ПОИСК
Україна

«Щоби нагодувати дітей, я була готова вбити собаку»: три страшні історії з Маріуполя

14:05 4 квітня 2022
мама з дитиною у Маріуполі

Волонтерка з Дніпра Софія щодня приймає біженців та вислуховує їхні історії. Ними вона ділиться на своїй сторінці в інстаграмі.

«Мені дуже складно вони даються, і я знаю, наскільки боляче їх читати. Я щодня з цим стикаюся. Але ми маємо заради наших людей з Маріуполя бути сильними. Ми маємо привертати увагу світової спільноти. Місто знищили, а от людей ще можна врятувати. Нині там люди! У полоні в орків! Без води та без їжі. Та, можливо, рахунок йде на години», — каже волонтерка.

Історія № 1 «Мене, чоловіка та дитину розстріляли…»

Мама та дочка з Маріуполя

«До лікарні я потрапила після вогнепального поранення. Нашу машину розстріляли, ми з донькою дістали вогнепальних пораненнь. Мій чоловік помер на місці. Дочку підібрали на дорозі, я лишилася лежати. З останніх сил повзла у бік лікарні. Поки якийсь чоловік не підвіз мене. У лікарні не було лікарів, і все це нагадувало фільм жахів. Медсестри — герої, вони на посту, попри все. Обстановка в лікарні — це холод, голод, смерть, стогін і гниючі живцем люди. Гуманітарки немає, ліків немає, знеболюють, пару таблеток — і все. Люди в муках помирають, від зараження крові, крововтрат, гангрен, і це у 21-му столітті. Біля нас лежав чоловік, стогнав від болю, моя дитина це бачила. У мене забився дренаж, я не розуміла, що за біль, не знаю, як я взагалі вижила. Той чоловік раптово замовк, і ми зрозуміли, що це його кінець. Жодних похоронів, у пакет і за лікарню в купу. Танки їздять повз лікарні, постійні обстріли, постійна вогкість, холод і страх смерті. Їжі немає, вода з борошном та картопля, якщо буде. Найстрашніше, що люди гниють живцем, без шансу на порятунок. І вмирають у найстрашніших муках. У них відірвані кінцівки і вони зазнають нестерпних страждань. Усі, хто був вагітний, дітей втратили. Визволителі! Єдине, від чого ви звільнили, це від рідних, близьких і того життя, яке було. Ви його забрали. Як і відібрали у багатьох майбутнє та ненароджених дітей».

Історія № 2 «Щоб нагодувати дітей, я готова була вбити собаку»

«Маріуполь, люди вирвалися з пекла. Тримаються, як можуть, прийшли до штабу за продуктовим набором та одноразовим посудом. В очах порожнеча. Тільки пропонуєш допомогти, люди не можуть стримати сліз. Я обійняла жінку. Від втоми та напруги вона почала падати і втрачати свідомість. Принесли їй води, вона трохи відійшла й продовжила. Каже, у мене був бізнес, було життя, а через кілька днів я вже бачила понівечені тіла. Готували у дворі на камені, ставили каструльку й готували. Потім обстріл, їхній притулок був зруйнований, хто зміг, вибіг. Хто зміг… Вони ховали людей у дворі, росіян не забирали, і їхні тіла розтягували тварини.

Щомиті молилася про те, щоб діти вижили… Їжі немає, води немає. Підвал, у якому ми сиділи, ми випадково знайшли, коли перебігали між бомбардуваннями. Сирість, був чутний писк щурів. Вона розповіла як притискала дитину і як не спала жодної секунди, іноді від безсилля втрачала свідомість. Їх завалило, і кричати було небезпечно, російські солдати просто вбили б, заради задоволення вбили… Ї подобається відчуття влади, вони впиваються людським горем. Від голоду вже були різні думки, такі, як убити нашого собаку та з'їсти його, щоб протриматися ще кілька днів. Вона була вже готова, але раптом почула: «Є хто живий?» Думала, що це галюцинації, але ні, це були військові, які їх відкопали й допомогли виїхати з пекла. 14 людей їхали в одній машині, сидячи одна на одній… Софіє, сказала жінка мені, ми всі повірили в Бога. Вони й досі не розуміють, що вже у безпеці. Стискають пляшку води та постійно гірко плачуть. Ми так само не змогли стримати сліз, просто притискали їх до себе та схлипували. Це все скалічене життя наших людей, наших українців. Ми на практиці в морзі непритомніли, а тут маленькі діти бачать сотні трупів понівечених і частини людських тіл. Як жити далі?"

Читайте також: «Тато з донькою загинули від удару ракети по будинку, мати з сином — в розбомбленій лікарні»: рашисти знищили родину з Маріуполя

Історія № 3 «Орки забрали у нас всю їжу, але я сховала трохи горіхів для синочка»

«Наше життя перекинулося в одну секунду. Ми переїхали до підвалу нашого будинку. Знаєте, що найстрашніше у житті? Коли 4-річна дитина будить тебе: „Матусю-матусю, там вибухи, мені страшно, а тебе не вб'ють?“ — і ти сильна, повинна допомогти і захистити, але нічого не можеш зробити. Ти безсила… Ти чуєш несамовитий крик когось із сусідів, когось убило…»

Жінка не змогла стримати сліз, і знову звичний запах корвалолу, це те, що пахне в усіх центрах, де біженці. «Більше нема куди повертатися, але головне — ми живі. Мамо, а ми підемо в садок? Ми підемо гуляти? Коли це закінчиться? Як пояснити, що нічого немає?! Що театр розбомбили, там померло стільки людей… Вони вагітних не щадять, старих… нікого… вони справжні нелюди. Вибухи щохвилини, іноді мені здавалося, що це не закінчиться вже ніколи.

Орки забрали у нас всю їжу, але я встигла сховати жменю горіхів для дитини. Наш кіт з'їв сиру цибулину. Якби не він, я не знаю, як би ми вижили. Він заспокоював малого та зігрівав. Я нормально ставилася до росіян у минулому житті. Але тепер сама готова вбити. На вулиці лежать накриті тіла, настільки багато мертвих людей, що складно усвідомлювати реальність того, що відбувається. Це наше життя, і багато хто збожеволів. Від недоїдання і від страху психіка здає, ми вже в безпеці, але не можемо спати. Сниться щодня вбите місто та вбиті ми… Того життя вже немає. Ми, як звірі, боролися за кожну годину життя. Ми зараз на інстинктах. Ми будь-якої секунди готові бігти. Тільки повертатися вже нема куди…"

Читайте також: «Я не вірю більше в Бога… Я померти хочу, і не можу»: сповідь евакуйованої з Маріуполя 16-річної Каті

2467

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів