Я вже не в пеклі, але продовжую чути гул літаків, — Надія Сухорукова, яка вирвалася з Маріуполя
З самого початку повномасштабного вторгнення рашистських військ в Україну вони стирають з лиця землі Маріуполь. У місті вже не залишилося жодного будинку, у який не влучив би ворожий снаряд. І хоча люди намагаються вибратися із заблокованого міста, там все ще залишаються тисячі мирних жителів. Журналістка Надія Сухорукова, якій вдалося звідти вирватися, розповіла у соцмережі про пекло у Маріуполі.
«Знаєте, як страшно розлучатися зараз навіть на кілька хвилин? Я повторюю собі, що я вже не в пеклі, але продовжую чути гул літаків, здригатися від будь-якого гучного звуку та втягувати голову в плечі. Мені страшно, коли хтось іде. Там, у пеклі, не всі, хто йшли, поверталися. Поки не розбомбили будинок наших знайомих, у ньому збиралося багато людей. Багато хто забігав між обстрілами та розповідав, що бачив на інших вулицях.
Тендітна дівчина Аня з п'ятнадцятиповерхівки приходила щодня. Батьки жили біля школи на Кірова, і вона дуже хвилювалася за них. Перевести до себе не могла. Для них відстань у дві зупинки була непереборною. Її квартира під самим дахом. Літаки, що бомбили місто, кружляли, здавалося, над самим горищем.
Щодня Аня йшла до батьків під обстрілами. Міни свистіли навколо й лягали поруч із нею. Вона падала на землю та закривала голову руками. Їй було дуже страшно. Шлях був не надто довгим для мирного часу, але під час бомбардування практично непрохідним. Ганна йшла ним двічі, туди й назад, і бачила, як усе змінювалося. Ще вчора цілі будинки ставали за ніч руїнами. Вони стояли пробиті наскрізь із чорними очницями вигорілих вікон.
Я вважала її за героя. Вона відвідувала батьків і приходила в будинок на Осипенка, щоби видихнути перед поверненням у свою квартиру. Пила воду, ставала у дверях і мовчала. Іноді приносила дорогоцінні памперси чи крем для тижневого Микити. Немовля жило в підвалі цього будинку після свого народження. Був схожий на жовтеньке курча. Йому катастрофічно не вистачало сонця.
Щодня Аня мінялася, як місто. Вона ставала дедалі прозорішою, а темні кола навколо очей дедалі збільшувалися. Аня нічого не їла. Казала: «Не можу нічого впхнути в себе, не лізе». Про те, що бачила під час своїх походів, не говорила. З нами було багато дітей, і Ганна не хотіла нікого лякати.
Коли по нашому району стали лупцювати без зупинки, почала ходити до батьків раз на кілька днів. Я думала, що вона настільки тендітна й прозора, що уламки її просто не зачіпали. Після того, як снаряд влучив у будинок наших знайомих і ми перейшли в інший підвал, більше її не бачили. Вона й зараз у Маріуполі. У неї немає машини, старенькі батьки та кілька кішок.
11 березня загинув чоловік моєї подруги. За день до того вони приходили до нас і мріяли, що зустрінуться після війни. Вітя, чоловік моєї подруги, оператор від Бога, але мовчун, цього разу твердо пообіцяв, що обов'язково зустрінемося після перемоги. А потім не дотримав свого слова.
Через день, коли все гриміло й брязкало, ніби гігантське скло різали залізною пилкою, близько гудів літак, діти були у підвалі, а дорослі лежали на довгому дивані та закривали голови подушками. Я ще й заплющувалась. Досі не розумію, навіщо. Мені здавалося, що подушка мене врятує від бомби. У цей момент до будинку вбіг 13-річний Сашко. Він закричав: «Я Сашко! У наш будинок щойно прилетіло. Це піпець». Ми запитали: «Де мама, всі живі?» Він відповів, що всі, тільки тата засипало, а мама його відкопує.
Потім виявилося, що тата засипало назавжди. Найкращий оператор, дуже світла людина, люблячий тато й чоловік, спокійний і добрий, лежав із розбитою головою і неприродно підігнутою ногою у власній квартирі на дев'ятому поверсі. Поховати його було неможливо. Дістати також. За кілька днів весь під'їзд разом із Вітею згорів. У будинок знову було пряме влучення.
Там, у Маріуполі, багато чого було неважливим. Ми їли з однієї тарілки, щоб не витрачати воду на миття, спали на матрацах все разом, так було тепліше, носили шапочки й кидалися до кожного зустрічного, щоб дізнатися про новини з сусіднього двору. Ми забули про те, що є магазини, можна включити телевізор, поспілкуватися в соцмережах, прийняти душ або лягти спати в ліжко.
Сьогодні стало відомо, що з міста за весь час блокади виїхали менше ніж 40 тисяч людей. У пеклі, як і раніше, сотні тисяч людей. З кожним днем їм стає важче виживати. Допоможіть їм. Розповідайте правду про моє місто".
Зазначимо, що, попри спроби захоплення Маріуполя, українські захисники не здаються і чинять опір фашистам, знищуючи їхню живу силу. Так, полк «Азов» показав відео потужного удару по піхоті російських нацистів.
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
1297Читайте нас у Facebook
