В’ячеслав Брюховецький: "70-річчя гучно відсвяткую після нашої перемоги"
В’ячеслава Брюховецького особливо представляти не потрібно. Герой України, учасник ініціативної групи українських інтелектуалів та громадських діячів «Першого грудня», створеної в 20-ту річницю референдуму за незалежність, вже вписав своє ім’я в історію, коли на початку 1990-х років взявся разом з однодумцями відроджувати Києво-Могилянську академію. Тоді мало хто вірив, що одному із засновників Народного руху, завідувачу відділу теорії літератури Інституту літератури Національної академії наук України, а в минулому журналісту В’ячеславу Брюховецькому вдасться створити університет світового рівня. Сьогодні випускники"Могилянки" -- народні депутати, члени уряду, успішні бізнесмени і вчені. Сам же В’ячеслав Брюховецький, як і раніше, продовжує наукову і громадську діяльність, охоче працює на городі, варить варення і вірить в кращу долю України. «ФАКТИ» зустрілися з В’ячеславом Степановичем в його скромному кабінеті в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
— В'ячеславе Степановичу, ювілей святкувати збираєтесь? Чи втечете з Києва, щоб позбутися зайвих клопотів?
— День народження я святкую раз на десять років. І тоді для всіх моїх друзів, знайомих і навіть незнайомих людей створюю справжню виставу. Скажімо, на святкування 60-річного ювілею запросив гостей на хутір Дивосил, що на березі Дніпра, де маю маленьку хату. Насправді це село Ходорів Миронівського району Київської області, але ми в сім’ї називаємо його хутором Дивосил, тому що тільки в нашому дворі росте ця дивна і рідкісна рослина — дивосил (оман високий. — Авт.). Тоді до мене завітали приблизно 200 людей. Окрім родичів, друзів, колег із Києво-Могилянської академії завітали науковці із Німеччини, Польщі, Америки, Швейцарії. Дехто приїхав навіть без запрошення, і я їм за це дуже вдячний. Побачивши маленьку хату, гості дивувалися і питали, де ж вони будуть святкувати? А обідали, гуляли і танцювали просто серед поля на неймовірно мальовничому березі Дніпра. Ми дуже добре провели час на природі, і багато хто згадує це святкування з ностальгією, запитуючи: «Ну що, поїдемо знову в Дивосил?».
Ні, кажу, в цьому році не поїдемо. Я дуже люблю запрошувати і частувати гостей на свої ювілеї. Але від святкування 70-річчя відмовився. Вважаю для себе аморальним влаштовувати під час війни масові гуляння. Зустріну ювілей зі своєю родиною в Карпатах. Походимо по лісу, можливо, назбираємо грибів. Телефон я точно вимкну. Можливо, колись, після нашої перемоги, гучно відсвяткую і 70-річчя.
— А на городі, що на вашому улюбленому хуторі Дивосил, досі пораєтесь?
— Аякже! Коли я більше 30 років тому купив на хуторі хатку, вона була майже повністю розвалена. Але зносити дубові стіни рука не здійнялась. Навіть стару піч залишив.
Все полагодив, відремонтував, винищив бур’яни висотою три метри і почав хазяйнувати. На городі вирощую всі овочі, крім картоплі — через колорадських жуків. У мене є власний екологічний спосіб боротьби з ними, але для цього треба постійно жити в селі. Тому від вирощування картоплі я відмовився. А нещодавно вперше в житті сам зварив чотири літри малинового варення. Зібрав ще й великий кошик смородини, але розбиратися з нею мені сил вже не вистачило, тож привіз смородину в Київ дружині.
Хата в селі — це ще й місце моєї творчої роботи. Я там написав докторську дисертацію, багато книжок і наукових статей. І зараз працюю над книгою про дуже цікаву постать, видатного українського вченого, письменника і… розвідника Віктора Петрова, відомого також під псевдонімом Домонтович. Це, з одного боку, буде наукова монографія про його творчість і наукову діяльність. А потім, коли набридне читати ці тексти, можна буде перевернути книгу і поринути у справжній детектив про Петрова.
— А як ви відпочиваєте?
— Колись любив рибалити, а зараз просто працюю. До того ж перший човен у мене вкрали, коли я був дуже зайнятий в академії і не приїздив у Дивосил майже три роки. Я себе якось зловив на думці, що коли приїжджаю на тиждень на хутір, то ні разу за цей час навіть з двору не виходжу. Для мене відпочинок — це робота на городі. Спілкуюсь там навіть з черв’яками (сміється). Я розумію, що під землею йде потужне життя, про що мені нагадують кроти, коли кожного ранку бачу нові кротовища.
— А чому випускник Смілянського технікуму харчової промисловості вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченко?
— В технікумі я отримав спеціальність технік-механік, працював з металом. Коли служив в армії, викликав мене якось командир нашої бригади полковник Лапшин і каже: «Солдат, підеш працювати поваром». Я відповів, що не хочу поваром, а хочу в ракетні війська. А він мені: «Ти ж закінчив технікум харчової промисловості». Довелося пояснити, що я технік-механік, слюсар, а не кухар. (Сміється.)
Я не збирався бути журналістом. Хотів навчатися в інституті міжнародних відносин в Москві, почав студіювати англійську мову. За кілька місяців перед самими вступними іспитами щось мені стукнуло в голову і я подумав: «Нащо воно мені треба?». Тоді я не розумів, але зараз усвідомлюю, що не вступив би, бо туди звичайному техніку пробитись було неможливо.
Після армії працював слюсарем в Черкасах на заводі хімреактивів. У цей же період почав друкуватися в газетах, тому вирішив піти на факультет журналістики. Починаючи з п’ятого курсу вже працював в газеті «Літературна Україна», більше того — став завідувачем відділу інформації, пізніше — відділу критики. Але довго я там працювати не зміг, тому що це були дуже важкі часи: маланчукізм, утиски, арешти…
Пам’ятаю, викликає мене редактор, дає книжку і каже, що треба написати рецензію за дорученням самого Маланчука (Валентин Маланчук, секретар ЦК КПУ з ідеології (1972−1979 рр.). — Авт.), який люто ненавидів всю українську культуру, письменників. Я прочитав книжку. То була абсолютна графоманія, тому написав розгромну рецензію. Розлючений редактор викликав мене і запитує «Ви що, не зрозуміли, що за цього автора просив Маланчук?». Я відповів, що написав те, що вважав за потрібне. Звичайно, мою рецензію так і не надрукували, а цензура почала душити все сильніше. І новий редактор, і його заступник були вихідцями з КДБ. Просто неможливо було все це витримувати. Всіх порядних людей почали третирувати: Бориса Харчука, Григора Тютюнника, навіть Віталія Коротича тоді зачепили незрозуміло чому.
Одним словом, я зрозумів, що треба йти звідси і кидати журналістику. Я вирішив вступити в аспірантуру Інституту літератури. Склав усі кандидатські іспити, написав реферат на п’ятірку. Але загризся на співбесіді з директором інституту з приводу постаті українського письменника Юрія Яновського. Він тоді чомусь перейшов на російську мову і сказав: «С вашим мировоззрением вы никогда не будете в Институте литературы». І мене не прийняли. Але несподівано запросили до аспірантури Інституту культури, на кафедру дитячої літератури, запропонувавши написати кандидатську дисертацію з бібліографії та бібліотекознавства. Варто сказати, що я ще не встиг захистити ту дисертацію, як мені зателефонував Микола Жулинський, повідомив, що в Інституті літератури змінився директор, і запросив мене повернутися.
— В'ячеславе Степановичу, вам часто пропонували балотуватися у Верховну Раду за списками різних партій, а також посаду міністра освіти, але ви відмовлялись. Боїтеся «входження до влади»?
— Я собі постановив так: краще я підготую тисячу майбутніх політиків, ніж стану ще одним, але непрофесіоналом. Може, я був би не найгіршим, не знаю. До політичної діяльності, роботи в парламенті та уряді треба готуватися: мати відповідну освіту і схильнысть до цієї роботи. Через це я відмовлявся від будь-яких пропозицій.
Пізніше, коли запропонували стати міністром освіти, в мене була одна умова: дайте гарантії, що буду працювати на цій посаді 10 років. Якщо тільки на два роки, то немає сенсу, бо не встигнеш навіть скласти свою концепцію. Звичайно, що таких гарантій мені ніхто не дав.
Один раз мене таки вмовили, і в 2006 році я очолив виборчий список «Нашої України» до Київради. Погодився, тому що для цього не треба було звільнятися з Києво-Могилянської академії. До того ж мав наївну надію значно ширше реалізувати свій потенціал та досвід на користь столиці, зокрема в галузі освіти. Побув один день на засіданні Київради і зрозумів, що у себе в академії я в 20 разів корисніший, і зроблю в 20 разів більше, ніж в столичному органі місцевого самоврядування. Це був справжній балаган. Після першого ж засідання я написав заяву про складення депутатських повноважень.
— Як часто ви озираєтесь назад, щоб оцінити прожиті роки, побачити причину сьогоднішніх негараздів?
— Такі знакові події, як створення Народного руху, відродження Києво-Могилянської академії, переконали мене, що у нас прекрасний народ. Тоді це було дуже небезпечно. Багато людей при владі питали: «Що ти робиш, який Рух? Хочеш слідом за Василем Стусом піти?». Інші називали Рух комуністичним проектом — щоб заманити всіх в пастку. Але знайшлися люди, яким вдалося створити монолітну організацію, яка на початку налічувала 280 тисяч членів…
Я хочу сказати, що, з одного боку, українці — нація з міцним козацьким корінням, яка нічого не боїться. На Майдані люди йшли на смерть. Але з іншого боку, козацька безшабашність шкодить Україні. Наприклад, уже на другий день після виборів українці починають критикувати і звинувачувати президента або депутатів у всіх гріхах. Це як ритуал, коли козаки обирали гетьмана, а потім посипали землею та кізяком його голову, щоб не зазнавався і пам’ятав про рядових вояків. Не дивно, що ми заручники своїх генів.
Мені дуже шкода, що на початку 1990-х років не виявилось людей, які по-справжньому могли очолити колосальне посполите рушення, що відбувалося тоді в країні. З’явилися лідери за натхненням. Особливо письменники, але не рафіновані політики. Виникає питання, невже ми якась неповноцінна нація? Але давайте згадаємо, кого винищував царський, а потім і більшовицький режими. Під репресії послідовно і планомірно потрапляли українська інтелігенція і селянство, яких перетворили на нових рабів, у них забрали паспорти і морили голодом. Все, що було найкраще в Україні, просто знищувалось. Уціліли рештки, які лише зараз відроджуються в повноцінні спільноти людей. І сьогодні ми бачимо незвичне ще декілька років тому явище, як волонтерство. В Росії таке просто неможливо. Очевидно, що українська нація відроджується. Я багато спілкуюся з молодими людьми, вони не всі ідеальні, але інакші ніж ми. Наприклад, коли я розповідав, що покинув журналістику і газету через посилення цензури в радянській Україні, студенти питали: «А як же Iнтернет?» (сміється). Нове покоління має кардинально інший спосіб мислення і цінує свободу.
Озираючись назад, бачу, що ми за дуже короткий термін пройшли великий шлях. Інші країни-нації формувалися століттями. І нам треба йти далі, хоча цей шлях буде дуже непростим. Ще декілька років тому важко було уявити, що Росія почне війну із Україною. Хоча академік Володимир Вернадський вже на початку XX століття передбачав, що прагнення України до незалежності призведе до тяжкої, кривавої війни з Росією. Але я невиправний оптиміст, тому вірю в кращу долю України. Наша академія випустила більше десяти тисяч фахівців, які сьогодні відіграють вагому роль в політичному, культурному, економічному житті країни. Вони працюють в уряді, в парламенті і переважають, якщо наразі не кількісно, то якісно.
— В умовах, коли реформи в Україні просуваються повільно, а корупція поки що нікуди не поділася, можливе повторення ситуації, як після «помаранчевої революції», коли демократичні партії загрузли в скандалах, а проросійські реваншистські сили консолідувались і прийшли до влади?
— Теперішня ситуація кардинально відмінна. Наприклад, комуністів уже немає в політиці. Щодо корупції — це явище, успадковане від царської Росії, має дві сторони: ту, що дає, і ту, що бере. І в мене був випадок, коли під час вступної кампанії до кабінету зайшов викладач одного поважного університету начебто порадитись стосовно результатів його доньки. Витягнув товстий конверт і поклав на край столу. Я вибухнув: «Заберіть негайно!». Він зблід і тремтячими руками поклав конверт назад у кишеню. Знервований таким нахабством, я вирішив пройтись. В коридорі побачив, як до того чоловіка підходять два молодики із зовнішністю співробітників спецслужб, яких я нюхом чую. Виявляється, мене хотіли підставити. Потім мені розповіли, що того викладача упіймали на хабарництві, і, щоб не сісти в тюрму, він погодився співпрацювати зі спецслужбами, зокрема, спробувати спровокувати мене…
Як би там не було, особисто я сьогодні бачу прогрес у боротьбі з корупцією.
— Згідно з соцопитуваннями, в Україні майже третина громадян жалкують за СРСР. Чому людям так важко розлучитися з радянським минулим?
— Скільки часу клубок накручується, стільки ж і розкручується. Колоніальне минуле відійде у вічність, коли не залишиться жодної людини, яка жила в СРСР. Люди звикли жалітися і багато про що вже забули. Я жив у комунальній квартирі і надивився, як кажуть російською, на поножовщину.
Після роботи в США і Канаді я в 1991 році вступив до житлового кооперативу і збудував собі на Оболоні квартиру. В перші роки незалежності біля мого будинку не було жодної машини, а зараз через їх скупчення неможливо пройти двором. Недалеко від мого дому є магазин «Сільпо», в якому люди купують багато різних продуктів. Звичайно, зараз тяжко старим людям, які залишилися з мізерною пенсією і без допомоги дітей. Але я не вірю, що людина, яка на щось здатна, не може сьогодні реалізувати свої здібності.
— Зрештою Україна поверне собі території. Але як жити в одній країні з людьми, які кликали війська Путіна, зраджували, вбивали, а сьогодні виховують власних дітей у ненависті до України?
— Це буде, по-моєму, набагато складніше, ніж зараз. Доведеться з цими людьми жити разом. Почнуться розбірки на території, яка була під окупацією. Бо там є багато людей, які ніякої підлоти не робили, але вимушені були в силу різних обставин мовчати і терпіти. Також повернуться до своїх осель частина біженців, в будинках і квартирах яких вже, можливо, живуть інші люди. Через подібне проходили багато країн. Наприклад, Іспанія на 50 років взагалі заборонила будь-яке обговорення теми громадянської війни 1936−1939 років.
Але у нас іде війна гібридна. До того ж Донбас і Крим — специфічні райони. Пам’ятаю, коли приїздив малим в гості до родичів у Донецьку область, мене приголомшило, що місцеві діти хизувались: «Мій брат вже тричі сидів, а твій тільки два рази». А якось наприкінці 1990-х років відпочивав у Криму з дружиною, і директорка музею Антона Чехова в Ялті, дуже інтелігента зовні людина, коли почула, що ми розмовляємо українською мовою, збісилася і почала кричати: «Вон отсюда, бандеровцы!». Для мене це був справжній шок. На жаль, в Криму, який після депортації татар заселяли російськими відставниками, таких людей дуже багато.
— Зараз кремлівська пропаганда зосередилася на імітації радянських реалій: нескінченні військові паради, перетворення Дня Перемоги на культ війни, звеличення Сталіна та інших катів, виправдання міжнародного бандитизму РФ… Путін коли-небудь зупиниться в бажанні відродити Радянський Союз, який, за словами Михайла Горбачова, без України неможливий?
— Він зупиниться тоді, коли ми за допомогою міжнародної спільноти його зупинимо. Хоча Путін — параноїк і буде йти до кінця. Але перемогти йому все одно не вдасться. Я переконаний, що рано чи пізно, мир в Україні буде. Питання лише в тому — якою ціною.
Фото Сергія Тушинського, «ФАКТИ»
1180Читайте нас у Facebook
