Сергій Риженко: «Для мене найстрашніше, коли боєць отримав важкі травми або вмер і треба про це повідомити його рідним»

«Скажіть, що це відбувається не з нами, це якийсь страшний сон»

— Сергію Анатолійовичу, сім років тому в лікарню імені Мечникова почали надходити з фронту перші поранені. Тоді у медиків Дніпра, як і у багатьох з нас, життя теж поділилася на «до» і «після»…

— Це була найстрашніша весна в моєму житті. Ніколи не забуду, як 9 травня привезли першу партію — два десятка бійців з важкими пораненнями прямо з поля бою. Абсолютно всі — анестезіологи, хірурги, медсестри — відразу ж приїхали на роботу. Когось повідомлення про прибуття пацієнтів застало по дорозі на відпочинок, когось — на дачі, у гостях, вдома. Загалом, нас зібралося більше 40 людей.

Хлопців заносили з приймального відділення прямо в реанімаційний зал. Всі вони були присипані піском. Багато хто без свідомості, деякі стогнали. У одного відірвана нога прив'язана скотчем, в другого кишківник за ношами тягнеться… Хоча ми завжди беремо найважчих травмованих (і автобуси розчавлюють, і потяги переїжджають — та хто завгодно у нас вже був), але стільки горя в один день до цього ніколи не бачили. Ми перебували в такому шоці, що навіть до вечора, коли вже всіх оглянули, провели через комп'ютерний томограф, надали допомогу і прооперували, не могли прийти до тями. У кожного з нас було тільки одне бажання: скажіть, що це відбувається не з нами, це якийсь страшний сон і він зараз закінчиться.

— Проте люди мобілізувалися і робили свою роботу.

— Миттєво сконцентрувалися і без зайвих слів зайнялися ділом. Всі бійці, що надійшли в той день, вижили. До єдиного. Хоча спочатку здавалося, що поранення у деяких були абсолютно несумісні з життям. Одному складну операцію робили годин сім-вісім, напевно. Видалили чверть мозку разом з кістками черепа. Тому хлопцю, у якого нога була прив'язана до палиці скотчем, все-таки довелося її ампутувати. На жаль, пришити її було неможливо. А потім у всіх нас ще була безсонна ніч…

Після цього почалася низка надходжень з усіх кінців Донецької і Луганської областей. Доставляли і вертольотами, і вантажівками, іншим транспортом. Навіть на «Жигулях» якось привезли одного командира з осколком у хребті. У нас побували всі, починаючи з рядових солдатів, волонтерів, добровольців і закінчуючи полковниками, які стали потім генералами.

— Йдеться про Героя України Ігоря Гордійчука, напевно?

— І про нього, і ще про декілька офіцерів. Для нас посади і звання ніякого значення не мали і не мають. Кожен хотів вижити, а ми були поруч і намагалися цим хлопцям допомогти. Всі ресурси були кинуті на це.

Незабаром підтяглися наші волонтери. Вони приносили до приймального відділення все — від серветок і памперсів (бо всі хлопці в реанімаційних відділеннях були лежачими) і аж до огірків, супів і смаженої картоплі.

І ось так пішло-поїхало. Коли були масштабні обстріли, ми брали від десяти до 150 осіб. А коли наші виходили з Іловайську, за день надійшло 200 поранених. На жаль, в такі моменти доводилося відмовляти цивільним пацієнтам заради порятунку бійців.

— Лікарям довелося навчатися буквально на ходу. Адже до цього вони не стикалися з такою специфікою поранень.

— Звісно. Відразу ж, в ту першу добу, ми почали думати про те, як же все-таки правильно лікувати бойову травму. Зателефонували ізраїльським колегам. Добре, що буквально за два місяці до цього ми побували в Ізраїлі, де вивчали досвід роботи їх госпіталів і зокрема дії медиків при бойових пораненнях. Ми дуже швидко домовилися з ізраїльськими фахівцями про приїзд в Дніпро (попросили наших місцевих бізнесменів сплатити витрати на дорогу) і буквально через пару днів вони разом з нашими хірургами вже стояли в операційній.

Хочу сказати, що наша військова медицина в той час була абсолютно навіть не те що не готова — вона була взагалі інфантильною. Таке відчуття, що її взагалі не існувало.

Тільки один важливий нюанс. До цього ми мали справу в основному з так званими чистими травмами. А це війна, де чистоти не буває за визначенням. Поранені поступали в піску, в багнюці. Ось тим, що знаходили в рюкзаку (якась майка або футболка), закривали дірку в тілі і везли. Не було жодного пацієнта, який отримав би в перші дні справжню медичну допомогу на полі бою.

Це вже потім якось налагодилося — стали робити на місці первинні обробки та шинування. А спочатку реально був страх і жах, тому що людей везли як мінімум за дві сотні кілометрів зовсім не підготовлених та без надання допомоги. У деяких джгут передавлює ногу або руку, і кінцівка потім, на жаль, вже була нежиттєздатна. І крововтрати величезні. Ми за ці роки перелили три з половиною тисячі літрів крові. Це дуже багато. В середньому у кожного бійця крововтрата була від одного до двох літрів, а то і більше. Були пацієнти з внутрішніми кровотечами, яким переливали по 11−12 літрів донорської крові.

«Мама приїжджала і, побачивши сина без ніг, без рук, падала на підлогу…»

— Скільки поранених за ці сім років пройшло через вашу лікарню?

— Близько 3070 осіб. Це і військові, і добровольці, і місцеві жителі Донбасу, що отримали поранення.

— Як таке навантаження можна витримати? Лікарі плачуть?

— Ще й як. Часто через потрясіння впадають в полудепресивний стан. Наприклад, я півроку думав, що зі здоров'ям щось не так. Спати не міг, їсти не міг, схуд на 15 кілограмів, забув, що треба їздити додому (з роботи ніхто не йшов, обстановка була настільки напруженою, що в лікарні і жили), посивів і постарів. Думав, що я один такий, але подібне відбувалося з усіма. У деяких реакція на стрес від побаченого була ще сильніше. Війна в будь-кого залишає відбиток в душі.

Потім почали потихеньку приходити до тями. Звичайно, я потім жахався, як взагалі можна було тоді все це витримати. Ось боєць, по суті, розбитий на шматочки, а його друг каже: «Зберіть його».

Але найскладніше виявилося пережити реакцію родичів бійців. Вони кричали так, що на дев'ятому поверсі було чутно. Ось мама приїжджала і, побачивши сина без ніг, без рук, не впізнавала його і падала на підлогу… Її не можна було привести до тями. Для мене, щоб ви розуміли, найстрашніше, коли людина отримала важкі травми або вмерла і треба про це повідомити рідним. Я абсолютно все можу пережити — калюжі крові, відірвані органи, але неможливо було чути цей крик і виття. Це стоїть у мене в вухах досі.

— Не дай Боже… Та й взагалі, які слова можна знайти для вбитих горем людей, з чиїм батьком, братом, чоловіком, сином сталося таке…

— Це тисячі доль. До нас же надходили найважчі. Той з відірваними ногами, той без рук, у того осколком вибиті очі, той з такими опіками, що його не можуть впізнати близькі, а він не може згадати, хто він такий. Таких жахів ми надивилися…

Було багато невідомих, яких знаходили через тижні, а то і місяці після поранення. Їх ніхто не питав: «Скажи точно, де ти жив, яке в тебе прізвище?» Вони всі, як правило, надходили такими, що не говорять, — якщо не в комі, то в ступорі. Так що розмов особливих не було.

Найразючі історії — це хлопці з травмами обличчя. Часто траплялися мінно-вибухові поранення, а обличчя завжди не захищене. У людини воно «злітає», тобто одна суцільна рана. Наші пластичні і щелепно-лицьові хірурги робили дива, просто за межами можливостей медицини. Іноді я дивився на ці операції і думав: який жах, може, добре, що він себе не бачить. Тому що, як правило, з обличчям «злітали» і очі. Втрату ніг та рук легше переносять, ніж втрату зору.

Читайте також: «Щоб навчитися жити, практично не бачачи пораненим оком, почав грати в настільний теніс»

Не менш важкі ситуації — коли від них відмовляються родичі. Ось ніхто не хоче забрати з лікарні. Близькі начебто є, але насправді їх немає.

Правда, траплялися і щасливі долі, і чимало. Коли хлопцеві видалили мало не третину мозку, і він навчився лише на пальцях показувати, що живий (первинні ознаки одужання), приїхала жінка, шість-сім місяців вагітності. І каже: «Він батько моєї дитини. Я його обов'язково заберу, буду його виходжувати. Я хочу з ним жити. Буде у мене як друга дитина».

Ми їх тут ще й одружували, іноді прямо у відділенні. З загсу приходять реєструвати, але, побачивши стан нареченого, відмовляються. Мовляв, він не може сказати ні «так», ні «ні». Ми говоримо: «Але він же моргає. Може пальцем показати, що згоден».

«Пацієнти задихаються, як риби, відривають крапельниці, скидають апарати»

— Кілька днів намагалася домовитися з вами про інтерв'ю. Але ваш помічник відповідав одне й те саме: «Сергій Анатолійович в ковідному відділенні». Ви пишете пронизливі пости в Facebook про вкрай складні ситуації: «Третя хвиля б'є рекорди. Дві попередні — тренування і розминка. Зараз сплеск зараження, ковідная реанімація Мечникова переповнена». Кажуть, насувається просто катастрофа.

— Давайте тільки домовимося, що я висловлюю суто особисту думку. За дві минулі хвилі коронавірус швидше поширювався в період, коли температура повітря була 5−15 градусів. Не знаю, з чим це пов'язано — з більш активним спілкуванням людей або ще чимось. Але саме тоді був великий приріст хворих.

Станом на 2 квітня, коли ми з вами розмовляємо, у нас 125 пацієнтів, з них 20 дуже важких, на апаратах штучної вентиляції легенів.

За останній тиждень прооперовані сім вагітних жінок (кесарів розтин). Їх діти з'явилися на світ на різних термінах, без гіпоксії, з невеликими, скажімо, порушеннями. А у мам — 80−90 відсотків ураження легень. Дві на апаратах штучної вентиляції легенів і з тривалою вентиляцією, три — важкі, дві вже виходять з цієї ситуації. Одну дитину віддали татові, вона абсолютно здорова. Такі моменти, можливо, не настільки вражають, як війна, але вони не менш трагічні. Коли бачиш, що це маленьке дитя тільки-тільки народилося, але вже може залишитися сиротою, — ось що реально страшно.

— Ще цитата. «Емоції свіжі, 15 хвилин після обходу. Лікарі і сестри залишають на підлозі мокрі сліди від поту. За зміну вони втрачають літри рідини. Молоді медсестри непритомніють від перегріву. Шкода, що це не бачать усі, хто, сидячи вдома на дивані, пише нісенітницю. Всі медпрацівники, які рятують від ковід-пневмоній, — жертовники».

— Не всі це розуміють. Мене запитують: «Ти для пафосу таке написав?» Ні, не для пафосу. Я в той день більше двох годин перебував у відділенні. Кілька захисних костюмів, які одягаєш, майже не пропускають повітря. Я тренована людина, без зайвої ваги. Таке відчуття, що втратив мінімум два літри рідини. Туфлі були настільки мокрими, що «чавкали».

Ми дуже чітко бачимо, наскільки важливо дотримати температурний режим у відділенні. Тому що люди, які лежать там, миттєво остигають. Даси температуру менше на один-два градуси — помруть від переохолодження. У них немає сил регулювати температуру тіла. Додаси тепло, щоб хворим було комфортно, — персонал непритомніє від спеки.

Вчора, наприклад, я зрозумів, що як би ми не старалися, але людей дуже не вистачає. Персоналу повинно бути набагато більше, ніж у звичайній реанімації. Вирішили ще 15 співробітниками посилити штат, тому що хворі настільки критичні, що, якщо біля них не сидіти, вони приречені. Вони постійно просять додати кисню, хоча рівень кисню рахує апарат. Вони задихаються, як риби, відривають крапельниці, скидають апарати. Тому що в першу чергу від гіпоксії страждає головний мозок, а потім вже відключаються інші системи та органи.

Так що вісім підготовлених лікарів і сім медсестер з інших відділень підуть працювати в ковідне. По іншому ніяк.

— Вони не відмовляються працювати з такими хворими?

— А як ви думаєте?

— Не знаю.

— Відмовляються, звичайно. Всі хочуть жити. Доводиться переконувати особистим прикладом. Я приходжу вранці, одягаюся і йду в відділення. І всі колеги бачать це.

— Ви прихильник вакцинації?

— Так. Не слухайте нікого і нікому не вірте, хто вас буде переконувати в іншому. Немає більш цивілізованого способу отримати імунітет. Я все життя працюю в медицині. Тому точно можу сказати — вакцина рятує, зокрема від смерті і від важкого перебігу хвороби. Вакциновані, як правило, важко не хворіють.

Завершу нашу розмову побажанням всім здоров'я.

Читайте також: Сергій Риженко: «Коли смертельно поранені люди стають на ноги, я починаю вірити в диво»

Фото зі сторінки Сергія Риженка в Facebook