Іван Марчук: «Український пейзаж — це рай. Ми живемо у раю. Тільки самі перетворюємо його на пекло»
Геніальному українському художнику Івану Марчуку виповнилося 85 років! Майстер досі сповнений ідей та продовжує працювати. Напередодні ювілею у Музеї історії Києва відкрилася велика виставка Марчука «Я ЄСМЬ», в якій зібрані картини з особистої колекції художника, музеїв і приватних сховищ.
За рейтинговим опитуванням у Великобританії Іван Марчук — єдиний з наших співвітчизників — увійшов до числа ста геніїв сучасності. Італійські академіки назвали художника «маестро, який написав гарну сторінку в історії сучасного мистецтва». Його іменна зірка світить у космосі у сузір'ї Тельця. А сам Іван Степанович каже, що талант його з рідної Москалівки — маленького села на Тернопільщині, де народився художник. Звідти, з дитинства, й неповторний марчуковський «пльонтанізм» (назву стилю дав сам художник від слова «пльонтати» — плести).
Іван Степанович останні роки працює переважно у Каневі, в своєму будинку з видом на Дніпро. Майстер вже не дає інтерв'ю. Не зробив він виключення навіть для «ФАКТІВ» — видання, з яким його пов'язують довгі роки дружби. До речі, у колекції головного редактора Олександра Швеця є одні з найвідоміших робіт майстра.
«ФАКТИ» зібрали найяскравіші епізоди з інтерв'ю різних років великого художника нашій газеті, приєднуючись до привітань з його ювілеєм.
«Лазив на височенні дерева та діставав яйця з воронячих гнізд, щоб потім у дівчат жбурляти»
— У моїй родині дні народження ніколи не святкували, — розповідав Іван Марчук. — І подарунків не дарували. У селі була бідність страшна… Я потихеньку тягав із сараю курячі яйця, по одному, і ховав їх у кукурудзі. Коли набереться з десяток, біжу до магазину та вимінюю на них цукерку або пряник. Ото було свято! Але не так вже й багато було у нас курей, і не надто часто вони неслися… Коня не було, а без нього як зерно на млин у сусіднє село повезеш? Мололи вдома. Борошно було не біле, а якесь рожеве. Сам його молов на жорнах.
Я був вреднючою дитиною, шибайголова. Лазив на височенні дерева та діставав яйця з воронячих гнізд, щоб потім у дівчат жбурляти…
Мама й три сестри Марчука пряли, плели кошики з лози, а батько був кращим ткачем на всю округу.
— Нитка жила у нашій хаті. І якби не вона, може, я став би зовсім іншим художником, — каже Іван Марчук і згадує, як його батько робив березові хрести, які ставили загиблим хлопцям з УПА, та вся сім'я боялася за його життя. — Якби, не дай Боже, енкаведисти побачили на подвір'ї березову тріску, нас би не пощадили. Я це добре пам'ятаю: вночі приходять наші хлопці, а на ранок з`являються енкаведисти та свої порядки наводять. Батька вони тягали, допитувалися про його брата (той пішов у ліс і згинув безслідно). І коли хворий батько лежав на печі, ми, діти, накривали його своїми тілами — ховали.
Тяга до живопису проявилася у маленького Івана рано. Свої перші дитячі малюнки він наносив на шматки паперу. Фарб не було, тому він брав сік і квіти рослин — зелені, жовті, червоні. Знайти навіть простенький олівчик для хлопчика тоді було проблемою, а чорнильна авторучка взагалі здавалася дивом. У сьомому класі Марчук написав портрет Тараса Шевченка, який взяли на районну виставку. Після цього він уже не розлучався з олівцем і папером, зображуючи батьків, сестер, сусідів, дерева, квіти.
— Найщасливішим у житті був момент, коли я дізнався, що вступив до Львівського училища прикладного мистецтва, — згадував Іван Степанович. — У той день радів безмірно: я стану художником! Пам'ятаю, тоді вже міг навіть приїхати додому на своїй «машині» — велосипеді. Ще й капелюха купив! «Мамо, — кажу, — я вступив на навчання…» Вона лише запитала, скільки буду вчитися. Шість років, кажу. «Боже, ти вже стільки вчився! Краще би щось робив». Бідували ми. А я один син у сім'ї, де ще три дочки. На мене вся надія була… Так що вчився на стаціонарі та допомагав батькам. Спершу працював художником у клубі меблевої фабрики. А потім малював афіші у кінотеатрі «Львів». Платили там 80 рублів, а стипендія була 20. Кінотеатр розташовувався у центрі міста, люди розглядали афіші. А директор сердився. І звільнив врешті-решт. Не відповідали мої афіші традиційному уявленню про них.
«Навчаючись в інституті, вирішив: буду ненормальним художником»
— Хто у ті роки був вашим кумиром?
— Філософ-проповідник Сковорода. А з художників — передвижники. Хотілося бути таким, як їх лідер Стасов. Але вже навчаючись в інституті, вирішив: буду ненормальним художником. Тобто піду своєю дорогою.
Остаточно Іван Марчук став на свій, «неправильний», шлях у 1965 році у Києві, працюючи художником в Інституті надтвердих матеріалів. Зізнається, що, проходячи вранці через заводську «вертушку», говорив собі: «Ти вийдеш звідси тільки через 8 годин, тож повинен і щось своє зробити». І, виконавши замовлення, робив малюнки пером, графіку… Якось відчув: з'явився його власний світ, не схожий на жоден інший, — «Голос моєї душі».
— Шлюзи моєї внутрішньої скутості прорвало, я не встигав фіксувати все, що мене переповнювало, — згадував художник. — Шкодував, що можу працювати тільки однією рукою, хотілося зробити відразу і те, і інше… Тут потік іде! Звідки він — не знаю, але це був потік свободи.
.jpg "У Музеї історії Києва відкрилася велика виставка Марчука «Я ЄСМЬ»")
Незабаром про його картини заговорили. Ними зацікавилися любителі мистецтва, колекціонери.
— У мене було якесь внутрішнє відчуття: потрібно зробити те, що тобі призначено. Заспівати свою пісню! І я цілодобово не виходив з майстерні, — зізнавався художник.
— Правда, що кілька разів у житті ви опинялися на волосок від загибелі?
— Було таке. В юності, на першому курсі училища, ледь не замерз. Їхав товарняком (тоді ще товарні потяги ходили зі Львова до Тернополя) з великою валізою, що батько збив із дощок. Зараз думаю, навіщо її брав? Адже з дому міг привезти хіба що буханку хліба. Від станції до мого села 15 кілометрів. Йшов пішки. А тут хуртовина, січневий мороз. Присів відпочити. І відчуваю, що засинаю. З останніх сил підвівся та доплентався до крайньої хати у сусідньому селі, де жили родичі батька. Там зігрівся. У цьому селі потім я написав не один пейзаж… Проте замерзнути міг запросто — зими були люті. Але якась сила мене берегла.
А іншим разом було в казематі районного КДБ, куди мене забрали з дому у 1972 році. Вимагали покаятися у «помилках» і «визнати провину». Я не каявся. Але дивився на вікно (камера була на п'ятому поверсі) та збирався вистрибнути. Слава Богу, не зробив цього. Потім ще 15 років жив під пресом, загнаний у кут. Йдучи по місту, помічав, що знайомі, побачивши мене, переходять на інший бік вулиці. Важко було. Рятувався роботою.
«Майбутні картини мені з`являються. Немов розмотуєш клубок видінь — і вимальовується картина»
Своєї сім'ї Іван Марчук так і не створив, раз і назавжди вирішивши, що повинен творити на самоті. І так уже розпорядилася доля, що всі його дочки пов'язали своє життя з мистецтвом. Юлія стала художницею, Вероніка (вона живе у Франції) пише вірші, музику та виступає з концертами. Наймолодша — Богдана Пивненко — скрипалька-віртуоз, солістка «Київської камерати».
— Одружений я був три місяці та про шлюб не хочу згадувати, — говорив Іван Степанович. — А жінка була. Світлана. Моє кохання. Виходить, що останнє… Вона малювала, ліпила, захоплювалася філософією, писала вірші. О шостій ранку, виходячи з дому, я знаходив в дверях букет свіжих квітів. Від неї. Досі не знаю, як це у неї виходило. Може, пізно вночі залишала. Адже вона «сова», а я «жайворонок». Ну ось і все… Ми розлучилися й після 1973 року вже не бачилися. Я ж не знав тоді, що прийде час, коли можна буде жити вільно. Бігти? Але як? І куди? Думав, що так і помру у цій в'язниці. А гинути краще поодинці… Виїзним я став тільки у 1988 році.
Поїздки Марчука по світу — Австралія, Канада, США — були тріумфальними. Його картини показували у найпрестижніших галереях. Він став працювати у своїй майстерні у Нью-Йорку. І нарешті на батьківщині схаменулися, без відома майстра його прийняли до Спілки художників. А у Києві відбулася перша за 25 років офіційна виставка його картин. Зі зняттям заборони прийшов час високих звань, премій. Правда, від усіх щедрот життєвий уклад художника змінився мало. Хіба що частіше став їздити до Канева — купив хату зі старим садом поруч з Чернечою горою, де похований Тарас Шевченко.
.jpg "Одна з картин художника, що представлена на виставці «Я ЄСМЬ» (фото Facebook)")
Іван Степанович обожнює котів і побоюється собак. Любить грати у шахи та пишається своїм фірмовим борщем — квасоляним, без жиру та м'яса, звареним з продуктів, що вирощені на рідній землі.
— Іване Степановичу, чому ви не залишилися в Америці?
— Не можу без України. Для мене ця земля така дорога й прекрасна. Ніде в світі такої немає! Щойно виривався з Америки додому, малював наші пейзажі, землю у місячному світлі.
Український пейзаж — це рай. І ми живемо у раю. Тільки самі перетворюємо його на пекло — своїм паскудством, злістю, заздрістю. Господь Бог дав нам, українцям, рай, а розум відібрав. Тому у раю живемо гірше, ніж у пустелі. Ніде у світі на один квадратний метр немає такої кількості обдарованих людей! Але біда України у тому, що вона, як зла кішка, поїдає своїх власних кошенят. В Україні дуже сильним треба бути, щоб не пропасти, не вбити свою душу, не продатися комусь. Тому багато наших талантів рятувалися втечею з України. І я собі думаю: чудо сталося б, справжній Ренесанс прийшов би на нашу землю, якби повернулася еліта, яка виїхала за кордон.
— Майбутні картини ви бачите уві сні?
— Вони просто… з`являються. Немов розмотуєш клубок видінь — і поступово вимальовується картина. Світ мистецтва відрізняється від реального світу. Він більш справжній. Мистецтво — це осягнення нового простору. Ти піднімаєшся на вершину, досягаєш горизонту та бачиш, що за ним — наступний горизонт. Тож знову потрібно шукати абсолютно нові художні засоби. Це нескінченний процес.
Фото в заголовку зі сторінки Івана МАРЧУКА у фейсбуці
2014Читайте нас у Facebook
