На Евересті через брак кисню люди не розуміють, що творять: киянка розповіла про пережите
«Ми йшли понад 12 годин при температурі мінус 25 градусів»
— Яке найбільше враження залишилося у вас від експедиції на Еверест?
— Радісне відчуття, що виникло, коли нарешті дійшла до вершини. Там встановлений металевий знак — тріангулят (має форму триноги). Побачила його, і у мене з очей потекли сльози щастя.
— Скільки йшли до вершини?
— Доволі довго. Вирішальний вихід безпосередньо до вершини Евересту починають зі штурмового табору. Ми з моїм висотним гідом шерпом піднялися в цей табір близько чотирьох годин дня. На такій великій висоті (7 тисяч 900 метрів) дуже розріджене повітря, тому навіть під час короткого відпочинку в наметі дихали за допомогою кисневих балонів. Спати там не виходить, я змогла лише подрімати. А о дев'ятій годині вечора ми рушили до вершини.
— Уже було темно?
— Звісно. Дорогу освітлювали налобними ліхтариками. Є ліхтарики, в які вставляють батарейки. Високо в горах такі не підходять — на сильному морозі батарейки швидко розрядяться. Тому використовували ліхтарики, до яких блок живлення приєднаний дротом. Ховаєш такий блок під комбінезон, і акумулятор гріється від тепла твого тіла.
— Стояв сильний мороз?
— У ту ніч було мінус 25.
Читайте також: «На вершині Арарату при 15-градусному морозі і шаленому вітрі я вголос читала Шевченка» (фото)
— Що ще взяли на штурмовий вихід до вершини?
— Кисневий балон, запасні рукавиці. Адже якщо втратиш рукавицю, швидше за все, залишишся без кисті — обморозиш так, що лікарі можуть її і не врятувати. Доведеться ампутувати. Взагалі-то рукавиці пристебнуті до одягу. Але краще все ж не випробовувати долю, взяти запасні. Зі мною також була резервна лижна маска (спеціальні сонцезахисні окуляри, які щільно прилягають до обличчя) з максимальним захистом очей від ультрафіолетових променів. Якщо в дорозі втратиш таку маску (її може зірвати могутнім поривом вітру), гарантовано заробиш снігову сліпоту. Вона з часом проходить, зір відновлюється. Але ж доведеться наосліп спускатися до місця, звідки тебе зможе евакуювати вертоліт. Так що запасна лижна маска потрібна обов'язково. На тих висотах не обійтися і без якісних кремів від засмаги та спеціальної гігієнічної помади. Втім, мене це не врятувало — все одно обличчя обгоріло.
Також несла на вершину термос з гарячим чаєм, флягу з водою (ховала її під комбінезоном), телефон, фотоапарат, прапори України, нашого альпіністського клубу «Кулуар», клініки, в якій працюю. Їжу не брала — на позамежній висоті їсти зовсім не хочеться.
Ми йшли всю ніч. Приблизно о четвертій — пів на п'яту ранку дісталися до місця, яке всі називають «балкон». Мій наручний альтиметр показував, що знаходимося на висоті 8 тисяч 200 метрів. Нагадаю, штурмовий табір, з якого стартували, розташований на висоті 7 тисяч 900 метрів. Виходить, за сім годин ми піднялися всього лише на 300 метрів! Думаю, коли ж це скінчиться. Адже вершина на 8 тисячах 848 метрах. Значить, потрібно піднятися ще майже на 650 метрів. Ще йти і йти! Втім, я знала, що від «балкона» починається набагато більш крутий підйом. Тому тепер набирати висоту будемо швидше.
Найважча і найнебезпечніша ділянка почалася, коли до вершини залишалося 100 метрів — потрібно було подолати сходи Хілларі.
— Що вони з себе представляють?
— Крутий скелястий гребінь. До цього ми йшли в «кішках» по льоду або снігу. Це було комфортно. Але на сходах Хілларі одні камені. «Кішками» за них не вчепитися. При цьому стежка вузька, з двох сторін від неї дуже круті схили, що йдуть вниз метрів на 300.
Багато людей, дійшовши до цього місця, повертали назад. Я людина з характером, але не вдаю із себе круту леді. Скажу чесно, мені було дуже страшно, але все ж пішла вгору. Це можна порівняти з тим, якби ви спробували пройти по гребеню гострого даху, та ще й у «кішках».
— Ви йшли у зв'язці з вашим шерпом і він, якщо знадобилося б, міг вас підстрахувати?
— Ми йшли не у зв'язці — кожен сам по собі. Уздовж стежки повішені поручні. Пристібаєшся до них — і це служить страховкою. Однак поручні мотузкові, тому можуть запросто порватися (наприклад, від того, що попередня людина зачепить їх «кішками»). Якраз біля сходів Хілларі я бачила тіла мертвих альпіністів, які колись там загинули. До речі, в одному з альпіністських таборів на Евересті свого роду могилами для загиблих шерпів служать старі намети. Схоже, ніхто не збирається евакуювати звідти тіла.
— О котрій годині ви піднялися на вершину Евересту?
— Приблизно о дев'ятій годині ранку. Тобто в дорозі ми були понад 12 годин. Насамперед слід було зафіксувати факт того, що я дійшла до вершини. Для цього довелося зняти гірськолижну маску і сфотографуватися. На знімках автоматично зафіксовано час. Першу фотографію зробила о 9:14. Фотофіксація обов'язкова, адже відомі випадки, коли деякі люди вдавалися до фотошопу.
«Після сходження дуже хотілося коли і яблук»
— Що являє собою найвища точка планети?
— Засніжений майданчик, на якому можуть поміститися осіб 20. Коли ми з шерпом піднялися туди, слідом за нами прийшов індус (у нього не було гіда), потім молода дівчина з Індії з шерпом. Ми допомагали один одному фотографуватися. Пробули там близько пів години. Потім піднявся ще один чоловік. Того ранку на вершині швидкість вітру була великою, але не екстремальною: 35−40 кілометрів на годину. Однак і цього вистачило, щоб снігом відразу ж замело мої сліди. Це стало свого роду ілюстрацією, що вираз «підкорити Еверест» вельми і вельми легковажний. Цього колоса підкорити неможливо, на нього можна тільки піднятися. На наступний день швидкість вітру там була вже 80 кілометрів на годину. На цьому сезон сходжень закінчився.
— У чому особливість одягу, в якому ви піднімалися на вершину Евересту?
— Багатошаровий пуховий комбінезон (він же виконує функцію куртки) зберігає тепло не гірше, ніж термос. Я його купила з хорошою знижкою — за 900 доларів (зазвичай такі коштують 1200 доларів). На мені була також термобілизна, класні дуже теплі штани. Висотні черевики (коштують 1000 доларів) мають особливу конструкцію — один черевик, вправлений в інший. Шкарпетки теж не прості — вони відмінно відводять вологу та зберігають тепло. У Києві пара коштує близько тисячі гривень. Важливий нюанс: на вирішальний штурмовий вихід до вершини Евересту обов'язково надягають нові шкарпетки.
— Це щось на зразок гарної прикмети чи практична необхідність?
— Практична необхідність. Нові шкарпетки по максимуму мають корисні для сходження властивості. Під час прання ці властивості поступово втрачаються.
Але попри те, що з одягом і взуттям у мене було все, як годиться, ноги постраждали. Досі таке відчуття в пальцях, яке буває, коли відсидиш ногу. Місяця за півтора це пройде.
— На Евересті вірять у якісь місцеві прикмети?
— Ні. Але перед сходженням у базовому таборі після заходу сонця провели пуджу (релігійний індуїстський обряд). Запросили ламу, зробили вівтар. Склали біля нього альпіністське спорядження, запалили вогнище з ялівцю. Лама читав молитви, просив богиню вогнища і сім'ї Сагарматху, щоб вона була прихильна до нас. Вважається, що вона карає за перелюб, тому шерпи дуже бояться, щоб і альпіністи цим не грішили. Сагарматха — це не тільки ім'я богині, а й непальська назва Евересту.
— Від людей, що піднімалися на Еверест, доводилося чути, що на підступах до його вершини навіть при використанні кисневого приладу відчувається настільки гостра нестача кисню, що мислення сильно загальмовується, кожен крок дається важко. Ви таке не пережили?
— На щастя, на самій горі обійшлося, але наслідки гіпоксії наздогнали мене зараз: виникли певні проблеми з короткостроковою пам'яттю. Це скоро має пройти. Деяких людей нестача кисню накриває відразу. Я бачила біля вершини Евересту, як один чоловік почав раптом роздягатися. Це результат гіпоксії. Ми з шерпами мало не силою одягали його. А учасник нашої інтернаціональної команди (умовно назвемо його Іваном) зривав з себе лижну маску (спеціальні сонцезахисні окуляри). Ми з моїм висотним гідом піднімалися до вершини, а нам назустріч спускався Іван зі своїм шерпом (вони вже побували на вершині). На моїх очах він знімав з себе маску. Ми одягали її назад.
— Іван захворів на сніжну сліпоту?
— Так, але, на щастя, не у важкій формі — міг розрізняти силуети. Ми з ним переночували в штурмовому таборі. На цей раз я там заснула міцним сном, адже дві доби не спала. Коли спустилися у другій висотний табір, нас евакуював звідти вертоліт. Річ у тому, що на шляху до базового табору потрібно було пройти дуже небезпечний льодовик Кхумбу. Він весь час рухається, через це в ньому утворюються тріщини глибиною кілька сотень метрів. Якраз тоді на льодовик зійшла лавина і порвала мотузкові поруччя. Тому довелося викликати вертоліт.
— Чого вам найбільше хотілося після сходження?
— Коли (причому її хотілося неймовірно сильно) і яблук. Це бажання виникає мало не у всіх, хто побував на позамежній висоті. Шерпи це знають, і один з них зустрічав нас внизу з рюкзаком, в якому лежали такі бажані напій і фрукти. Я тоді випила відразу півтора літра коли.
— Як відзначили успішне сходження?
— У базовому таборі випили по пляшці пива. А кічен-бій (кухар) приготував для нас торт. Наша експедиція клубу «Кулуар» складалася з двох команд. Одна піднялася на Еверест, інша без успіху намагалася здійснити сходження на сусідню з ним гору Лхоцзе — одну з найвищих у світі. Учасники йшли незалежно один від одного зі своїми шерпами.
— Скільки часу тривала ваша експедиція?
— Близько півтора місяця. Адже потрібно було пройти акліматизацію в умовах високогір'я. На це потрібно чимало часу. Вдень ми піднімалися до певної висоти, потім спускалися, щоб переночувати на меншій висоті. А на наступний день забиралися вище, ніж напередодні. Так поступово день за днем набирали висоту.
— В яку суму вам обійшлося сходження на Еверест?
— Приблизно в 50 тисяч доларів.
Читайте також: На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО
Фото надано Наталією Владикіною
4899Читайте нас у Facebook
