«Північний потік-2» — не більше ніж черговий ланцюг, що прив'язує Росію до Заходу, — Владислав Іноземцев

«У Кремлі велике свято. США і Німеччина домовилися про умови добудови «Північного потоку -2» — нового російського газопроводу у Німеччину, — пише Владислав Іноземцев на своїй сторінці у соцмережах. — Передумови для цього були зрозумілі відразу після приходу до влади Дж. Байдена: з одного боку, новому президенту потрібне було «перезавантаження» з Європою, з іншого, «зелений» порядок денний не передбачає підтримки американських нафтовиків і газовиків, які прагнули посилювати позиції на європейських ринках.

У підсумку Росія трохи бурчить, заявляючи що вона «принижена» угодою між третіми країнами щодо її проекту, але в цілому задоволена. Україна незадоволена, але їй вже порадили не обурюватися.

Які наслідки матиме запуск нової труби? На мій погляд, вони досить очевидні. Швидше за все, єдиним зобов'язанням, яке Дж. Байден взяв з В. Путіна у Женеві, була відмова від військового вторгнення в Україну. Як компенсаторний жесту російський президент опублікував знамениту статтю, інтерес до якої (здебільшого примусовий) проявлять лише військовослужбовці на заняттях з політичної підготовки.

«Гарантії» ж про збереження транзиту того не варті: вже ж сказано, що транзит буде продовжено «з урахуванням стану української газотранспортної системи», а він далекий від ідеалу. Звичайно, Словаччина чи Угорщина живитимуться через Україну, але ступінь свободи Москви виявиться зовсім іншою.

Німеччина у даному випадку вчинила так, як і повинна була діяти: як і у 1982-му, вона показала США з їхніми санкціями, що питання покупок з Росії / СРСР енергоносіїв — не сфера компетенції Вашингтону. І доказ німецького суверенітету був вищим за будь-які тривоги України.

Залишається головне питання: наскільки Європа збереже вплив на Росію після цієї нібито «історичної» та «принизливої» поразки?

Насправді питання складніше, ніж здається. У 2020 році Росія поставила до ЄС 158 млрд. куб. м газу, або 78% свого експорту (23% від сукупного видобутку). ЄС спожив 394 млрд. куб. м, так що російські поставки склали 40%. Очевидно, що не тільки Європа залежить від Росії (тим більше що в країнах ЄС вільна потужність регазифікаційних терміналів становить 130 млрд. куб. м), скільки Росія від Європи.

На експорт СПГ через порти сьогодні доводиться не більше 18%, у Китай минулого року пішло менше 2%. Так що «Північний потік -2» — не більше ніж черговий ланцюг, що прив'язує Росію до Заходу. Диверсифікація поставок не росте, а скорочується. Європа — у разі необхідності — отримує ще один інструмент тиску.

Є й інша сторона питання: в будівництво труби було вкладено, за різними даними, від $ 13 до $ 35 млрд. При нинішніх цінах на газ вона може окупитися за 6−15 років — але цілком можливо, що вже до 2040 року Європа виявиться «вуглецево нейтральною», і першими на цьому шляху будуть як раз північні країни.

Інакше кажучи, продавши під трильйон кубометрів газу, Росія у кращому випадку поверне витрати (звичайно, не треба забувати, що значна їхня частина осіла у кишенях підрядників «Газпрому», які і є єдиними бенефіціарами проекту). Так що ціна ірраціональної ненависті Москви до Києва зросте, але економічну вигоду Росія не отримає (навпаки, вона, можливо, ще наростить видобуток газу, щоб потім зіткнутися з різким падінням попиту на нього).

Тому, читаючи у пресі заголовки про те, що в угоді є єдиний переможець — В. Путін, я тільки посміхаюся.

Єдиний переможець в ній — Європа, Росія і США залишаються при своєму, а Україна з високою ймовірністю позбавляється великого — але незаслуженого — шматка газового «пирога».

У коментарях до цього посту економіста попросили пояснити останню фразу. «Мені не здається, що труба була побудована Україною — і отримання ренти з неї настільки ж незаслужено, як і паразитування сучасної Росії на радянських активах», — відповів Іноземцев.

Фото з Вікіпедії.