ПОИСК
Суспільство та люди

Поліцейський Антон Потурайко: «Я „провів“ в останній шлях багатьох бойовиків і непогано на цьому заробив»

15:48 31 травня 2021
Антон Потурайко

Навесні 2014 року в колективах місцевих органів внутрішніх справ Луганщини і Донеччини стався принциповий вододіл. Одні міліціонери залишилися вірними присязі, інші стали співпрацювати з окупантами. Про патріотів і зрадників, про те, як ризикували життям його колеги та він сам, як рівно сім років тому потрапив до «розстрільного списку» з 17 луганських міліціонерів, «ФАКТАМ» розповів підполковник поліції з Рубіжного Луганської області Антон Потурайко.

«Губанов довів мені, що головне — не чисельна перевага, а бойовий дух»

— 20 травня 2020 року в районі Трьохізбенки на Луганщині підірвалася на розтяжці патрульна група на чолі з полковником поліції командиром батальйону «Луганськ-1» Сергієм Губановим. Він загинув, троє його колег отримали поранення. Губанову посмертно було присвоєно звання Героя України. Розкажіть про бойові операції, в яких вам доводилося брати участь разом з ним.

— Під керівництвом Губанова ми допомагали нашій армії звільняти Рубіжне та Сєвєродонецьк. Були й інші локальні заходи на території Луганської області. Деякі операції, в яких під керівництвом Губанова брав участь і я, будуть перебувати під грифом «секретно» ще довгі роки.

Під час однієї з таких операцій на території Донецької області в липні 2014-го Губанов довів мені, та й усім її учасникам, що головне — не чисельна перевага, а бойовий дух. Побачивши, що противник перевершує нас числом і озброєнням, він підняв над головою автомат і скомандував: «Приймаємо бій!» І першим пішов в атаку. Ми в той день сім разів зіграли в шахи зі смертю. І завдяки Губанову виграли цю партію. Сергій Леонідович залишився у моїй пам'яті безстрашним богом війни.

З Губановим ми були знайомі з 2010 року, разом розкривали тяжкі злочини: вбивства, грабежі та розбої. Коли почалася війна, я працював старшим оперуповноваженим відділу карного розшуку Луганського міського управління міліції, в секторі боротьби з груповою злочинністю. На відміну від УБОЗ, ми ловили «дрібніших» злочинців. А Губанов тоді був начальником Ленінського райвідділу міліції Луганська.

Група під його командуванням першою прийшла до нас на допомогу, коли у нас відбулася перша сутичка з бойовиками. У Луганську в середині квітня 2014 року бойовики стали масово викрадати необхідний їм автотранспорт, у тому числі зі штрафмайданчиків, що перебували у віданні УМВС Луганщини. Отримавши наказ влаштувати засідку біля одного з таких майданчиків, я разом з колегами приїхав туди. Нам вдалося заблокувати нальотчиків і утримувати їх за парканом до прибуття підкріплення. Побачивши, що наші сили не рівні, ми попросили про допомогу. Першим приїхав Губанов. Підійшов до входу з гранатою в руках і сказав: «Я Губанов, я заходжу. Якщо вистрілите, ми загинемо всі разом». Тоді ж до нас підтяглися на підмогу співробітники інших підрозділів. Але і до заблокованих викрадачів теж під'їхали їхні подільники. Угону ми запобігли, правда, нікого тоді не затримали.

«Деякі колеги ще в лютому 2014-го розвісили у себе в кабінетах прапорці Росії»

— Чому?

— Від вищого начальства надійшла вказівка: «Не нагнітати ситуацію». Бандити, яким ми не дали викрасти машини, виявилися з тих, хто захопив будівлю СБУ. Коли вони вийшли за ворота штрафмайданчику, то стали обніматися зі співробітниками «Беркута», що під'їхали начебто до нас на підмогу. У той момент ми остаточно зрозуміли, що на «Беркут» надії більше немає.

Адміністратор цього штрафмайданчику, вільнонайманий співробітник, теж виявився колаборантом — сам віддав ключі бандитам. Коли ми приїхали, заявив нам, що «все нормально», після чого ми його й скрутили.

Ще у наших рядах виявився тоді зрадник. Один співробітник розшуку перед виїздом став дзвонити бойовикам у захоплений будинок обласного управління СБУ: «Нам сказали, що ваші люди машини беруть зі штрафмайданчику. Але, я так розумію, що це не ваші люди?» Я обурився: «Ти навіщо з бандитами домовляєшся?» — «Нам сваритися з ними не можна», — відмовив він.

Поділ на «своїх» і «чужих» став очевидним ще після розстрілу протестувальників на Майдані, а каталізатором спрацювало захоплення Криму. Тоді й було проведено чітку «межу» між патріотами та зрадниками.

Антон Потурайко в Рубіжному. 2015 рік

Прихильників окупантів переповнювали райдужні надії: «У нас буде так само добре, як і в Росії. Навіть як у Швейцарії!» Я намагався пояснити, що в Росії все не так вже й добре, та й наш регіон дотаційний. Рекомендував подивитися економічні показники хоча б на сайті облдержадміністрації. Щоб вони розуміли, до чого призведе відділення регіону від України та інтеграція в економіку Росії, якій Донбас не був потрібен. Марно.

Деякі колишні колеги ще в лютому 2014-го розвісили у себе в кабінетах прапорці Росії. Наприклад, заступник начальника відділу карного розшуку луганської міліції Сергій Тимощенко та його товариш Олексій Бережний. Тимощенко разом з його братом, який до війни обіймав посаду заступника начальника патрульно-постової служби в Луганську, подалися працювати у «відділ фізичного захисту генпрокуратури ЛНР». Не минуло й року, як їх убили свої ж.

У ніч на 9 березня 2015-го брати зайшли в шинок, де сиділи бойовики, які щойно повернулися з Дебальцевого. Зав'язалася п'яна сварка. Їх опонент, луганчанин, який до війни займався скупкою-продажем золота, запропонував вийти. Вони погодилися без побоювань — самовпевнені дужі мужики «при посадах» та зі зброєю. А той мовчки вистрілив в потилицю тому, хто вийшов останнім, а тому, хто обернувся, — у лоб.

Усі, хто отримав посади в окупаційній владі, свого часу були «в орбіті» регіонала Олександра Єфремова, якого зараз звинувачують у державній зраді. Це були люди небідні, захотіли легко здобути ще більше грошей. Звичайно, і пропащі невдахи теж не втрачали можливості шикувати.

Знайомий бізнесмен, автосалон якого пограбували відразу після захоплення міськуправління міліції Луганська, розповідав, як один п'яний халамидник з автоматом сів у салон білого «Лексуса» і, ледь від'їхавши, врізався у стовп. «Піду ще собі автівку візьму», — сказав він.

«Колишній кримінальник, якого я „посадив“, тепер служить у розвідці»

— Багатьох колишніх кримінальників зустріли в лавах бойовиків?

— Не рахував. Але знаю й таких, кого війна перекувала: колишній кримінальник, якого я колись посадив, тепер служить в українській розвідці.

У 2010 році я спіймав цього хлопця і відправив під суд за грабіж. У 2014-му зустрів його на вулиці. Він сказав, що звільнився умовно-достроково й поповнювати ряди бойовиків не має наміру. Мовляв, і компанія, яка захопила СБУ, не його рівня, і він розуміє, що якщо Донбас відійде до Росії, то наступний термін він буде мотати десь у вічній мерзлоті.

Він відправив свою сім'ю до родичів у центральну частину України, потім поїхав і сам. У 2016-му несподівано подзвонив мені: «Доброго дня, колего». І, назвавши себе, пояснив: «Ми тепер разом захищаємо нашу батьківщину». Розповів, що з минулим зав'язав, влаштувався на роботу. «А в армію пішов, тому що стало соромно перед дочкою, яка, приходячи зі школи, розповідала, що тата багатьох її однокласників батьківщину захищають. «Одного разу дочка запитала мене, чому я не йду воювати: «Боїшся?». У мене клубок у горлі. Рідна донька мене боягузом назвала! Всю ніч курив, а вранці сказав дружині, що йду у військкомат».

Читайте також: «Сергій не раз говорив: «Нехай краще я загину, ніж доведеться потім дивитися в очі матері загиблого молодого бійця»

Я здивувався. Якось ми з товаришем поїхали в бригаду, в якій він служить і зараз. Командир підтвердив: боєць в «блатних» наколках служить у розвідці та нещадний до ворогів. «Я хочу показати їм, куди вони прийшли. Я через них не можу рідний дім і могили предків провідати», — пояснив розвідник свою непримиренність до окупантів. Ми сіли з ним за стіл… А ось з деякими моїми земляками я тепер за один стіл вже не сяду.

«Ми вирішили в полон не здаватися й дістали ножі, як раптом я побачив на стовпах українські прапори»

— А коли ви залишили Луганськ і за що потрапили до «розстрільного списку» з 17 українських міліціонерів?

— У захоплений Луганськ навесні-влітку 2014-го мені довелося їздити не раз. 21 травня ми з колегами евакуювали частину табельної зброї. «Перепусткою» на блокпостах бойовиків тоді нам послужила горілка. Зброю довезли нормально. А 26 травня, коли по дорозі зі Сватового до Луганська на блокпосту бойовиків у Щасті взяли в полон сімох наших міліціонерів, в тому числі й Губанова, я разом з колегами пішов їх звільняти. Ми припускали, що їх тримають у захопленій будівлі Луганської облдержадміністрації. Біля будівлі зібралося дуже багато співробітників міліції.

До бойовикам тоді з окупованого Слов'янська теж прибули на допомогу чоловік сорок. Там же ми помітили колишніх колег, які вже зробили свій вибір на користь «ЛНР». До нас вийшов «перший міністр МВС ЛНР» Юрій Івакін, колишній начальник Житомирського обласного управління міліції, та запитав: «Ви знаєте, хто я?» Ми дружно відповіли: «Урод!». Але штурм не знадобився: бойовики злякалися і через добу колег відпустили. Виявилося, їх тримали у захопленому будинку СБУ Луганська й піддали тортурам.

У 2015 році голова Луганської військово-цивільної адміністрації Геннадій Москаль вручив знаки "За розвиток регіону" луганським поліцейським зі «списку сімнадцяти». Крайній зліва - комбат батальну «Луганськ-1» Сергій Губанов, крайній праворуч - його побратим Антон Потурайко

Усі, хто не зрадив присягу, поїхали на нове місце служби у Сватове. Але на початку червня 2014-го групу міліціонерів, у тому числі і мене, знову відправили до Луганська, пустивши чутки, що ми всі звільнилися.

Багато хто і правда звільнявся: хтось не витримував побутової невлаштованості та не міг змиритися з втратою всього нажитого, хтось мріяв про підвищення на службі в окупантів. Житло тих, хто виїхав на мирну територію, було дочиста пограбовано — демонтували навіть унітази й повиносили розпочаті пачки жіночих прокладок. Потім в «експропріаторів» це все «експропріювали» їхні ж послідовники. Загалом я нарахував уже чимало тих, хто так чи інакше поплатився за свою зраду.

Ми облаштувалися на новому місці служби ближче до осені, коли всіх переформували. А то бувало, що людина прибула на нове місце призначення, а документи ще в дорозі. І він чергує на блокпосту в кедах, «озброєний» тільки саперною лопаткою. Я сам до листопада прожив у службовому кабінеті, потім зняв квартиру. А моя дружина народила нашого первістка у родичів на мирній території та приїхала до мене вже з малюком аж в лютому 2015-го. Тепер і вона працює у карному розшуку.

А знаменитий «список сімнадцяти» співробітників української міліції Луганщини був опублікований в сепаратистської газетці «XXI століття» у вересні 2014-го. «МВС ЛНР» звинуватило нас у «злочинах проти людства» і засудило до розстрілу на місці.

— Чим займалися в окупованому Луганську? І як потім звідти вибралися?

— Проводжав бойовиків в останню путь. Буквально! Завдання у всіх засланих було одне — збір оперативної інформації. І мені казково пощастило: подзвонили знайомі з похоронного бюро та поскаржилися на те, що їхня адміністраторка з першими ж обстрілами покинула місто. Я попросився на роботу — мовляв, я ж із міліції звільнився і чи мені небіжчиків боятися? А ця похоронна конторка розташовувалася прямо навпроти однієї з баз бойовиків. І пішла робота! Вийшов на перекур — обстановку на базі «змалював». Прийшли ховати «сепара» — дані ворогів зафіксував.

Сім'ям перших загиблих бойовиків щедро платили на поховання — до 50 тисяч гривень. І я вмовляв їх не скупитися: «Ви ховаєте перших захисників республіки. Це буде записано в історії, на похороні буде преса. Для винесення труни ми можемо надати й свою команду, але я вважаю, що „героя республіки“ мають нести побратими. Я запишу ваші контактні дані, щоб зібрати та проінструктувати всіх у потрібний час». Нічого надприродного — стандартна процедура.

Я «проводив» в останню путь багатьох бойовиків і непогано на цьому заробив. На виручені гроші жив і купував собі спорядження, яке мені служить досі.

Але через три тижні моє безпосереднє керівництво наказало всій розвідгрупі терміново йти — нас хтось вирахував. Мене умовили взяти з собою ще одного співробітника. Я насилу погодився. І не пошкодував. Попутник виявився з «непримиренних», як і я. Це був Андрій Плясунов. До війни він працював в черговій частині, зараз — старший опер управління карного розшуку Луганської області. Його син — на фронті, нагороджений орденом «За мужність».

Нам допомогли вибратися комерсанти-патріоти — завдяки «охоронній грамоті» від бойовиків. Пограбованим підприємцям давали такі листи з номером телефону ватажка банди: «Зробив свій посильний внесок у боротьбу армії Південного Сходу». Ці значки й листи з печаткою «армії» підприємці показували новим «експропріаторам»: мовляв, усе вкрадено до вас. Квитків було не дістати, друзі-бізнесмени сплатили за наш проїзд у купе провідників поїзда Луганськ — Москва. Ми мали зійти в Старобільську, але перед відправленням поїзда там підірвали шлях. І ми поїхали незвіданим маршрутом через окуповані Горлівку та Донецьк. Зустріли нас свої вже аж у Харкові.

Ми везли з собою свої службові посвідчення та камуфляж. Коли минули Донецьк, на якійсь станції провідниця, пробігши по вагону, сказала, що ми «приїхали»: в поїзді озброєні люди перевіряють документи. Ми вирішили в полон не здаватися й дістали ножі. Щоб оцінити обстановку, я виглянув у вікно та раптом побачив на стовпах українські прапори. Заскочив у купе з криком: «Брате, ховай ніж, тут свої!» У купе зайшли місцеві міліціонери. Ми показали їм посвідчення й сказали, що пробираємося до своїх. Вони поцікавилися, як там, у Луганську. Ми відповіли: «Жесть». У той день ми пережили таку бурю емоцій, що й назви тієї станції навіть не запам'ятали.

Потім було ще багато таких моментів, коли потрібно було «переграти» противника. Навіть у день появи на світ свого сина я був на завданні. 31 липня 2014-го, коли я збирався в рейд на зачистку Станиці Луганської, дружина повідомила, що її забирають у пологовий будинок. Побачивши моє хвилювання, товариш наказав мені забути про те, що від мене зараз не залежить, і сконцентруватися на нашій операції: «Ми зайшли сюди на своїх ногах і так само мажмо звідси й вийти!» Рейд пройшов успішно.

Читайте також: «Ольга пройшла курс навчання, якого й хлопці не витримували, і отримала у подарунок снайперську гвинтівку«

Фото надані Антоном Потурайко

3386

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів