«Буде одна велика Буча»: Євген Дикий про те, що єдиною альтернативою масовій мобілізації є окупація росіянами всієї України
Українці повинні взяти на себе відповідальність за захист своєї країни, стверджує колишній командир роти батальйону «Айдар» та військовий аналітик Євген Дикий. Він пояснив у своєму Facebook, чому потрібна велика мобілізація.
«Мобілізація у питаннях та відповідях
Чесно кажучи, не думав, що доведеться писати цей тест. Все, що буде написано нижче, мені видається настільки очевидним, що аж трохи ніяково класти це на папір.
Однак запитання від журналістів та участь у публічному обговоренні показали: багато речей, які для українського патріота «зі стажем» та «кантуженого АТОшника» виглядають як двічі два чотири, для значної частини нашого тилового соціуму досі є не те, що біномом Ньютона, а цілою релятивістською фізикою. Це дуже сумно, але це факт. І з цим фактом в бекграунді ми таки маємо «злетіти», тобто мобілізуватись. Ну або ж не злетіти — і цього разу вже назавжди.
Коли вже почав це все систематизувати, виявилось, що питань задофіга, аж під два десятки. Мордокнижка не дала це запостити одним постом, довелося розбити на дві частини, приблизно за ознакою «питання загальні, стратегічні та світоглядні», та «конкретика щодо різних груп населення, окремих ініціатив окремих діячів» тощо. Другу частину викладу ближче до вечора, щоб була хоч якась перерва.
Отже, нижче мої відповіді на запитання, які найчастіше доводиться чути, та на які я задовбався відповідати останніми тижнями.
1. Чому ЗСУ зараз потрібна велика мобілізація?
Для початку, вона потрібна не ЗСУ.
Сказати, що ЗСУ потрібна мобілізація, це те саме, що сказати, що ЗСУ потрібно воювати.
Ні, мої дорогенькі. Це нам з вами, українському тилу, потрібно, щоб окупанти не прийшли до нас в дім, не вбили нас, не зґвалтували і не пограбували.
А для цього нам з вами потрібно, щоб ЗСУ нас захистили.
А для того щоб нас захистити, у ЗСУ має бути достатньо бійців.
От саме так виглядає правильна послідовність того, кому що потрібно у цьому житті, і постановка питання «ЗСУ потрібна мобілізація», «армія вимагає дати людей» тощо — це переставляння з ніг на голову та повна підміна понять.
Мобілізація потрібна саме нам з вами, українському тилу, щоб нас могли захистити та оборонити — тому самому тилу, який досі інфантильно пручається і не хоче прийняти цю реальність.
Мобілізація потрібна не зараз, вона мала б розпочатись більше року тому.
Справа в тому, що неможливо успішно воювати проти ворога, значно чисельнішого за тебе.
Ну тобто можливо, за умови, що у тебе просто космічна технологічна перевага над ворогом — десь як у армії США над Талібаном. Тоді так, можна відправити проти двадцяти моджахедів із РПГ-7 верхи на віслюках одного сержанта Джона Рембо, якого років десять тренували для цієї місії, який матиме онлайн інфу з супутника, та через цей же супутник будь-якої миті викликатиме авіапідтримку, ракетний удар, арту, безпілотники, а як щось пішло не так — рятувальну місію на гелікоптерах. Правда ніхто не має ілюзій, що у нас така технологічна перевага над армією рф?
Ми з ворогами воюємо зброєю одного покоління («дискотека восьмидесятих» із незначними вкрапленнями більш сучасних технологій), використовуємо в точності однаковий спектр видів озброєння, часто-густо одні й ті самі моделі. Щось краще у них, щось у нас, але загалом це одна вагова категорія стосовно технологічного рівня, і явна перевага у ворога за кількістю озброєнь.
З цього з невмолимістю двічі два чотири (хоч як би кому не мріялось отримати у добутку двадцять вісім) витікає, що і кількість бійців має бути щонайменше співставною. Ну, а якщо хочемо перемагати, то необхідно створити кількісну перевагу над ворогом.
Можливо когось я здивую, але ми весь час воюємо меншою кількістю бійців, аніж ворог. І навіть наші успіхи та перемоги здобуті меншим військом над більшим.
Але всьому є межа, і межа досягнень суто за рахунок більшої мотивації наших воїнів пройдена. Тепер компенсувати ворожу кількість мусимо нашою кількістю.
Таким чином, потреба в мобілізації виникла (та стала очевидною будь-кому, хто вміє додавати два та два) не зараз, а у вересні 2022 року. До оголошення загальної мобілізації на росії був шанс здолати отой контингент, який зайшов сюди на «сво», а не на війну, силами тих, хто одягнув на себе піксель навесні 2022. Як тільки росія почала великий «мобілізєц», стало ясно, що і нам цього ніяк не уникнути.
Однак замість того, щоб озвучити та усвідомити це ще тоді, і маючи запас часу спокійно опрацювати необхідні для цього зміни в законодавстві, у підзаконці, у практиці роботи ТЦК, та впродовж всього 2023 спокійно відмобілізовувати необхідну кількість бійців, ми вирішили повторити нашу недавню шашличну історію.
Рівно так само, як ми до
Не пронесло і не розсмокталось, бо живемо не в казці, а дива якщо і трапляються, то лише якщо їх робимо ми самі ціною надзусилля та великих жертв — як те диво, яке ми всі разом зробили у 2022. І от тепер ми нарешті поволі, зі спротивом змиряємося з тим, що насправді було очевидно на рік раніше, і намагаємось наздогнати потяг, на якому мали б давно вже їхати.
2. А все ж таки, можемо ми її не проводити? Ну дуже ж не хочеться…
Та без проблем. Можемо. Але єдиною альтернативою масовій мобілізації є окупація нас росіянами.
Треба збагнути, що люди, які одягнули піксель майже два роки тому, фізично не здатні довоювати цю війну до перемоги. Вони здатні ще якийсь час тримати фронт, та забезпечити нам у тилу ще декілька місяців спокійного життя в стилі «не дивись нагору» (в нашій версії — «вірю у ЗСУ»), але не більше. А далі вони просто закінчаться, і, якщо ми до того їх не замінимо, прийде орда.
Ще треба збагнути, що ніхто не пропонує нам проміжних варіантів. Нема опції «зустрітись посередині», нема прийнятного, хоч може і неприємного компромісу. росія не приховує, що не погодиться ні на який компроміс, і що має намір воювати саме до «пабєди», тобто до повної окупації України та «окончатєльного рєшенія укрАінскаво вапроса», в гітлерівському розумінні остаточних рішень.
Варто почути їхніх офіційних осіб, які прямо говорять про «врємєнно окупірованниє русскіє города Кієв, Днєпропєтровск, Запорожьє, Одєссу, Харьков і многіє другіє», щоб збагнути що орда не планує зупинятись на «кордоні лднр», як дехто досі наївно артикулює — з усіх кордонів вони планують зупинитись лише на українсько-польському, та й то тимчасово.
І треба розуміти, що цей сценарій не став назавжди неможливим лише тому, що у позаминулому році ми не дали ворогам то зробити знаскоку — як тільки ми припинимо опір, зокрема через те, що воювати не буде кому, він знову стане близькою реальністю.
Окупація буде не як у Криму — це буде спершу одна велика Буча, яка потім перетвориться на один великий Херсон. Тобто спершу прийдуть не «вєжлівиє люді», а «бойові буряти», витягнуть із підвалів ухилянтів, які там пересидять мобілізацію, на їхніх очах розважаться з їхніми жінками та дітьми. До тих кого буряти «сгарячя» не пристрелять, трохи згодом прийдуть феесбешники, і кожному пригадають і найменший донат, і найвіддаленіших родичів у ЗСУ, і навіть лайки у соцмережах. І лише для тих, хто якось і це переживе, наступить Крим — але не Крим-2014, а Крим-2023, з тотальною мобілізацією, і російськими воєнкомами, яким всяку байду не порозказуєш.
Ще варто пам’ятати, що сплеск шокової емпатії до нас у Європі давно пройшов, і ніякий ЄС не планує прийняти 32 мільйони біженців. Цього разу кордони закриють не наші прикордонники, а армії європейських країн, і що-що, а стримати потік втікачів-ухилянтів вони зуміють, це ж не з росіянами воювати.
І як на те вже пішло, у випадку програної війни найбільші шанси вижити матимуть ті, хто довоює її до кінця, і у складі останніх недобитих загонів зі зброєю в руках вийде інтернуватись за кордон, як то було і з добровольцями армії УНР, і з повстанцями УПА. В очікуванні світової війни ветеранам з досвідом війни з росіянами будуть раді у переляканих європейських бонсай-арміях, тоді як ухилянтів та пацифістів у Європі вистачає своїх.
От тепер, знаючи це все, ми можемо свідомо вирішувати, потрібна нам мобілізація, чи ми оберемо альтернативу — окупацію. Ті, що у пікселі, вже сій вибір зробили. Тепер вибір за нами, українським тилом.
3. Наскільки великою має бути наша мобілізація?
Дивимось на масштаб мобілізації у ворогів, і «дзеркалимо», якщо не точна кількість, то принаймні порядок величин має бути тим самим. Впродовж 2023 армія рф поповнилась пів мільйоном контрактників, до того восени 2022 вони набрали 450 тисяч мобіків. Набір на росії триває.
Тож озвучена публічно цифра пів мільйона новобранців для ЗСУ — це не те що не забагато, це замало.
Я не бачу в цій цифрі ні запасу для компенсації демобілізації тих, хто вже своє відвоював, ні тим більше резервів для створення переваги над ворогом.
Ці пів мільйона, якщо їх набирати впродовж всього року, тобто по 40−50 тисяч на місяць — це так, непогано для оборонної війни. Вистачить щоб міцно тримати фронт, заміщати втрати, навіть забезпечити нормальні ротації частин з нулів до тилу і назад. Але не більше.
Якщо ж спромогтися набрати їх однією великою хвилею, за три-чотири місяці, поставити до лав ЗСУ на весну, а вже далі спокійно щомісяця набирати ще тисяч по 40−50, тоді інша історія — історія про наближення нашої перемоги.
4. А чи реально набрати пів мільйона однією хвилею, за якихось три-чотири місяці, чи потягне це наша мобілізаційна система?
Вкрай тяжко, але не неможливо.
Мобілізаційна система держави сама такий обсяг новобранців не «перетравить», без нашої допомоги. Але ми вже маємо відповідний досвід.
Навесні 2022 лави ЗСУ за пару місяців поповнили навіть не пів мільйона, а 700 тисяч бійців, і ніякого колапсу системи не сталось, навпаки — сталась боєздатна армія, яка зупинила орду.
Секрет в тому, що тоді поповненням лав ЗСУ займались далеко не тільки ті, кому це належить робити за посадою, і навіть не тільки держава, а ми всі разом. Новобранців розміщували школи, садочки та заводи, годували та одягали волонтери та місцеве самоврядування, допомагали всі цивільні довкола. І разом ми вигребли цю надзадачу, чим власне і переламали хід того етапу війни.
Якщо ми здатні повторити те саме, тільки вже більш організовано та впорядковано, у 2024 — у нас дуже непогані перспективи закінчення цієї війни.
Якщо не хочемо чи не здатні — дивись пункт 2.
5. Росіян все одно більше ніж нас. Тобто скільки б ми не мобілізували, ми все одно закінчимося раніше за них…
Дуже поширена помилка.
Цей аргумент, який ніби виглядає логічним та непереборним, насправді вибудований на хибному припущенні. Він мав би сенс, якби за кожного вбитого ворога ми втрачали по одному своєму бійцю.
Натомість реально наші втрати значно менші за ворожі.
На початку минулого року, в обороні Бахмута, співвідношення втрат було 1:8 на нашу користь. Потім ми перейшли у наступ, і нібито мали б помінятись ролями, але ніт: всі місяці нашого наступу ми тримали співвідношення втрат 1:2−3 на нашу користь. Наразі вороги перейшли до контрнаступу, і вуаля — в Авдіївці наші втрати співвідносяться з їхніми в найгіршому для нас разі так, як то було в Бахмуті, а то й значно краще.
Запас живої сили у орди звісно ж більший за наш, але не на порядки величин — лише в 3−4 рази, пропорційно до населення країн (демографічні піраміди у нас із росією схожі). Тож навіть при збереженні нинішньої динаміки втрат припущення що «ми закінчимось, а їх ще буде валом» м’яко кажучи не витримує критики.
А над збільшенням цього співвідношення втрат ще більше на нашу користь також можна і треба працювати, тут ще дуже навіть є, що покращувати та куди зростати. Але працювати над цим можна лише тоді, коли власне є кому воювати, і не стоїть гостра потреба просто хоч когось знайти тримати лінію фронту…
До речі, ми тут рахували людей, але ж людям треба чимось воювати. А по техніці співвідношення втрат впродовж минулого року було від 1:5 до 1:10 по різних видах техніки, тож ще раніше, ніж ординці закінчаться фізично, у них може закінчитись все, що серйозніше за «калаші», і над цим також вже працюють.
Докладніше про те, що у них із «залізом» та оборонпромом можна почитати у моєму грудневому дописі «Третє дихання», я там то розбирав з цифрами.
Однак це все має сенс також лише за умови, що у нас загалом вистачає захисників. Ніякі успіхи окремих спеціалізованих та високопрофесійних підрозділів (які власне роблять статистику цієї війни настільки «українопереможною») на жаль не здатні компенсувати брак загальної кількості захисників на умовний кілометр фронту.
А от якщо ця загальна кількість нормальна — все інше набуває сенс, і перспективи війни вимальовуються далеко не такі песимістичні, як при механічно-бездумному повторюванні «їх там так багато…»
6. Якщо всіх заберуть на війну, хто ж працюватиме у тилу та підтримуватиме економіку?
Почнемо з того, що ніхто не планує забрати «всіх».
В країні наразі 32 мільйони людей, тобто не менше 16 мільйонів чоловіків. З них умовно третина замолоді, третина застарі, тож лишається десь 5−6 мільйонів військовозобов’язаних.
Хай навіть половина з них непридатна за станом здоров’я — все одно лишається мільйони зо три мобілізаційного резерву, з яких треба мобілізувати від пів мільйона до мільйона, тобто максимум кожного третього, а то й кожного шостого.
Тобто навіть із відносно нечисельної (відносно загального населення країни) групи фізично придатних військовозобов’язаних чоловіків мобілізувати одночасно треба далеко не всіх, не більшість, і навіть не половину.
Загалом можливо з цієї категорії дійсно послужити доведеться всім або більшості — але по черзі, заміняючи один одного, оскільки вже майже гарантовано буде встановлено граничний термін служби в часі війни.
Ну, а всі інші категорії крім цієї взагалі не мобілізуються. І от власне вони мають зайняти на час війни ті робочі місця, які звільнять мобілізовані. Так, можемо зменшити безробіття серед жінок, та дати трохи роботи пенсіонерам — чим погано?
7. Чому я маю помирати за таку державу? (далі йде перелік претензій індивіда до держави, яка йому, індивіду «нічого не дала», та перелік всього, що в нашій державі на думку індивіда не так, як він би мріяв).
Найгидотніший аргумент ухилянтів, універсальне виправдання ницості та боягузства. Не дарма саме цей аргумент так любить «штовхати» патентований зрадник та преміальний агент росії, «полковник оральних військ» дезертир Арестович.
Чесно кажучи, важко пояснювати те, що самому видається очевидним як біле та чорне, і тому не потребує пояснень.
Для мене очевидно, що воюють не за «державу», навіть якщо під державою розуміти те чим вона є, тобто набір інституцій.
Тим більше не за державу в тому сенсі, який в це слово вкладають арестовичі та інші потвори — тобто за «владу», ще й владу персоніфіковану тими, хто наразі обіймає політичні та державні посади.
Воюють за країну, за націю. Тобто за те, що від природи своє — і на що зазіхнули та що хочуть загарбати та знищити чужинці.
Ця різниця свого та чужого, рідних та ворогів — основа ідентифікації людини, і воюють завжди за своє та своїх в найширшому сенсі. За те та за тих, кого та що люблять, та проти того та тих, хто/що загрожує тим/тому, що ти любиш.
Держава в цій схемі річ другорядна, допоміжна — її інститути мають допомогти організувати війну за своє та своїх проти ворожого та чужого, і не більше.
І якщо ми самі (а ніхто, крім нас, нам в цьому не винний) поки не спроміглися побудувати цю державу, тобто ці інституції, такою/такими, щоб нас задовольняла їхня ефективність, це не привід дозволити ворогам знищити ці поки що недосконалі, але наші, і придатні до подальшого розвитку, інститути, та замінити чужими — з тим, що от на них ми вже ніколи і ніяк вплинути не зможемо, і муситимемо терпіти їх якими є, тобто якими їх зробила інша, відмінна від нас, нація.
Це було б точнісінько так, навіть якби нас намагались завоювати країни із більш розвиненими та ефективними інституціями — все одно ми маємо вчитись самі, хай і у тих самих країн, але самостійно, аж поки не побудуємо те, що нас задовольнятиме.
Однак у реальному житті реальні окупанти замінюють наші недолугі державні інституції та практики своїми — щонайменше так само недосконалими (зокрема корумпованими, бюрократичними, нелюдяними тощо), а зазвичай незрівнянно гіршими за наші, ще й завідомо настроєними проти «аборигенів» на окупованих теренах. Тож навіть при найбільш споживацькому ставленні до держави «гешефт» виходить щонайменше невигідний.
Але боюся, що для більшості потворок арестовичевого типу наведені вище, насправді елементарні, аргументи — заскладна «вища математика». Чи можемо щось пояснити доступно для них?
Не пробуємо пояснити основи суспільного договору, та такі ази Конституції, як те, що наявність прав (від яких жодна з потворок не поспішає відмовлятись, користується ними, качає їх де і як тільки може) прямо передбачає певні обов’язки, і ці речі нерозривно пов’язані. Якщо потворка цього сама не відчуває та не розуміє, боюсь, ми вже йому це не пояснимо, провтикали родина та школа багато років тому.
Виносимо за дужки такі очевидні речі, що оте «нічого», яке нібито держава йому «не дала», насправді включає в себе купу всього від освіти та медицини до дорожнього руху за правилами (та й власне самих доріг для цього руху), що в грошовому еквіваленті коштує більше аніж середньостатистична потворка, яка це озвучує, колись за життя заробила. Не повірить, бо воно ці речі не цінує, і водночас щиро вважає що всіма цими функціями йому абстрактна «держава» чомусь зобов’язана просто по факту, що воно тут народилось, воно ж у відповідь не зобов’язане нікому та нічим.
Не нагадуємо, що цю саму ненависну йому «владу» потворка сама собі обирає, ніхто її нам з Марса не надсилає на голову — воно настільки тупеньке, що ніяк не бачить зв’язку між своїм голосуванням та якістю людей у владі.
Але є речі, доступні будь-якій потворці, і наше завдання це пояснювати.
Найважливіше для потворки збагнути, які реально варіанти її очікують — от не у теорії, а в реальному суворому світі.
Частина доступних аргументів наведені у пункті 2. І оскільки уява потворки може бути влаштована специфічно, і воно може в упор не вірити, що от саме його зґвалтує голодний бурят та/або заріже розлючений кадирівець («а його ж завіщо?!»), то от принаймні пояснити йому, де зараз всі ті, хто намагався відкосити від мобілізації у лднр та Криму, видається можливим.
Тобто потворка має збагнути, що воювати все одно піде — якщо не за свою країну, то за росію, і от там вже ніяк не відкрутиться.
Ну, а на останок взагалі-то варто боротись не лише із суттю цього гнилого запитаннячка, а ще і з формулюванням.
«Чому я маю помирати…» — вже відпочатку крива постановка питання.
Робота солдата — не помирати, а вбивати. Вбити ворога та самому лишитись живим — саме для цього людей мобілізують до війська, а не на смерть.
Так, на війні ризик загинути вищій, аніж у тилу — але це саме про підвищені ризики, а не про вірну смертушку, і наразі тих, хто воює вже майже два роки живий та відносно здоровий поки що (тьфу-тьфу!), незрівнянно більше, аніж наших загиблих героїв.
Піти на війну — це не «піти помирати», а піти вбивати ворогів, щоб повернутись героєм. І більшості це вдасться.
8. Чому я маю служити, якщо не служить син Порошенка (брат Єрмака, родичі депутатів, діти міністрів — доповнити список за смаком)?
Цей аргумент «справедливості» я з огидою чую ще з далекого вже 2014, і це насправді всього лише варіант наведеного вище «аргументу дезертира Арестовича». Мені було дико почути нещодавно цей аргумент у виконанні одного з колишніх нардепів від блоку Порошенка — того самого Порошенка, відсутність чийого сина на фронті за цією логікою мала б перешкодити мені воювати за свою країну у «Айдарі». Здавалося б, ну хоча б власний прикрий досвід мав би навчити хоча б політиків з цього табору, але ж ніт, спокуса дешевого популізму така сильна…
Так от, не знаю, як там хто, але я не воював за Порошенка, так само і за Турчинова (коли я взяв до рук зброю, в.о. президента ще був він). Я воював за свою країну, яка належіть не президенту, яким би не було його прізвище, а мені, моїй родині, моїм друзям та мільйонам інших українців.
Власне, воював за цих українців — тих, яких я люблю, і тих кого недолюблюю, бо не всі вони були в змозі захистити себе самі, тож потребували захисників.
За мою країну, до якої вдерлися зайди, та за мою націю, яку ці зайди хочуть ліквідувати.
Так само наразі я знаю дуже багато наших захисників, але не знаю жодного, хто б воював за Зеленського. Вони так само воюють за нашу країну, та за всіх українців у тилу. Зокрема і за мене, який, на жаль, перейшов до категорії тих, кому потрібні захисники.
Якщо умовний «синпорошенкозеленського» готовий взяти до рук зброю та стати до лав захисників — значить, його добре виховали, і після повернення з війни він матиме гідне життя громадянина. Якщо не готовий — це варто буде пригадати на наступних виборах, вирішуючи чи продовжити мандата його батькам, і чи давати старт його власній кар’єрі. І все. Не більше, і не менше.
Що дасть публікація списку родичів можновладців, які служать або, навпаки, не служать у ЗСУ? Наразі — нічого корисного, лише зайвий аргумент для прикриття власного боягузства ухилянтів фіговим листочком «бажання справедливості».
А от після війни цей список міг би бути корисним перед наступними виборами.
Бо якщо б навіть виявилось, що з нинішніх можновладців жодний не має рідних на фронті (що, наскільки я знаю, далеко не так, але навіть уявимо найгіршу картину) — це б значило лише те, що ми не вміємо обирати у владу достойних.
Але це аж ніяк не значило б, що ми маємо через це наше невміння вибирати допустити окупацію нашої країни, та назавжди позбутись будь-якого шансу коли-небудь кого-небудь кудись обирати.
Якщо виграємо цю війну — матимемо безліч часу та можливості навчитися обирати кращих із нас. Програємо — вже ніколи не навчимося. От вам і весь «син Порошенка».
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
1389Читайте нас у Facebook
