завжди йшли поруч, як і добро зі злом. Тисячі років зберігалося незмінне ставлення до смерті, покірність долі та природі. Однак завжди в українців могили вважалися шанованим місцем, до якого не заростала дорога. Людина живе доти, доки про неї пам’ятають…
*Звіринецьке кладовище столиці: символічний пам’ятник жертвам Голодомору — мати в печалі за дітьми
Якось, звернувши з центральної алеї Байкового цвинтаря і пройшовши поміж надгробками в «глибинку», я був прикро вражений убогими, невпорядкованими могилами. Пояснити таку занехаяність економічною скрутою важко. Київський головний меморіал не має навіть повного реєстру всіх, хто знайшов тут останній спочинок. Тому я вирішив самостійно дослідити місця поховань на Байковому…
Трохи історії: назва місцевості, а згодом і кладовища пішла від власника землі — генерал-майора Сергія Васильовича Байкова. Спочатку тут ховали звичайних городян (заможних — на Лук’янівському або Аскольдовій могилі), а вже у XX столітті кладовище стало пантеоном… Дозволю уточнити термін: кладовище — це те місце, де, так би мовити, кладуть, тобто хоронять померлих край села чи міста, а цвинтар означає, що біля поховань має бути церква. Некрополь же є територією, де покояться й відомі особистості. Скажімо, Леся Українка похована на кладовищі, а Олесь Гончар — на цвинтарі, поруч із храмом Вознесіння, зведеним за проектом Володимира Ніколаєва. До речі, протоієрей Феофілакт, настоятель цієї церкви з 1874 до 1909 року, дбав про поховання. Він навіть давав оголошення в газету, щоб у поминальні дні люди не приносили на могили їжу і горілку. Крім того, священик домігся, щоб кладовище огородили кам’яним парканом, збудував браму з церквою на другому поверсі, які слугують і нині. У 1909 році він організував капітальний ремонт Вознесенської церкви, проклав водопровід до Байкового.
Приводом для подальшого дослідження історії поховань став такий факт: збираючи матеріали про перебування Тараса Шевченка в Києві, дізнався, що фотопортрет Кобзаря роботи Івана Гудовського 1859 року (поет сидить у кріслі) на поштовій картці тиражував поляк Влодзімеж Висоцький. Некрополезнавцю Людмилі Проценко не вдалося знайти могилу шанувальника творчості Шевченка, про це вона написала в путівнику «Київський некрополь»: «Могила В. Висоцького зрівняна з землею, без напису». Це виявилося не так. Працюючи над виданням «Некрополь на Байковій горі», я знайшов поховання, що збереглося: як увійти у ворота нового польського кладовища, ліворуч за тридцять метрів від входу…
Взагалі, окрім деяких досліджень Людмили Проценко, не було обліку місць поховань та даних про письменників, мовознавців і видавців, лікарів, військових, державних діячів, спортсменів та інших відомих особистостей. Тому літніми місяцями упродовж трьох років я досліджував поховання (допомагала й дружина Світлана) — ходив, як мовиться, від хреста до пам’ятника із фотоапаратом, блокнотом, садовими ножицями і фіксував поховання. У виданнях пізніше вказав дату й місце народження та смерті, стислий життєпис небіжчика, адресу, де проживав у Києві чи області, опис і точні координати місця поховання, фото прижиттєве та могили (якщо збереглася), інші найнеобхідніші відомості. Це й є своєрідний некрополь.
— Були могили, які ви хотіли знайти обов’язково?
— Спочатку просто було бажання побачити якомога більше поховань, сфотографувати, записати дати народження і смерті та епітафії. Скажімо, ось цікава епітафія на похованні (ділянка 49Б) Павла Прокоповича Глазового — відомого поета, автора 20 збірок гумору та сатири:
«Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
«Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було".
— Несподівані знахідки були?
— Довгий час не було відоме поховання дружини Михайла Драгоманова (я працюю в університеті, який носить його ім’я) Людмили Михайлівни, уродженої Кучинської, яка перед одруженням виступала на сцені (роль Катерини в «Грозі» Островського у її виконанні вважається кращою). Мені довелося віднайти місце її вічного спочинку — центральна ділянка № 2, позаду могили Миколи Лисенка. На білому мармуровому постаменті на могилі було погруддя Людмили Драгоманової та напис: «Посвящается памяти Людмилы Михайловны Драгомановой (в девичестве Кучинской), родивш. 3.V.1844, почившей в Бозе 16.V.1918. Господи, да будет воля Твоя». До речі, гетьман Скоропадський, який у день похорон Драгоманової був за межами міста, надіслав скорботний вінок. Поховання не збереглося — комуністи його знесли, залишилось тільки місце, де, переконаний, обов’язково буде відкрито пам’ятник дружині великого українця. Також випадково я натрапив на поховання (нижче могили Лесі Українки, через чотири ряди в бік вулиці Грінченка) батьків Михайла Булгакова Афанасія Івановича і Варвари Михайлівни.
— Окрім поховань відомих особистостей, що іще вразило під час пошуків?
— Вразило те, що на могилах багатьох відомих особистостей встановлені козацькі хрести. Існує легенда, за якою під час другого пришестя Спасителя над кожною труною просяє дивним світлом хрест. Це світло буде чудесним знаком воскресіння і преображення для спочилих. Тому позбавлення людини хреста на могилі в народі вважалося майже прокляттям, позбавленням надії на майбутнє воскресіння. Без хреста поза освяченим місцем ховали здебільшого самогубців. Перший козацький хрест на Байковому некрополі (ділянка № 1) поставив Василь Кричевський 1908 року на могилі Миколи Милорадовича — дійсного статського радника.
Нині такі пам’ятники стоять на могилі одного з перших біографів Шевченка Олександра Кониського (центральна алея, ділянка № 1), поета Василя Стуса (ділянка № 33), поруч — поховання учителя і публіциста Олекси Тихого та поета і журналіста Юрія Литвина. Зазначу, що горизонтальні лінії на козацьких хрестах Стуса, Литвина та Тихого символізують безмежну їхню любов до України, рідного народу, а вертикальні — віру в силу Всевишнього. Козацький хрест є і на могилі актора і кінорежисера Івана Миколайчука (ділянка № 33) — хрест стоїть під кущем калини, на його тильній стороні викарбувано фрагмент із кінофільму «Тіні забутих предків».
Козацькі хрести можна побачити і на похованнях поета та правозахисника Івана Світличного і його дружини Леоніди Павлівни, скульптора і художника Івана Гончара, тележурналіста Тараса Процюка, художника Миколи Дерегуса, Героя України Юрія Оробця, актора Борислава Брондукова, поета Миколи Вінграновського та інших. Автор цих надгробків — скульптор Микола Малишко, який спеціально приїздив на Байкове, і ми упродовж дня ходили до поховань і уточнювали символіку на кожному козацькому хресті.
— А які поховання мають повернутися із небуття?
— Київські скульптори і архітектори Ада Рибачук та Володимир Мельниченко віддали тринадцять років життя (з 1968 до 1981-го) для створення в районі крематорію на вершині Байкової гори унікального проекту, який після завершення спорудження мав би називатися меморіально-обрядовим комплексом «Парк пам’яті».
Автори розробляли комплекс як об’єкт культури: він мав поєднувати високу духовність народного обряду з технологією поховальної функції. До комплексу мали входити споруди, зокрема земляна скульптура терас колумбарію (згідно з переконаннями авторів, видавалося за необхідне зберегти притаманну культурі традицію поховань у землю). Система терас була ретельно розроблена й дбайливо виліплена в натурі. Тераси розташовані на схилі Байкової гори, загальну форму якої архітектори всіляко прагнули зберегти як історичну.
Невідомо, чому у партійців виникла думка знищити мистецьку роботу, на яку було витрачено так багато коштів (два мільйони 999 тисяч карбованців) і будівельних матеріалів (1005 кубометрів бетону, 95 тонн металу, 400 кілограмів воску та інше). У 1982 році на Байкову гору пригнали вантажівки і протягом кількох місяців — березень, квітень, травень — заливали барельєфи Стіни пам’яті бетоном. І ніхто того духовного геноциду не зміг зупинити. Нещодавно почали відроджувати Стіну пам’яті. Це добрий знак, але потрібен час і величезні кошти.
— Доводилось спілкуватися з родичами небіжчиків?
— Коли шукав поховання, звичайно, звертався і до родичів. Та багатьох з родин покійних уже немає, тому й могили занедбані, не доглянуті. Але були такі близькі, які на моє прохання приїздили на Байкове і показували місце. Скажімо, не міг знайти поховання викладача нашого вишу Аркадія Сильвестровича Бугая, відомого як дослідника Змійових валів — загадкових земляних валів, що простяглися на тисячі кілометрів територією України (тільки на Київщині таких близько 800 кілометрів). Його син Олександр Аркадійович — професор, лауреат Державної премії України — і вказав місце на ділянці № 19 у п’ятому ряду, про що я написав у своєму виданні «Некрополь на Байковій горі».
— В якому стані знаходяться могили видатних людей?
— Скажу, як приклад, про долю поховання мецената Григорія Гладинюка, який заповів Києву чималі кошти на утримання дитячих лікарень. У 1915 році вдячні земляки купили у фірми «Де-Векка», яка спеціалізувалася на надгробках, пам’ятник у вигляді каплиці з колонами з блакитного мармуру і погруддям мецената в центрі. Та нині навіть могила не збереглася. Радянська влада знищувала не лише саму «буржуазію», а й пам’ять про неї. У 1967 році на місці поховання Гладинюка спочив Павло Тичина. І таких прикладів, на жаль, чимало…
— Чим вас збагатила робота над темою некрополезнавства?
— Наша історична пам’ять бідна й куца. Із неї постійно вихолощували найвагоміше, найсуттєвіше, залишаючи нам лушпиння. Ми й досі перебуваємо під гнітом минулого, яке править і керує нами. За роки незалежності не зібрали до гурту своїх національних героїв, не збудували для них пантеон, куди б могли ходити молитися і каятися. Розгублені й наполохані, ми й понині не написали своєї справжньої історії.
Крадії глумляться зі святих поховань, знімають хрести, атрибутику, розкопують могили, нищать статуї. А ті поховання, які залишилися, знаходяться здебільшого в занедбаному стані, без квіточки біля підніжжя пам’ятника. Згадалися слова Василя Стуса: «Народе мій! До тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя». Прикладів вандалізму чимало. Мотивація таких злочинів, на моє переконання, абсурдна і примітивна. Передовсім, каплиці та поховання для вандалів — скарби, цінні метали, можливість легко і швидко збагатіти. По-друге, історичні могили стали жертвами виходу неконтрольованої агресивної енергії та результатів політичної вакханалії в державі.
Догляду й пошани потребують усі могили — це важливий складник загальної культури нації. Коли ж ідеться про могили тих, хто залишив вагомий слід в історії держави, культурі, мистецтві, то пошанування їх — це й акт самовизначення нації, її консолідації. Можливо, коріння вандалізму тягнуться з початку атеїстичного насилля, коли закривали та руйнували церкви, викидали із соборів мощі святих та знищували цвинтарі й козацькі кургани, коли партократи намагалися зітерти в нас історичну пам’ять?
Справедливо було б на Байковому цвинтарі встановити хоч би меморіальний знак з викарбуваними на граніті всіма несправедливо забутими іменами. І зупинити вандалізм! Болісно про це писати, але від могил Олександра Русова, Вільяма Беренштама, Христофора та Миколи Бунге, Костянтина Вознесенського, Платона Луначарського, Михайла Завадського, Анатолія Свидницького, Павла Ярковського та багатьох інших не лишилося й сліду… Як свого часу зазначив Михайло Грушевський: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас шанували інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе».
Приносьте на могили видатних українців живі квіти — ці особистості так багато зробили для нашого духовного збагачення та відродження нації. Не забуваймо їх, як і слова Максима Рильського із вірша «Мандрівка в молодість»:
«Складна це досить річ — минулий вік судити,
Не завжди варто тут рубати з-за плеча.
Хай кожен рік життя і кожендень прожитий
Нас обережності й розважності навча".
7248Віктор Жадько — філософ, письменник, публіцист, заслужений працівник освіти України, доктор філософських наук, професор завкафедри журналістики Національного педагогічного університету, лауреат дев’яти літературних всеукраїнських і міжнародних премій, автор 20 романів, довідників та підручників.
Читайте нас у Facebook
