«Нас зустрічали як королів, виділили двоповерховий палац на 11 кімнат»: багатодітна мати з Ірпеня про життя біженців з України в Німеччині

«Заспокоювала доньку: «Нічого, Настя! Я у кицьок своїх пологи приймала, і у тебе прийму!»

- 24 лютого мені, в Ірпінь, де я жила с трьома синами і чоловіком, подзвонила донька: «Мамо, війна! Їдьте негайно до мене!», ­- розповідає Олена. - Насті 21. Вона нещодавно вийшла заміж, завагітніла і мешкала з чоловіком і свекрухою в Обухівському районі, в приватному будинку. Ми почали панічно збиратися. Діти хапали свої іграшки, я хапала своїх котів. Я тримала котячий розплідник. Котів з новонародженими кошенятами запхнула в якусь коробку (була лише одна переноска). Швидко рушили до доньки. Але війна прийшла і туди. Там навіть гатило більше, ніж в Ірпіні.

Настя дуже переживала. За нас. За себе. Вона домовилася, що буде народжувати в Києві, у пологовому будинку на Оболоні. Але як туди з Обухівського району їхати під бомбами? Кажу: «Нічого, Настя! Я у кицьок своїх пологи приймала, і у тебе прийму! У мене і ліки всі є для того, і вітаміни! А якщо їжа закінчиться, будемо розмочувати котячий корм, і їсти…». І сміялися, і плакали…

Одного разу, під час бомбардування, мій молодший син дуже злякався і невдало стрибнув зі сходів, коли біг у підвал. І у нього відмовили ноги. Світло вимкнули. Ми не розуміли, чому він не може йти. А він боявся зізнатись, і з плачем повз за нами… Скориставшись коротким перепочинком, ми відвезли Ярославчика до Києва у приватну лікарню, яка, одна з небагатьох, працювала. Ну й узяли з нас «по мірках військового часу». За огляд лікаря і рентген 1800 гривень. Не пожаліли. Хоч так і не встановили, чому дитина не ходить. З великими труднощами дістали інвалідний візок. Ми посиділи ще днів зо три під бомбами, постійно відстежуючи на карті становище на лінії фронту. І вирішили їхати. Знали, що росіяни розстрілюють машини. Але ще гірше було б, якби вони знищили нас у власному будинку. Тому вирішили: або пан, або пропав!

Читайте також: «Моя мама в мене на очах стікла кров’ю. Російські окупанти не дали до неї підійти»: мешканка Ірпіня про жахи втечі з міста

РЕКЛАМА

Їхали трьома машинами. В першій чоловік з нашими трьома синами. В другій — вагітна донька із своїм чоловіком. В третій — я зі свахою і котами. Сіли так, щоб у разі обстрілу рашистами хтось та й вижив.

Я мала невеликий досвід керування. Їздила тільки в нашому Ірпіні. Але під час евакуації, на адреналіні, шпарила як справжній гонщик 130 км на годину. Коли під загрозою життя твоїх чотирьох дітей, ще й ненародженого онука, в тобі прокидаються якісь надприродні сили. Ти стаєш звіром! Ми їхали манівцями по жахливих сільських дорогах. Не бачили будинків, лісів, трас. Згодом до нас почали під’єднуватися інші машини. І до Вінниці доїхали колоною з 15 машин. З величезними труднощами знайшли квартиру в районі аеропорту. Вранці, щойно залишили те житло і поїхали далі, на аеропорт скинули сім авіабомб. Було враження, що смерть женеться за нами по п’ятах.

«В готелях України здирали шалені гроші. Узяли й 400 гривень за котів у переносці»

- До кордону ми їхали кілька днів, — продовжує Олена. — Найогидніше було те, що усюди, у тих готелях, де ще можна було зняти номер, за нього правили шалені гроші. В готелі в Почаєві навіть за переноску з котами попросили 400 грн. Я заплатила. Решту кошенят, з картонного ящика, розпихала по кишенях і пронесла нелегально до номеру. Хто знав, скільки нам ще треба було їхати, тому тремтіли над кожною копійкою. В Ужгороді (звідти планували їхати до Німеччини) в одному з готелів нам запропонували спати на підлозі. В прикордонних областях місць немає. Там все зайняли жінки з дітьми. Живуть тижнями. Не хочуть чоловіків, що воюють, залишати…

Після такої дороги нам треба було хоч трохи перепочити. А я ще й поховала одне котеня. Воно не витримало дороги. Настя сидить на лавці і плаче. Ми брудні, коти обісрані, ще й кошеня померло. Від розпачу, втоми, якоїсь зневіри і жалості до себе і усіх нас почала говорити з адміністратором, у мене підломилися ноги і я впала на коліна. «Будь ласка! Хоч на одну ніч. У мене донька вагітна і троє дітей ще маленьких…». Адміністраторка почала мене піднімати: «Жіночко, ви що???» Але номер знайшла. Видно, тримала для когось бронь. Ми відпочили. Перетнули кордон, у Берліні переночували в хостелі, потім дісталися до Гамбурга.

 — Чому Гамбург?

- Там мешкала українка, яка запросила декілька сімей з Ірпіня через одну фейсбучну «мамську» групу. Ми були як сліпі кошенята. Нічого не розуміючи, приїхали до Гамбургу, де вона зареєструвала людей на свою адресу, а потім… розвезла по німецьких родинах у Північній Німеччині. Це були родини, які зголосилися з благочинною метою прийняти у себе на деякий час українських біженців. Нас відвезли до фермерів Карен і Клауса у Нойбрук, маленьке селище з надзвичайною природою.

— Дивний маневр. Ви ж маєте жити там, де прописані.

- З цим будуть розбиратися. Я чула, що люди, які прописують у себе біженців без оформлення договору оренди, отримують якусь компенсацію. Тобто, я так зрозуміла, що компенсація — їй, а далі вона перекидала біженців на німців-благодійників, які про цю схему і гадки не мали. Але часто-густо німці, які спочатку безоплатно приймали біженців, згодом погоджувалися виділити своє помешкання у розряд соціального житла. І тоді соціаламт (соцслужба. — Авт.) їм сплачував би гроші за оренду і комунальні послуги. Ми хотіли оформити договір оренди з Карен і Клаусом. Але це неможливо було зробити, адже нас зареєструвала та українка з Гамбургу!

Читайте також: Що пропонують біженцям з України у різних країнах ЄС: житло, робота та соціальні гарантії

З власних соціальних виплат ми хотіли компенсувати нашим господарям гроші бодай за комуналку. Проте вони категорично відмовилися брати з нас бодай цент.

«Багато людей по кілька тижнів живе у таборах»

 — Розкажіть, будь ласка, про таку категорію як соціальне житло. І, взагалі, на яке житло можуть сподіватися біженці у Німеччині?

— Тут є два шляхи. Або ти живеш у знайомих чи якійсь родині німців-благодійників, поки оформляєш усі документи і чекаєш на соціальне житло. Або їдеш у табір і те саме робиш там. Багато людей живе у таборах. Там вони можуть сидіти кілька тижнів в очікуванні житла і повного реєстрації в якості біженця. У таборах безоплатна їжа, кажуть, в основному, без супів і каш (німці самі це рідко споживають), видають кишенькові гроші. Але це не повні виплати, бо вважається, що ви в таборі на повному утриманні держави. Оточення — як повезе. Є біженці інших національностей. Різний культурний рівень, різний рівень санітарних звичок. Багато людей сумують за домашньою їжею, мають шлунково-кишкові розлади, хворіють на простуду, ковід. Втішає, що там хоч не бомблять, але всі мріють скоріше отримати соціальне житло, яке оплачує соціаламт.

Соціальним житлом може бути кімната у гуртожитку, номер у готелі, квартира, кімната у будинку з німецькими господарями або іншими біженцями. Рідко — окремий будинок. Про великі міста годі й мріяти. Зараз розселяють по селах, маленьких містечках, можуть завезти в санаторій у гори.

Чим менша сім’я, тим більше шансів краще влаштуватися. Помешкань для великих сімей обмаль. Що я помітила: охочіше беруть жінок з дітьми. Менше шансів на отримання житла навіть не соціального, а на благодійних засадах у німецьких сім’ях, мені здається, у повних сімей, де є чоловік, та літніх самотніх людей. Особливо, якщо люди, подаючи оголошення про пошук житла у німецькі групи, виставляють ефектні яскраві фото з довоєнного життя. Часто — з дорогих фотосесій. У місцевих — розрив шаблону. Вони не звикли до таких біженців: красивих, доглянутих, модно одягнених, із зачіскою і манікюром… З посмішками на обличчях. Довоєнними посмішками людей, у яких була престижна робота, будинок, щасливе життя…

— Тобто, щоб швидше знайти соціальне житло через оголошення, краще надавати фото військової пори?

- Так. Я вважаю, що треба давати чесні фото, які відповідають тій трагедії, що зараз відбувається з нашим народом. Вони більш прийнятні і зрозумілі німцям.

- За соціальне житло повністю сплачує держава?

 — Не повністю, а тільки оренду і майже всі комунальні. Біженцю залишається заплатити за електрику, вивезення сміття і користування інтернетом.

- Відмовитися від запропонованого варіанту соціального житла можна? Наприклад, якщо воно не влаштовує.

— Чому ні? Тебе відвезуть назад у твій, або уже інший табір. Чекатимеш наступний варіант там.

Читайте також: Як біженцям у Польщі отримати ідентифікаційний номер PESEL і для чого він потрібен — ділимось досвідом

«Встигла стати бабусею. Донька народила онука»

— Розкажіть про ваших господарів у селі, де ви живете.

- Ми живемо в такому місці, як у фільмі про ковбоїв. Тут дуже гарно. Тихо. Лелека сидить поруч. Наші господарі Клаус і Карен фермери. Вони мають дорослих доньок, які живуть окремо від батьків. Клаус і Карен дуже роботящі. У них корови, коні. Три пасовиська. Ферма механізована. Є ще й свинки. Але ми їх жодного разу не бачили. Клаус, після епідемії свинячого грипу, тремтить над своїми тваринами. Нікого до них не пускає, щоб не занесли якусь інфекцію. Перед тим, як до них зайти, сам завжди миється.

Перші дні були наче прибиті. Стан спокою і тривоги одночасно. Від стресу перестали їсти навіть діти. А коли апетит повернувся, то почали дуже економити, і ми з чоловіком свою їжу віддавали дітям. Навіть схудли. Мозок давав установку: «Так треба. Бо війна. Завтра цього може не бути». Мозок не вірив, що їжі тепер вдосталь.

Після всього пережитого знаходились у важкій депресії. Одного разу я вийшла надвір, обійняла великого хазяйського собаку, зарилася у шерсть, впала разом з ним на траву і почала ридати… Але треба жити далі. Я дала оголошення про продаж одного з своїх кошенят у Гамбурзі. Мене впізнали кошатники Німеччини, з якими я спілкувалася задовго до війни. Почали пропонувати допомогу. Надсилали корм і іграшки для котів, одежу, взуття, смаколики і іграшки для дітей, речі для моєї вагітної доньки Насті. Одному з синів, Серафиму, дізнавшись, що він любить малювати, надіслали дорогі мольберт, полотно, фарби. В селі, де ми оселилися, люди теж весь час допомагають. Принесли для дітей портфелі, термоси. Насті для майбутньої дитини подарували і люльку, і ліжечко. Постійно чимось пригощали дітей. На ринках відмовлялися брати гроші за продукти. Це була надзвичайна увага. Мені постійно хотілося плакати…

— Ярослав досі на інвалідному візочку?

- Ні. Його у Гамбурзі обстежили, зробили МРТ і встановили діагноз: розрив зв’язок. Робили перев’язку і за три дні син встав на ноги! Ще не бігає, трохи кульгає, але ходить! Всі обстеження і ліки для нього були безкоштовні. Привіт лікарю з Києва, який під час війни зідрав з нас за рентген і прийом 1800 гривень…

 — Пологи теж тут безоплатні?

 — Для біженців так, для місцевих — не знаю. У Насті була величезна окрема палата з кухнею, джакузі, м’ячем. Вона народжувала у присутності свекрухи. Тому за проживання родича у палаті породіллі треба було заплатити. П’ять днів тому Настя народила сина. Вона з свекрухою і малюком уже вдома. Вони мешкають в іншому селищі. Так що я встигла ще й стати бабусею!

- Вітаю! Чому, на ваш погляд, деякі німецькі сім’ї, які прийняли українців, не подовжують їм термін перебування? Або й взагалі натякають на те, що треба швидше шукати соціальне житло.

- По-перше, думаю, що якими б благородними вони не були, за три-чотири тижні німці вже починають рахувати гроші. Комунальні тут дуже дорогі. По-друге, мовний бар’єр, через що трапляється багато непорозумінь. По-третє, різниця у менталітеті і звичках. Приміром, тут прийнято рано лягати спати: діти о восьмій, дорослі трохи пізніше. Ми ж тупцюємось до дванадцятої ночі і витрачаємо світло. По-четверте, німці просто елементарно втомлюються від присутності інших людей у домі, як втомлювалися би і ми. Тому тим, хто живе на благодійних засадах у німців в гостях треба все ж швидше підшукувати соціальне житло. Ну, і якщо хочеш швидше інтегруватися — вчити мову, переймати і розуміти їхні правила.

От у нашому селі по полю бігають зайчики, косулі. Було б це вдома, то настріляли би тих зайців і нагодували б дітей. Але зась! По-перше, потрібно, щоб був відкритий сезон полювання. По-друге, треба мати дозвіл на відстріл. По-третє, необхідно заплатити господарю землі, по якій бігають зайці. І от ти ходиш і тільки облизуєшся. (Сміється). Але не можна. Правила. Порядок є порядок.

«І хоч Ірпінь уже звільнили, серцем я його відпустила. На рік»

— Ви сумуєте за домом?

— Дуже. Спершу тільки й повторювали: «А пам’ятаєш, який у нас там був комп’ютер!», «А які велосипеди!», «А який інструмент!». Ми дуже травмовані цією війною. Я постійно плакала. Загорталася у ковдру, бігла в поле і ридала. Серафим тягнув мене додому: «Мамо, я не хочу, щоб ти тут замерзла!». З депресії витягнули нас Карен з Клаусом. Вони були такі делікатні, такі уважні…

Карен стільки зробила для моїх дітей! Забирала їх до себе в дім, пекла з ними печиво. Грала з ними, завжди приділяла увагу. На католицьку Пасху полювала разом з ними за шоколадними яйцями — таку розвагу придумали для дітей села… Коли мій син загубився по дорозі до школи (проїхав свою зупинку на автобусі), сіла в машину і разом з нами його шукала. Її чоловік постійно катав моїх дітлахів на тракторі. Карен, Клаус і усі мешканці селища Нойбрук, де ми живемо, створили для нас якусь потужну ауру, захисну оболонку, яку, здається, неможливо пошкодити. Нам весь час хотілося чимось віддячити. Я пригощала Карен і Клауса українськими стравами, рвалася допомагати: навчилася доїти корів, пасла їх на пасовиську. Сама випрошувала цю роботу. Мені хотілося бути корисною.

Нам тут дуже добре. Проте чоловік (його пропустили з нами як багатодітного батька), нещодавно сказав, що хоче перевезти нас у більший населений пункт, де краще розвинена інфраструктура, де діти зможуть відвідувати гуртки, і ближче до доньки. Матвію треба далі займатися кікбоксингом. В Україні його вважали дуже перспективним спортсменом. Серафим теж займається кікбоксингом, гарно малює, створює комп’ютерні мультфільми. Чоловік нас перевезе, а сам поїде в Україну відбудовувати Ірпінь. Він бачить, що я вже вийшла з депресії. Говорить: «Я вас сюди доправив, влаштував, допоміг адаптуватися. Дочекався пологів доньки. Далі — вже самі…»

— Ваш будинок уцілів? Плануєте потім їхати в Ірпінь за чоловіком?

— Дім уцілів. Проте у дворі поховані тридцять розстріляних містян. Школа розбита. Багато місць заміновано. Ми втратили все. У нас був свій бізнес. Плани на життя. І хоч Ірпінь уже звільнили, серцем я його відпустила. На рік… Поки в країні іде війна, вороття нам немає. Я вірю, що ми переможемо, що наш народ виживе у будь-якій ситуації. Але у мене діти. І поки що повертатися туди, і не дай Боже, знову переживати те ж саме, я боюсь…

Фото з сімейного альбому

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News