«Ніколи не забуду те, що я там побачив. Загиблих, розірваних людей»: подробиці ракетного удару по ринку в Костянтинівці

6 вересня росія вчинила черговий кривавий теракт, обстрілявши ринок у прифронтовому місті Костянтинівка Донецької області. Обстріл стався о другій годині дня — як кажуть місцеві жителі, у годину пік — і забрав життя 16 людей. Ще 33 людини отримали поранення. Серед загиблих та постраждалих — продавці ринку та люди, які прийшли туди за покупками. Наймолодшому загиблому — 18 років. 6 вересня рятувальники до вечора розбирали завали та виносили людські останки зі згорілих павільйонів. Туди ж намагалися прорватися місцеві жителі, які не могли додзвонитися родичам, що перебували в епіцентрі вибуху…

Наступного дня стали відомі імена загиблих. Серед них — подружжя Наталі та Миколи Ширай, які займалися вирощуванням та продажем квітів. Раніше Микола, як розповіли у соцмережах місцеві жителі, працював на заводі, а Наталя була вихователькою у дитячому садку. «Микола загинув одразу, а Наталю у тяжкому стані відвезли до лікарні та прооперували, але вона теж померла» — написала у Facebook мешканка Костянтинівки Світлана Ломова. «ФАКТИ» дізналися подробиці про загиблих і про те, що відбувалося на ринку в момент і відразу після російського обстрілу.

«Почули свист, а потім — вибух. З усіх боків посипалося скло, здійнявся дим, загорілися машини. У деяких були люди, які там і загинули»

Наталі Ширай було 54 роки, її чоловікові Миколі — 55. У подружжя залишилися дві дорослі дочки. На момент обстрілу на тому самому ринку в Костянтинівці був колишній вихованець Наталії Ширай Олександр. Він розповів страшні подробиці того, що сталося.

Читайте також: «Свєта вийшла вигуляти собаку. Наталія з донькою поверталися з церкви»: ракетний удар росії по Чернігову обірвав життя двох викладачів

- Я знаходився за п'ятдесят метрів від епіцентру вибуху, — розповів «ФАКТАМ» Олександр. — Ми з товаришем пили каву на ринку, як раптом почули свист, а потім — вибух. З усіх боків посипалися шибки, піднявся дим, спалахнули машини. У деяких автівках були люди, які там і загинули… Ми відбігли вбік, присіли. А за кілька хвилин, усвідомивши, що ми вціліли й не поранені, кинулися допомагати всім, кого бачили. Люди кричали, кликали на допомогу. Першу поранену ми побачили зовсім поряд — вона лежала на тротуарі. Неподалік була й друга поранена жінка. Ми підняли їх обох і разом із військовим, який теж опинився поряд, віднесли їх до аптеки. Ще одній бабусі, що стікала кров'ю, я наклав два турнікети, які мені дав військовослужбовець.

Люди швидко організувалися та почали допомагати постраждалим. Ми брали в уцілілих торгових павільйонах покривала з прилавків, вантажили на них поранених і відносили їх до дороги, де потім ловили для них попутки — і так людей доставляли до лікарні. На попутках, на машинах військових — як тільки могли. Ми з товаришем встигли допомогти чотирьом… Я намагався потрапити до епіцентру вибуху, бо знав, що там торгує мій товариш. І саме там через обстріл вибухнув газовий балон. Три продавчині в павільйоні згоріли живцем… Моєму товаришеві пощастило — його в той момент не було на ринку. Ніколи не забуду, що я там побачив. Загиблих, розірваних людей — цивільних і військових. Людей, які згоріли у машинах. Бабусю, якій розірвало живіт… Але ми змогли доставити її до травмпункту живою. Дуже сподіваюся, що її врятували.

Читайте також: «Ця пісня буде наостанок»: у Запоріжжі загинули вуличні музикантки, які в момент ракетної атаки давали концерт на підтримку ЗСУ

РЕКЛАМА

Загалом вигоріло вісім павільйонів. Обстріл стався у розпал робочого дня, коли на ринку було багато людей. У місті є ще один ринок, але людей завжди було в рази більше саме тут… У день трагедії я не бачив на ринку Наталю Миколаївну Ширай — мою виховательку, яку я добре знаю ще з дитячого садка. Останнім часом вона не працювала у садочку, а торгувала на ринку квітами, які вони з чоловіком удвох вирощували. Вона стояла там практично щодня, але того дня, 6 вересня, я чомусь одразу й не згадав, що вона теж могла там бути. А наступного дня побачив її прізвище у списку загиблих. Її та її чоловіка. Микола зазвичай лише привозив квіти, але тут так співпало, що вони були на ринку разом.

Наталія Миколаївна була чудовою людиною. Добра, уважна, дуже відповідальна. Вона любила дітей, а діти любили її. Вона встигла виховати кілька поколінь — у моєму випадку мене і мою дочку. Думаю, що Наталю Миколаївну так чи інакше знало все місто — хтось, як я, пам'ятає її зі свого дитинства, хтось знає як виховательку своїх дітей чи онуків. Вона була вихователькою і моїх племінників. А старша донька Наталії Миколаївни Ліда — моя ровесниця, ми з нею разом навчалися. Їй зараз, як і мені, 34 роки. Друга донька Юля на кілька років молодша.

Чоловік Наталії Миколаївни займався квітами досить давно. Вона допомагала йому. До початку великої війни Наталя Миколаївна ще працювала в дитячому садочку — ми часто з нею бачилися дорогою на роботу. А з початком повномасштабного вторгнення в неї залишилася лише робота на ринку. Можливо, когось здивує те, що у прифронтовій Костянтинівці, де чи не щодня чутно вибухи, люди купують квіти. Але так, тут, як і скрізь, люди намагаються жити. П'ють каву, зустрічаються з друзями, дарують квіти, ходять на ринок за продуктами. Для багатьох місцевих ринок і торгівля — це зараз єдиний спосіб вижити. Так було й у випадку Наталії Миколаївни, яка з початком повномасштабного вторгнення залишилася без своєї основної роботи.

Читайте также: «Того дня у Діми мала бути перша операція, і лікарню обстріляли прямо перед її початком»: у Херсоні загинув 25-річний лікар

«Наталя продавала квіти — і це був немов символ колишнього мирного життя»

- Зустрічаючи її на ринку, я часто зупинявся, щоб перекинутися кількома словами, — продовжує Олександр. — Моя донька, буваючи на ринку разом зі мною, теж любила підійти саме до Наталі Миколаївни. Вона завжди дбайливо спитає, як справи, побажає гарного дня, іноді навіть просто подарує квіти. Востаннє я бачив її на ринку буквально напередодні трагедії — за день до обстрілу. Я купив у неї квіти, які подарував доньці…

А в момент обстрілу я її не бачив, бо був з іншого боку ринку. А в тому місці, де перебували вони з чоловіком, наскільки я зрозумів, усі загинули. Зараз, спілкуючись із друзями та знайомими, дізнаюся, що практично всіх їх у дитсадку навчала Наталія Миколаївна. Ми всі намагаємось допомогти їх дочкам.

Я дуже сподіваюся, що люди, яким нам із товаришем тоді вдалося надати допомогу, вижили. Я не знаю їхніх прізвищ, тож поки що не можу це перевірити. Слава Богу, що у військовослужбовців були із собою медичні турнікети. Я зазвичай теж їх із собою ношу. Але саме того дня, 6 вересня, я вранці чомусь виклав їх із машини. Більше ніколи не зроблю таку помилку. Вважаю, що зараз усі, хто залишається в Україні — і навіть неважливо, в якому регіоні, бо безпечного місця немає ніде — мають носити із собою засоби для надання першої допомоги. І, звісно, треба вміти ними користуватися. Незадовго до цієї трагедії на ринку мій тесть ледь не загинув на своєму городі. За п'ять метрів від місця, де він знаходився, розірвався ворожий касетний снаряд. Ти ніколи не знаєш, де і коли тебе може наздогнати біда.

Читайте також: «Еля дуже хотіла приїхати 2 серпня на день народження сина. Але 3 серпня її привезли додому в труні»: на фронті загинула відома спортсменка

- Для нашої родини загибель Наталії Миколаївни та її чоловіка стала особистою трагедією, — каже «ФАКТАМ» мешканка Костянтинівки Ірина. — Ця жінка виховала мою дочку та мою онучку. Три роки тому Поля пішла до першого класу, але й досі каже, що сумує за Наталією Миколаївною. Коли ми тільки прийшли в садок, Поля мала проблеми зі спілкуванням — вона боялася незнайомих людей, особливо однолітків. Замикалася, починала плакати, не хотіла ні з ким грати. Одна лікарка нас навіть налякала, що, можливо, це такий прояв аутизму.
Віддаючи Полю до дитсадка, ми боялися, що забиратимемо її звідти у сльозах. Але Наталії Миколаївні вдалося соціалізувати нашу дитину. Вона дуже терпляче і наполегливо шукала до нашої Полі підхід, привчала її до спілкування з іншими дітьми. І вже за пів року наша Поля летіла в цей садок на крилах. У неї з'явилися друзі, але головна причина, через яку внучка так хотіла до садка — улюблена Наталія Миколаївна. Внучка казала, що вихователька — це її найкраща подружка.

У перший клас Поля пішла вже життєрадісною та впевненою у собі — і швидко знайшла там нових друзів. Наталю Миколаївну при цьому не забула — ми вітали її з усіма святами, а відколи вона почала торгувати на ринку, почали заходити в павільйон спеціально щоб привітатися. Полінка часто казала мені — мовляв, бабусю, ходімо на ринок. Коли я відповідала, що сьогодні нам там нічого не потрібно, онука наполягала: «Ми й нічого не купуватимемо. Просто підійдемо до Наталі Миколаївни».

Коли розпочалася повномасштабна війна, ми виїхали до Хмельницької області. Та восени минулого року повернулися. Так, тут ми дуже близько до лінії фронту, зате вдома. Та й скажу вам чесно, залишатися далі на західній Україні ми вже не мали грошей — роботу там знайти не вдалося, платити за оренду не було чим. Ми боялися, що повернемося до похмурого порожнього міста. І були такі раді побачити Наталю Миколаївну на ринку. Вона продавала квіти — і це був немов символ колишнього мирного життя. Того, де люди вирощували й купували квіти, прикрашали свої будинки, раділи приємним дрібницям. Зараз цього більше немає. І Наталії Миколаївни з її чоловіком також немає. І це неможливо усвідомити.

Раніше «ФАКТИ» писали, у Ромнах росіяни знищили школу і вбили чотирьох педагогів, які там знаходилися: «Директорка встигла визирнути у вікно і закричати: «Дівчата, ховайтеся в укриття!»

На фото в заголовку Наталя та Микола Ширай

1942

Читайте нас у Facebook