Розповім я вам, друзі мої, сьогодні казочку, яку сам почув від своєї доні, учениці 7-го класу. А вона взяла її з обов"язкової шкільної програми. Взяла — та й не повірила очам своїм і тому вирішила поділитися з батьками, які з дитинства намагалися вчити її зовсім іншому. Та ми й самі не повірили у подібне шкільне навчання. Тому ділюся наразі з вами своїми сумнівами, допускаючи, що можу помилятися.

У тій казочці під назвою «Скарб», написаній письменником Олексою Стороженком на початку XIX століття, йдеться про Павлуся, єдиного синочка у родині, якого батьки пестували так, що його просто рознесло від вічного хворобливого бажання тільки їсти та спати. А як же його любила рідна матуся! Якщо у неділю водила у церкву, де він міг піднімати галас, «буцім з його чертяка лика дере», то покірна й добра жінка, намагаючись захистити своє дитятко, раптом ставала, «як скажена: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє…» Одного разу уночі захотілося Павлусеві меду, а удома його, як на гріх, не було. То й побігла матуся по хатах шукати для синочка (якому вже минув двадцятий рік!) того меду. Знайшла таки, принесла. А Павлусь уже спить. Узимку це було. Намерзлася бідолашна та незабаром і померла. Та й чоловік її згодом також помер.

Залишився Павлусь сиротою. Але не горював. Так само, як і при батьках, лежав собі на печі та їв без зупинки зранку до ночі. Наймити його доглядали, не дозволяючи молодому господареві навіть пальцем поворухнути. Якось хлопці, знаючи його щасливу вдачу (!?) запросили Павла піти із ними скарб шукати. Та відмовився він, сказавши: якщо Господь захоче, то й сам закине йому отой скарб у вікно… Не знайшли хлопці ніякого скарбу. І, повертаючись додому, побачили дохлого смердючого хорта. Підняли вони його — та й закинули Павлові у вікно! А з того дохлого хорта посипалися раптом… золоті дукати! Бо, як пише автор, «Кому щастя, той і пізна скарб» (!?).

«Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому рідної матері, не треба і скарбу шукати: скарб сам його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, влізе злодій і останню сорочку витягне… Щаслива нитка до смерті не вирвалась Павлусеві». «Бо ж зовуть щасливими тих, — робить висновок зі своєї історії автор, — хто увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знаючи, що у них є і чого їм треба».

Дочитавши цей обов"язковий (!) шкільний твір до кінця і так і не зрозумівши, яким чеснотам вирішили упорядники цієї програми навчити учнів 7-го класу, я запідозрив єдине, що впало на думку: мабуть, вони просто бажане (своє особисте, заповітне) вирішили видати за дійсне. Тому й зобов"язали наших дітей вивчити цю «казочку» на все своє подальше життя… І що, скажіть, вийде із школярів, яких навчають ТАКОМУ?!
Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра і щастя. А вам, друзі мої, хорошого дня. Як завжди, щиро ваш.