ПОИСК
Суспільство та люди

Євген Клопотенко загубився на шляху до шинку: дива на хуторах біля Диканьки трапляються не тільки під Різдво

10:20 5 січня 2022
Різдво на хуторі поблизу Диканьки

Думаю, якщо не кожен, так через одного мріяв хоча б раз зустріти святвечір на якомусь із хуторів біля Диканьки. Бо саме у цей вечір там відбуваються дива. Багато хто хоче вірити, що в ніч під Різдво тут справді відьми вилітають із димарів…

— Та в нас тут дива трапляються чи не щодня! — запевняє адміністраторка культурно-розважального комплексу «Вечори на хуторі біля Диканьки», що на хуторі Проні, Марина Макаренко. — Недавно Женя Клопотенко (відомий шеф-кухар, бізнесмен, телеведучий. — Авт.) хотів у нас повечеряти, а навігатор повів його кудись у поле, з якого він не міг сам вибратися. Відправили за ним пожежну машину — вона зламалася. Мусили бульдозера гнати. Аби ще трохи, якраз на сніданок устиг би…

І не один Клопотенко опинявся в полі. Хто знає, що з тією гугл-мапою відбувається, але вона вперто вказує невірний шлях до відомого шинку.

У туман, каже Марина, поворот до них проїжджають навіть ті, хто добре знає дорогу.

РЕКЛАМА

Лишається сподіватися, що цьогоріч численні гості, які святкуватимуть Різдво у Пронях, все ж вчасно сядуть за стіл.

У шинку подають вареники розміром з долоню

Саме у Пронях, переконують працівники комплексу, напередодні Різдва відбувалися неймовірні події, описані Миколою Васильовичем Гоголем. І хоча назви хутора письменник ніде не згадує, але це легко вгадується. У листуванні з матінкою та друзями Гоголь говорить про перший хутір, що зустрічається на старому тракті біля Диканьки, в якому жив козак Пронь. Той «тракт» між Полтавою й Гадячем і досі пролягає поряд, тільки зветься він тепер автотрасою. Тож мандрівники із задоволенням завертають сюди з дороги, щоб відчути атмосферу, в якій жили гоголівські герої.

РЕКЛАМА

Усі організовані групи туристів, про приїзд яких господарі знають заздалегідь, зустрічає біля «тракту» козак на коні. А на порозі шинку додають святкового настрою народні музики. Тут відтворений весь колорит гоголівського часу. Тільки-но ступиш за ворота, як ноги самі несуть тебе в танок.

Гості особливо полюбляють залу, під стелею якої «літають» Солоха на мітлі та Вакула на чорті.

— На жаль, усіх охочих не можемо прийняти, — розводить руками Марина Макаренко. — Окрім власне кафе на чотири зали, на території комплексу маємо ще дві старовинні глинобитні хати, в яких також частуємо гостей. І ніде вільного місця немає. Ми ж можемо за один вечір лише двісті людей посадити за столи. А їдуть до нас і з Києва, і з Харкова, і з Дніпра, Миргорода, Полтави, Кременчука… Та звідусіль. Сім'ями, колективами.

— Кутю подаєте?

РЕКЛАМА

— Аякже! Кутя й узвар — обов'язково. А ще можна замовити карасів в сметані, деруни з м’ясом, грибами і просто зі сметаною. Голубці, крученики, галушки по-хуторянськи (з м’ясною підливою та зі шкварками), вареники з картоплею, печінкою, картопляно-м'ясною начинкою, вишнями, сиром. Картоплю по-козацьки «Від Вакули». Домашню ковбасу… До речі, купованих ковбас ми не подаємо, завжди самі робимо. Багато салатів, серед яких фаворит — «Панський» з червоною та чорною ікрою. Можемо запропонувати також козацького кулешу, звареного на відкритому вогні, борщу, капусняка…

Театралізоване дійство за участю гоголівських героїв «Ніч перед Різдвом» входить у програму відпочинку

Читайте також: Найсмачніший салат «Різдвяний вінок»: простий рецепт святкової страви за годину

Поки у Пронях чекають напливу гостей, я, не сподіваючись потрапити сюди на святки, замовляю порцію вареників. Одразу хочу попередити тих, хто ще збирається побувати на хуторі: порції тут розраховані не на слабаків. Мені принесли чотири вареники з м’ясом, але кожен із них був розміром з мою долоню! І це коштує 80 гривень. З картоплею чи капустою така ж порція (400 грамів) обійдеться на 5 гривень дешевше. Стільки коштує й миска галушок. За величезну миску борщу з куском свинини треба заплатити 65 гривень.

Пані Марина подала мені знамениті полтавські вареники

Мені вдалося вивідати у шинкарки рецепт повітряного тіста, з якого ліплять тут вареники та галушки. Секрет, виявляється, в тому, що борошно (звісно ж, «Диканське») замішують на хорошій сироватці з домашнього молока.

Читайте також: Майже галушки: суддя «МайстерШефу» поділився рецептом бабусиних вареників на кефірі

Ну, а з тим, що вареники самі застрибують у миску зі сметаною і звідти — в рот, Гоголь, думаю, явно перебільшив. Я того не спостерігала. Хоча чим чорт не жартує у різдвяну ніч на хуторі поблизу Диканьки!

Відьма, яка грає на… гобої

На жаль, від Пронів не лишилось нічого, окрім назви. Є кілька хат, але хуторян давно немає. Покинуті нині будинки були зведені у повоєнні роки: під час Другої світової війни радянські «катюші» знищили не лише ворогів, а й маленький населений пункт.

Особливою пам'яткою стилізованого хутора є відтворена комора сімейства Кочубеїв, якій уже понад два століття, а також перенесена із села Чернечий Яр, що неподалік, та відреставрована столітня хата, яка належала дідові колишнього директора комплексу Володимира Удовиченка (нині покійного).

У цій мальовничій місцині ніколи не буває сумно. А на різдвяні святки так тим паче. О, бачу знамениту диканську Солоху в голубій корсетці, коротеньких чоботях та квітчастій хустці, хитромудро пов’язаній на голові, з «ріжками» спереду. Позад неї дріботить її помічник — замурзаний Чорт, тримаючи під пахвою сріблястого місяця. Жінка «пригальмовує» мітлу.

Знаменита гоголівська Солоха

— Здоровенькі були, пані Солохо! Якийсь у вас дуже вже страшний Чорт, — починаю розмову.

— Яке життя, такі й чорти! — не моргнувши оком, відказує відьма, і всі, хто чує наш діалог, починають реготати.

Насправді в костюмі нечистого ховається симпатична студентка Полтавського медичного коледжу Женя Кореліна.

— Це вже мій восьмий «Чорт», і всі були такі щупленькі. Один пішов учитися до Гадяцького училища культури, інший знайшов роботу в Києві. Лише я залишаюся в образі ось уже чотири десятиліття, — присідає на лавку Солоха. — Давайте знайомитись. Петрова Марія Вікторівна, пенсіонерка, 64 роки, за фахом викладач дитячої музичної школи по класу духових і ударних інструментів.

— Нічого собі! - виривається в мене. — Відьма, яка грає на трубі?

— На гобої, — поправляє жінка. - Закінчила Полтавське музичне училище. Я з дитинства на сцені — декламувала вірші, співала. Вивчившись, керувала духовим оркестром у своєму рідному селі, гуртком горністів і барабанщиків у Диканському будинку школяра, працювала у музичній школі в Семенівці, методистом Будинку культури в Диканьці. Звідки й пішла на пенсію. Скільки я дитячих і дорослих хорових колективів створила за своє трудове життя! Два з них — «Престиж» і «Краянка» — отримали звання народних, до речі. А Солоха — це моя головна роль у житті. З нею я щаслива!

— У повісті Гоголя Солосі, матері коваля Вакули, сорок років… Ви «трішки» її переросли, вам не здається?

— Я теж іноді говорю про це господині шинку, де наша маленька самодіяльна група виступає з півгодинною програмою на запрошення. А вона й слухати не хоче. Каже, вік не головне, головне — вміння зіграти характер, щоб завести публіку.

Солоха з Чортом теж поласували смачними стравами

У Диканьці, я вам скажу, живуть два «Гоголі» й дві «Солохи». Один «Микола Васильович» працює директором музичної школи в Диканьці, другий — у селищному Будинку культури. А молодій «Солосі», вчительці молодших класів, яка виступає у художній самодіяльності Будинку культури, лише 20. Отож, я переросла свою героїню, а вона ще не доросла.

«На Диканьщині кожна третя жінка відьма і кожен чоловік біс, якщо хильне лишку»

— А що ви скажете, благочестива Солохо, з висоти своїх прожитих літ, чи дійсно на Диканьщині є такі місця, де людина може просто загубитися? Подейкують, нечиста сила водить там нещасного, як їй заманеться, затемняючи його розум і засліплюючи очі.

— Правду люди кажуть. Як мені здається, у нас існують паралельні світи. З дитинства пам’ятаю, що на хуторі Коротківка, якого вже немає, якось пропала п’ятирічна дівчинка. Пішла вдень за волошками і зникла. Цілу ніч її шукали, а під ранок знайшли у полі. Дитина стояла на невеликому п’ятачку і не могла з нього вибратися.

Одне з таких зачарованих місць знаходиться за парканом мого будинку. Якраз де встановлена ​​поштова скринька. Заблукати там — раз плюнути. Мені самій доводилося трьох чоловіків виводити звідти. «Та де це я є? Ніяк додому не втраплю», — не розуміють люди, тупцюючи на одному місці.

Неподалік колишньої автостанції теж небезпечно ходити. Якось ми — двадцять п'ять артистів — коли ще не було мобільних телефонів, поверталися з концерту, і водій автобуса зупинився біля хати сватів нашої директорки Будинку культури Галини Олександрівни. Вона мала занести до родичів якісь речі. «Я швиденько», — пообіцяла. Стоїмо хвилин двадцять, а її все нема. Ідемо в хату. «Так Галина Олександрівна пішла давно», — здивувалися господарі. Але куди вона могла піти, чому ми її не бачили, якщо наш автобус стояв за п'ять метрів від воріт? Нічого не розуміючи, їдемо до Будинку культури. І тут нам назустріч зі свого кабінету виходить директорка. «Чому ви поїхали, не дочекавшись мене?» — питає нас обурено. — «Мені довелося викликати таксі». Ми доводимо, що чесно чекали на неї майже пів години, а вона — що не бачила автобуса…

А то якось у Балясному, де ми були з концертом, зник наш учасник художньої самодіяльності. Де його лише не шукали! Немов крізь землю провалився. Вирішили повертатися додому без нього. Виїжджаємо за село, і бачимо: йде по трасі нам назустріч Анатолій Іванович у червоних шароварах. Говорить, йому здалося, що автобус поїхав без нього. Однак чому він ішов у село, а не з села, так і не зміг пояснити.

Одне слово, з чортівнею на Диканьщині все гаразд. Тут, кажуть, кожна третя жінка відьма і кожен чоловік біс, якщо хильне лишку.

"Солоха – це моя головна роль у житті. З нею я щаслива!" - каже пані Марія

Пані Марія зізнається, що сама до магії має опосередковане відношення. А ось її бабуся, яка жила на хуторі Сивці поблизу Диканьки (цього хутора давно вже немає), ворожила на картах. Родичі ходили до неї дізнатися про свою долю. Але вона всіх попереджувала: «Страшно заглядати в майбутнє».

— Чорною магією ніколи не займалась, — запевняє моя колоритна співрозмовниця. — Хоча одного разу ходила до місцевої ворожки, так я сама розповіла їй про те, що на мене чекає, а вона тільки підтакувала. І все, про що думаю, завжди збувається.

Але карти «не сказали», що Солосі, чи то пак, Марії Петровій випаде далека дорога до Польщі, де вона змушена буде «гнути спину на панів», готуючи для них канапки, щоб мати зайву грошину до своєї смішної пенсії. Що перехворіє там «модною» хворобою, надовго втратить нюх і повернеться додому. І що під Різдво «літатиме» на старій березовій мітлі, бо вона не зітреться від роботи, як бувало раніше, і виглядатиме, наче нова… Ресторани та кафе у прилеглих до Диканьки містах і селах наразі рідше замовляють гоголівських героїв, корпоративи відміняють через ковід.

— Отож, і кажу, яке життя, такі й чорти, — підводить підсумок розмові жінка у хустці з «ріжками». І, «сідлаючи» мітлу, запрошує: — Сідайте ззаду. Можу підвезти, куди треба, своїм транспортом. За безплатно.

Читайте також: Без смаженого, випічки та «помічників»: як правильно вийти з Різдвяного посту

Фото надані Марією Петровою та Мариною Макаренко

2656

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів